– А наше життя, – мовить він мені, – як листок на дереві. Як одна мить. Висиш, милуються тобою люди, а настане осінь, подує вітер, зірве тебе з крони, й сам не знаєш, де опинишся, де упадеш – А ось і ваше село, – каже він. – Ви тут вийдете чи підвезти до хати?

Я прошу його зупинити мені тут. Я не наважуюсь йому сказати:

«Відвезіть назад. Дуже прошу вас». І я кажу:

– Дякую. Ви для мене так багато зробили...

– Ну, що ви! Що ви! – посміхається він.

Боже, як він тільки гарно це робить. Він мені махає на прощання рукою, питає, чи не прислати по мене вранці машину, мені хочеться сказати, щоб він ось краще зараз забрав мене, але я не можу. Мені чомусь соромно. А він так щиро й так привітно мені усміхається. Розвертає машину, ще раз махає рукою, наче дарує поцілунок на віддалі, і щезає.

Додому я бреду пішки. Я знову картаю себе. Я знову лаю його. Хоч знаю, він нічого поганого мені не зробив. У всьому винний тільки я. А там десь під дверима квартири – дружина. Ми ж сьогодні збиралися з нею піти до театру. В мене від квартири ключі. Вона просила тільки взяти в магазині хліба.

– Туди й назад.

Я, здається, навіть на босу ногу взутий. Ну, звичайно, на босу.

Боже, на мені старі спортивні штани й полатана куртка. Як він тільки мене з собою узяв? Не посоромився. От що значить Велика Людина: така проста й така добра.

Я бреду по автостраді. Машини пролітають повз мене метеоритами. Хто мене такого візьме? Таксист побоїться, а ходовому мені нічим заплатити. Адже в мене в кишені тільки 20 копійок. На хліб.

А жінка десь там уже, певне, давно гримає кулаками по дверях, б'є по них носаком, покусує губи, безперестану тисне електродзвінок.

Коли я доберуся додому (але коли це буде – йти цілих 15 кілометрів, так показує шляхівник), вона неодмінно мене запитає, де це я так довго був. І, звичайно, не повірить, що я їхав в одній машині з Славатієм Івановичем. Розмовляв, сміявся. Розповідав йому якісь анекдоти. Він реготав. Увесь час казав, що таких ніколи в світі не чув. Що всі вони свіжі, як огірки на городі. Дотепні, неповторні й жоден не має «бороди». Боже, як з ним легко! Чесне слово. Аж не віриться, що є такі прості й такі Великі Люди на світі.

Я не проти гасел. Навпаки, я за гасла, за транспаранти, за оголошення. Ділові, потрібні, життєво виправдані. Бо й справді, йдеш ото містом, дивишся, а перед тобою різні оголошення, повідомлення, світлові табло. Одні закликають економити час, інші – зберігати гроші. Приємно. Із усього відчувається турбота про людину.

Оце нещодавно був у Катюжинцях. Славне, скажу вам, місто. І люди в ньому живуть славні, привітні, гостинні, ввічливі.

Місто для приїжджого починається звідки? Звісно, з готелю. Заходите.

– Скажіть, будь ласка, місця у вас є?

– Місць немає.

– Жодного? – Мені б хоч до ранку.

– До ранку можна. Заповнюйте картку.

Заповнюєте, подаєте, а вам:

– З вас два карбованці вісімдесят копійок.

– Це що – люкс? – перепитуєте.

– Ні, дев'яносто копійок за броню.

– За яку броню?

– Не за танкову ж?! Чи ви, може, незадоволені?!

– Задоволений, – кажете ви, глянувши на гасло «Будьте взаємно ввічливі». – Задоволений і навіть дуже, Спасибі. Біжу. На четвертий поверх.

– І правильно: біжіть. У нас ліфт у готелі рідко працює.

Побіг. Хотів, було, розгніватись, але згадав, що десь колись читав, а може й сам придумав: «Бережіть нерви. Нерви – це ваше довголіття». Для чого ж це довголіття вкорочувати отими 90 копійками?!

Вранці – на літак. Ще звечора помітив гасло: «Користуйтеся послугами Аерофлоту: швидко, вигідно, зручно». Зручно, бо агентство в Катюженцях поруч з готелем. Від агентства до аеропорту курсує автобус. «Дбають у Катюженцях про людей, думають», – міркуєте ви, йдучи до агентства.

