Америка, як лихвар, усім позичає свої долари, і коли б вона жила тільки із самих процентів, то й тоді з голоду б не померла. Але чи вся? Ось у чому весь фокус. Усе багатство Америки – в руках у незначної купки людей. При іншій соціальній структурі з цього багатства користалися б усі вільні й незалежні громадяни Сполучених Штатів Америки, й оті манхеттенські решітки одразу б звільнилися від «Армії спасіння». А на місці Бауері можна було б поставити музей з кіноекраном і демонструвати фільм з титрами на кількох мовах світу про те, що колись, мовляв, тут стояла табором «Армія спасіння» Америки. Тепер її скоротили до нуля. В Америці настав золотий вік – для усіх.
Я за таку Америку. Але це вже, м'яко кажучи, пахне безтактністю з мого боку. Втручанням у внутрішні справи. Тут не перефразуєш гасла, що вивішуються у американських магазинах:
«Покупець завжди правий!»
Шкода, що подібного принципу не дотримуються на Хрещатику. Кожен з наших продавців – патріот. Тільки за це їм можна давати ордени й медалі, а не постійно погрожувати книгою скарг чи – у крайніх випадках – заявою до слідчих органів.
Я вже не кажу про усмішку – це найбільший дефіцит наших магазинів. Та, мабуть, і всієї сфери обслуговування. Звичайно, за невеличким винятком. Але якщо такий у нас виняток все ж є, то це не лише на якомусь традиційному параді чи виставці. І то добра прикмета – рано чи пізно всі до тебе люб'язно усміхатимуться. А поки що я із задоволенням відвідую виставки.
В Америці продавець завжди задоволений, навіть тоді, коли ви в його секції перевернули все догори дном і кинули на місці, не прибрали й – головне – не купили.
Потім, за годину-дві, я все ж повернувся до того магазину. Мені чомусь подумалося, що то стояв не продавець, а манекен. Тільки-но я переступив поріг і продавець побачив мене, одразу увімкнув свою посмішку й розтягнув її, наче гармошку, перед моїм лицем. Мені нічого не лишалося, як посміхнутися йому у відповідь. Я навіть впіймав себе на тому, що подобрішав, хоча раніше чогось подібного зі мною у магазинах не траплялось.
«Що ж,– сказав я сам собі, – усмішка за усмішку». І попрямував до цієї купи, де я порозкидав товари. Але її на тому місці вже не було. Чолов'яга, який тут катався по магазину на візку, підбирав розкидані такими вередунами, як, скажімо, я, товари і складав їх по секціях в купки. Я розізлився не на жарт і знову почав розкидати товари, як мені хотілося. Хай, мовляв, до мене підійде і врешті-решт зробить хоча б якесь зауваження. Гадаєте, я від них цього дочекався? Гадаєте, що я там учинив міжнародний скандал? Нічого подібного. Я купив там якусь дрібничку, призначення якої ми разом з дружиною та всіма її родичами намагаємося розгадати, однак що то за штука, так ніхто досі й не відгадав.
Коли я іншого разу зайшов до магазину, мене зустріла леді з посмішкою. Приблизно 12×18, це якщо брати в сантиметрах; в американських ярдах буде трохи більше.
Тоді випурхнула з-за прилавка й защебетала:
– Вуд юу лайк е дрінк?
Я вдав, що не зрозумів. Вона знову запитала:
– Кенай хелп юу? Вам допомогти?
І я здався. Сказав:
– Йєс, міс!
– Вам так личить голубе, – усміхнулася вона мені, очевидно, помітивши, що я ношу годинник з голубим циферблатом. – Це ваш улюблений колір, сер?
– Так. Мій улюблений. Я народився в сузір'ї Барана. По-інтелігентному – Овен.
Я сподівався цими словами відігнати її від себе. Для більшої певності додав:
– Сенк'ю, мадам, ібн пардон.
Та це «ібн пардон» мене остаточно згубило. Мало того що вона одразу побачила в мені іноземця – вона сприйняла-мене не просто за іноземця, а за француза, схожого на німця. І свою усмішку розтягнула ще ширше. Я глянув на неї і занімів. Мені здалося, що за цією усмішкою раптом з'їхали на потилицю її маленькі діамантові вушка із сяйними сережками й там повисли дрібними краплинами золотого дощику.
– Мсьє, – заговорила вона так, як розмовляють тільки в паризьких салонах у стилі італійських серенад. – Що б ви хотіли у нас придбати?
