На цьому бувай здоровий. Міцно тисну руку.

Твій брат Петро Півень».

О, кого я бачу! Земляк! Привіт! Що ти сьогодні робиш? Ще не знаєш. То, може, до нас? Скільки це ми вже з тобою не бачились? Три роки. Багатенько! Може, до нас?.. Та що я кажу: «Може, до нас...» Без усяких «може». Тільки до нас! Жінка дуже зрадіє. Ми й так живемо, як кроти, кожний у своїй норі, один до одного не ходимо. А чому? З-за якихось умовностей. Нічого, будь ласка, не вигадуй з півлітрою. Жінка моя цього не зносить. Пити у нас є що. Може, ти любиш щось особливе? Тоді візьми... Для себе!.. А так... Чув? Без усяких церемоній! Ми тому й не ходимо один до одного. По собі знаю: хочеш зайти до друга чи знайомого, обов'язково щось неси. А тут не завжди є гроші.. Щось на виплату взяли, комусь заборгували. Запросиш до себе: прийде, півлітра принесе, діткам одну-другу плитку шоколаду чи коробку зефіру. О, забув, ти можеш мене привітати – у нас ще один син... Дякую. Жінка страх хотіла доньку. Народила урвителя. Так я й кажу: прийшов, півлітра приніс, а дома – хоч посвищи... Там хліб якийсь, шматок сала... А ти ж чого-небудь не поставиш на стіл. Незручно. Що про тебе по думає гість... Біжиш, позичаєш...

Скажи, тобі подобається ця хустина? А втім, брати не буду: а якщо жінка сама собі купила? То не було жодної, а тепер зразу дві. Та їй хтось вовняну обіцяв, а це синтетична...

Так я не докінчив. Прийшов гість, півлітра приніс... Гастроном? Ну, що ти вигадуєш? Мабуть, остання п'ятірка? Я бачу, ти хочеш, щоб ми з тобою не зустрічалися більше, май совість... А ось і мій дім. Сюди, сюди. Що ти так треш ті черевики? У підошвах дірки будуть. Оце моя жінка, знайомся. А це мій земляк, жінко. Виявляється, він теж тут живе... Скільки ми з тобою не бачились? Точно, третій рік. Хто б міг подумати?! І лише сьогодні зустрілися. Випадково, в універмазі. Він хустинку, таку як ти мені замовила, купив. Поглянь, диво – не хустинка. Синтетична. Тепер все майже синтетичне. Кажуть, навіть краби синтетичні є. Це хтось дуже геніально винайшов. Хімія – велика справа.

А де гості? Були? А де ж вони? Куди ти дивилася? Які носовички? Що за краватки? І Семен Іванович побіг? Як же він побіг? Це я про своїх товаришів, з нашого заводу. Чудові люди. Ти роздягайся. А це що за пакунки? Приніс Микола Васильович? Я ж його просив, наказував. Ну, що за чоловік... А що він хоч приніс? Посуд? Ну, навіщо! Невже у нас немає посуду? А що за цукерки? «Киянка», «Лісова пісня»? Для кого? Для Роберта і Гарика? Хто це приніс? Механік? Ну, треба ж совість мати. Я ж йому казав: у дітей діатез – прищики на тілі вискакують. Хіба до нього дійде? Що ти з холостяка візьмеш!

А набір виделок чий? Гарні виделки. Хто їх припер? Карапєт? Ну, я йому післязавтра покажу.

А це що за цяцьки? Для діток? Але ж я їм купив! Ти розумієш, моїй жінці сьогодні... А втім, про вік жінок не згадують. Словом, у неї день народження! Ні, ні, облиш. Ти ж для когось купив цю хустину. Ображатись буду... На все життя! Ні, ні. Залиш її для себе... Ти, бачу, хочеш, щоб я до тебе ніколи не зайшов... Ну, гаразд... З хустиною потім! А що це за набір? Краватки? Хто? Марфа Семенівна? Наша табельниця? Ну, знаєш! Ти їй казала, а вона що? Почервоніла, як буряк? Це неможлива жінка. Недарма її чоловік покинув. Розвелись тиждень тому, тепер вона сама. У нас щонеділі буває...