О восьмій нуль-нуль агентство гостинно відчиняє двері, красуні Аерофлоту лагідно між собою посміхаються, згодом помічають вас.

– Чого мовчите? Чи язика проковтнули?

– Я слухав вас. Боявся перебити.

– Коротше.

– Мені б до Крижополя. На перший ранковий рейс...

– На ранкові рейси ні квитків, ні інформації не даємо... Їдьте в

аеропорт.

– А якщо там немає квитків?

– Це вже не наша турбота. Хто наступний?!

– Одну хвилинку, – чіпляєтеся ви руками за бар'єр. – А ви не можете подзвонити, поцікавитись... Якщо там немає квитків, то я на наступний візьму. Бо...

– Я уже сказала: на ранкові літаки ні квитків, ні довідок не даєм.. У нас такий порядок...

«Це в них називається "порядок", – думаєте ви і заспокоюєте себе: – бережи нерви».

– Он телефон-автомат на вулиці. Подзвоніть, поцікавтесь, – це вже хтось із черги.

Ви дякуєте, і – до телефону-автомату. А в ньому диск – тільки до «шістки» набирається. Ви – на автобус.

«Бережи нерви, – повторюєте. – Подумаєш, за якийсь металевий диск із дірками наживатимеш собі гіпертонію».

Вискочив в аеропорту і – до кас.

– Мені до Крижополя. Один квиток. На перший рейс.

– Здрастуйте!..

Я оглянувся. Позаду мене нікого не було. Касирку я вперше бачив.

– Це я вам кажу: здрастуйте...

– Здрастуйте! Вибачте, що я не догадався першим привітатися...

– Здрастуйте!.. Квитки ще учора продані. Їдьте краще поїздом.

«Поїздом, мабуть, швидше, – міркуєте ви. – Хоч гасло в аеропорту запевняє, що найшвидше літаком. Може, й так, але нема квитка, нема інформації... Нема... Не хвилюйся. Бережи нерви. Дзвони на залізничний вокзал».

«Нам можна дзвонити 00-4», – повідомляє оголошення.

Телефонуєте. Гудки нормальні, але трубки ніхто не бере. «Повмирали вони там чи що», – починаєте хвилюватися. Але внутрішній голос вас заспокоює: «Візьми себе в руки. Чекай. Хтось колись таки підніме трубку». Не підняв.

Ви – у міське довідкове бюро 09. Тут краще й швидше. Приємний жіночий голос вам навіть радить:

– Не додзвонитеся по 00-4, то дзвоніть 3-26-31.

Дзвоните по обох. Наслідки ті ж. Хоч плач. Ви – на вокзал. Сідаєте на таксі чи на автобус (що у вас там під рукою) і до самого начальника Олексія Михайловича Петрикіна.

– Здрастуйте, Олексію Михайловичу!

– Здрастуйте!

– Я, – кажете, – хочу провести невеличкий експеримент. Бачите ось цей годинник... Я засічу час, а ви наберіть по телефону номер 3-26-31.

– Цей номер не пройде, – відповідає Петрикін.

– Тоді 00-4.

– І цей відпадає. У нас обидва телефони зіпсовані. Один упав і розбився, а другий не дає дзвінків. У довідковому їх не чують.

– А як же люди: з Вишеньок, з П'ятничан, зі Старого міста... Як вони одержують інформацію?

– Усно. Не по телефону. Приїздять сюди, на вокзал. Ми їх тут інформуємо.

– Це ж майже десять кілометрів!

– А що я зроблю? Це все Колозубенко – начальник телефонної мережі. Це все він. Досі не відремонтував телефонів... Але ви можете подзвонити з мого. Вам треба кудись подзвонити?

Я глянув йому в очі. Він не посміхався. «Артист», – подумав я, і пішов геть.

Світлове табло прогнозу повідомляло: «Завтра буде прояснення, без істотних опадів, вітер помірний, температура повітря від нуля до плюс п'яти».

І на душі потеплішало. Що не кажіть, а коли отак здорово поставлено інформацію, як у Катюжанцях, це добре. Але коли б до цих гасел ще й порядок навести, погодьтеся, було б іще краще.

(Трагікомедія)