Вона так щебетала, що я подумав: «Її б язичком шліфувати сердоліки». А щоб мене доконати, перейшла на французьку з таким дивовижним прононсом, ніби вона підхопила від мене гонконгзький грип (перед цим я мав необережність через таку подібну люб'язність продавця купити гонконгзький розцяцькований годинник, і коли потім дізнався, що це стопроцентна штамповка, – в мене раптом піднялася температура).
Жар мені такі пахнув у лице. Я ще мав про запас два французьких слова й одну фразу: «Бонжур і шерше ля фам», але точно не знав, у яких випадках їх вживати. На думку мені спала ще одна рятівна фраза, і я її випалив з таким запалом, що весь отой штучний американський рум'янець з її щік злетів, як позолота на надмогильнику із сусальної позолоти після першої зливи.
– Ні фуа, ні люа! – сказав я, гадаючи, що цим остаточно її обеззброїв, Однак рано я святкував перемогу. Американка, отямившись від психологічного шоку, зайшла з флангу, дещо зменшивши в розмірах свою усмішку, й запитала:
– Що б ви все-таки хотіли у нас купити?
Що не кажіть, а жінки вміють інколи нас заворожувати словом і усмішкою. Я купив якийсь дріб'язок, хоч, бог мені свідок, не збирався його купувати навіть в Америці.
Мій моральний дух піднявся до таких висот, що я спокійно вийняв кілька доларових купюр і, вдаючи із себе американського мільярдера (на нижчий щабель я не опускався), простягнув їх продавцеві.
– У касу, сер, – мовила вона й показала мені спину й гарненькі плечики, які здригалися у такт її ході, якщо не від плачу, то від сміху. Гадаю, від останнього, бо коли я вискочив через запасний хід супермаркету й потрапив під проливний атлантично-нью-йоркський дощ, то до мене крізь скляні двері долинав гомеричний сміх, якого не могли заглушити ні дощ, ні сирени поліцейських машин, ні навіть гуркіт нью-йоркського метро, що гримить над вашою головою, як зубодробилка, збільшена у мільйон разів.
По американських магазинах треба ходити гуртом. Відчуття ліктя якось вас захищає. До того ж з допомогою товаришів ви завжди зможете зорієнтуватися, що вам потрібно купити. Якщо ви придбали самостійно щось – не признавайтесь, де саме: таку річ матимете тільки ви. Якщо вже хтось дуже чіплятиметься, мовляв, «Де взяв?», пошліть його в будь-який магазин, тільки не в той, куди ви самі ходили.
Коли він сам натрапить на той товар, якого тут стільки, що можна з ніг до голови одягти все населення острова Калімантан і Нову Зеландію, погляньте на той товар і спокійно скажіть:
– Ти диви, підкинули. А я брав останнє...
Звичайно, наша психологія до їхніх магазинів дещо не підходить. Акліматизація торкається не всіх ділянок вашого складного організму, який скидається на найсучаснішу американську лабораторію по розчепленню генів геніїв.
Тут дещо залишається таке, що акліматизації не піддається. З одного боку, чуття колективізму, а з другого – куркулізм. Цю нашу печерність (та й не лише нашу – в американців вона розвинена ще більше – сказано ж, пережитки) теж треба віднести до вчорашнього дня, а не до безкультур'я, як дехто вважає.
Щоправда, це стосується не всіх. Є люди, котрі давно позбулися печерних звичок. З такими ходити по магазинах – саме задоволення. Що б тобі не впало в очі, вони радять брати. Ви дивитеся на котрогось із них і думаєте, що він уже влаштувався тут на посаду рекламіста залежалих товарів і що саме дякуючи йому ще не оголосили на них файнел сейл. Такими людьми я незмінно захоплююсь. У мене досі зберігається кілька предметів, що викликають найкращі спогади про гуртову купівлю. Оригінальні речі. Шкода, що їх не беруть не лише наші комісійні магазини, але і скупочні, що, як відомо, скуповують усе за винятком хіба що живих їжаків.
Магазини в Америці, на мій погляд, – одна з найбільш налагоджених психологічно точних машин. Вчені інститутів громадської думки там даремно доларів не одержують. Я з приємністю, наприклад, дізнався, що кожен продавець будь-якого магазину, подаючи заяву про трудовлаштування на роботу, додає до неї розписку, що він сам особисто нічого у своєму магазині не купуватиме. Приємний папірець, хоча може бути написаний від руки. Думається, що нашій системі торгівлі не завадило б узяти й собі цей метод на озброєння. Виняток можуть скласти тільки вантажники гастрономів, оскільки в кожного з них у кишені диплом про закінчення вищого навчального закладу. Але тут я вже втручаюся в кадрову політику Міністерства торгівлі. Очевидно, на місцях видніше, кого у вантажники брати...