А це «Київський» торт? Кого це на солодке потягло? Він що, не міг без цього торта обійтись? Чи хотів показати, що все може дістати? Начальник третього цеху?.. Ледве дістав, кажеш? Видушили всі ребра? В черзі? Так йому й треба! Побіг додому ґудзики пришивати? Ну, ти роздягайся... Роздягайся... А панчохи? Хто приніс тобі ці панчохи? Аполлон Іванович? Ну, знаєш!.. Я цього не знесу. З панчіх усе починається. Тим більш – ажурні. А ти куди? Сподіваюся, у тебе ґудзики всі на місці? Еге, душно. Ти весь у плямах... Пробач, у тебе з легенями все гаразд? Ти на рентгені давно був? Мені не подобаються твої плями. Обов'язково здай аналіз крові і сечі. Ні, ти погано себе почуваєш. Мусю, ти що – не бачиш: йому погано! Чого стоїш! Візьми у нього коньяк – у чоловіка руки тремтять. Так недовго й розбити.

Це нервова система. Тепер треба мати нерви з «побідіту». Так не забудь про аналізи, здоров'я перш за все. До речі, не думай пити, запам'ятай, тобі алкоголь шкодить... До побачення. Завчасно вітаємо тебе з видужанням! Підлікуєшся – прибігай. Коньяк розіп'ємо.

Якось у кафе «Хрещатий Яр» я зустрівся із своїм давнім другом Вітькою Моряком.

– Привіт!

– Привіт!

– Ну, як живеш? Женився?

– Женився, – кажу, – а ти?

– Розженився, – відповідає. – А ти давно з своєю?

– Та, як тобі сказати, місяців, мабуть, п'ять...

– На ковзанку ще не тягне?

– Та було.

– А до театрів: на балет, оперети, драми?

– Та вже голову прогризла!

– Ати?

– Та, як тобі сказати, все ніколи. Обіцяю повести. Мабуть, на тому тижні. У цирк.

– Ну-ну, давай. Далі ще не те буде. Потім почнеться самодіяльність.

– Самодіяльність?

– Ага.

– Яка?

– Та всяка: захочеться їй то в співочий, то в танцювальний. Відмовиш – на курси потягне.

Я замовчав. Якраз саме вчора жінка мені справді заявила: «Не хочеш, щоб я на хор ходила, то я на курси крою і шиття піду».

А Вітька продовжував:

– Так от, коли справа дійде до курсів, то вважай, що до розлучення рукою подати. Це перша ознака того, що вже знайшла собі, м'яко кажучи, коханця. Ну, бувай, старий. А як тільки захоче жінка на курси, прибігай, щось надумаємо.

Він поплескав мене по плечі і щез. Та мені вже було не до Вітьки – в голову глибоко засіли «курси»...

«Ну, а хоч на курси ти мене можеш відпустити?» – згадував я жінчині слова.

– Так. Тут щось смаленим пахне. Чогось же вона домагалася тих курсів. Побачимо, коли сьогодні повернеться додому?! Якщо пізно, то...

Невже всі жінки однакові?! Справді, для чого їй ті курси? Завше її кудись тягне!

«Мені сумно. Ми з тобою як дід і баба, – згадав її слова. – А нам ледь за двадцять перевалило».

Бач, їй сумно. Їй хочеться співів і танців, ковзанів та прогулянок на лижах. Якщо не застану дома, то.. Що ж тоді?

Дома я жінки не застав. Почав чекати. За рогом. Нарешті, з'явилася. Сама. Ну, ясно, який дурень поплентається за заміжньою аж до під'їзду. Жінка не йшла, а бігла.

– Ти?! – помітила мене. – А я так поспішала...

«Гм... Поспішала. Чого б це?» – подумав я.

– Розумієш, увесь час як на крилах летіла...

– Від кого? – перебив я.

– Не від кого, а краще запитай до кого... – і покуйовдила чуба.

Це мені одразу не сподобалося. Дуже щось життєрадісна, наче з першого побачення повертається.

– Ну, чого ти мовчиш? Невже тебе не цікавить, як минув перший день, які там люди, чому я спішила?

Я мовчав. Боявся, що ось-ось не втримаюся, і тоді...

– Розумієш, вийшли з курсів, а тут якраз як на зло трамвай з колії зійшов...

«Все ясно, – подумав я. – Починається. Заливає, як Вітька казав».

– Я, недовго думаючи, пішки. А потім побігла. Я ж тобі, мабуть, не розповідала, що в інституті я бігала не гірше за хлопців. О, до речі, про хлопців. На наших курсах є один хлопець. Дивак. Дівчата сміються, а йому байдуже, відвідує курси...

Кінчилась ця розмова, звичайно, тим, що того дня і наступного ми не розмовляли і навіть не дивилися одне на одного. Під вечір я помчав до Віктора.

– Почалося!

– Що?! – не зрозумів він.