– А ти й пити не будеш – все одно ж програєш.

– Для формальності можна, – відповів Левко.

– Параско, перебивай!

Посильна Параска, посміхаючись, перебила руку. З того дня Омелько Віслюченко уважно перечитував усі папери, які йому підсував Левко, обережно ставив підписи, печатки. Тільки не перевіряв ніколи тих, що підносила посильна Параска. Тут Омелько забував про заклад і працював, як казав Левко, наче голова-автомат. Коротше, Омелько довіряв усім, крім свого секретаря.

Після чергового штампування купи документів Левко взяв з рук баби Параски довідки і, як ніколи вдоволений, вибіг з кабінету.

Обідати не пішов, а завернув до хати Панька.

– Слухай, Мусію, що мені буде, коли?.. – Левко притягнув Панька ближче до себе і про щось довго шепотів йому на вухо.

– Невже?! – Панько відскочив від Левка і, задоволено посміхаючись, подивився на нього, наче перед ним стояв не Левко, а його бабуся, що повернулася з того світу. – Кажеш, не всім, а тільки хворим, як виняток? Та у мене довідка є, що я недужий. То дістанеш? Коли принесеш? Завтра?

– Навіть сьогодні, – відповів Левко.

– Давай після обіду, бо я завтра...

Раптом загарчав пес, і Левко останніх слів не розібрав.

Мусій прожив лише тридцять років і мав добре здоров'я та з усіх його мрій і прагнень перемагало одне: щоб піде не працювати, щоб гроші самі в кишеню сипались. І от сьогодні – початок здійснення його мрії...

Левко не підвів Мусія. Він приніс те, що обіцяв. Радощам не було краю. Мусій виліз на горище, зняв звідти куба, яким давно не гонив бурячиху, і заходився вичищати його від бруду та сміття.

Наступного дня після розмови з Паньком, Левко повернувся з обіду, ввійшов до кабінету Омеляна Софроновича і тихо промовив:

– Знову самогон варить Мусій Панько

– Що-о?! Я йому покажу самогон! Це точно?

– Сам тільки що був у нього.

– Я йому покажу самогоноваріння! – Омелько зняв телефонну трубку і крикнув: – Начальника райвідділу міліції Грицюка. Алло! Петро Іванович? Добрий день! Віслюченко турбує. Панько Мусій знову самогон варить. Не покаявся. Присилайте, а то я більше не витримаю. Ні, не помогло. Нема, кажете, кого прислати? Що? Я сам? Та ви знаєте... Га-а? Не чую! Самі прийдете?! Ну, що ж, приїжджайте, тим краще.

Двері Панькової хати були прочинені. З них, наче з казана, клубочив дим. Грицюк з Омельком Віслюченком переступили поріг, увійшли в хату, Мусій спокійно сидів біля куба, підкладав трісочки і сам до себе посміхався.

– Прийшли, – промовив він, – а я вас давно чекаю. Захотілося первачку? Дивіться – чистий, як сльоза.

Начальник міліції здивовано глянув на Панька, потім на Омелька, але той знизав плечима і нічого не відповів.

– Ну, чого ж ви, хлопці, стоїте? Беріть стільці, сідайте. Будьте, як дома. Не соромтесь. Оцей бутлик, як накапає, то можна й до випивки приступати. А чому Левко не прийшов? Ви, Омеляне Софроновичу, потримайте лійку, я перваку наллю.

– Хто тобі дозволив серед білого дня гнати? – не витримав Омелько.

– А що, хіба вночі треба? Там не сказано.

– Гасіть негайно ж! – втрутився Грицюк.

– А ви не кричіть. Звідки я знав, що вдень не можна? Сказали б, я б гнав уночі. З сьогоднішнього дня так і робитиму: вдень спати, а вночі гнати.

– З сьогоднішнього дня ви будете спати в тій кімнаті, яка давно за вами скучає.

– А це чому? А це як? – Мусій видобув з кишені якийсь папірець і подав Грицюку.

Начальник міліції взяв у руки документ, перш за все глянув на дату, підпис, печатку і вголос прочитав:

«Довідка. Видана громадянину Паньку Мусію Карповичу в тім, що він дійсно має право не менше трьох раз на тиждень варити самогон. Голова сільської Ради Омелько Віслюченко.

– Що? Ви... ви? – Грицюк повернувся, та Омеляна Софроновича в хаті вже не було. Він біг вулицею і бурмотів.

– Підвів, підвів!.. Так підвів. От до чого довела моя довірливість.

Вскочив у сільраду. За стіною хлопці з колгоспного оркестру репетирували польку, хтось бив щосили в барабан. Омелько сів за стіл, вп'явся очима в папірець, що лежав під склом, з такою ж печаткою, як у довідці, з таким же підписом. Тільки на папірцеві було написано: «До голови районного виконавчого комітету від голови Яблунівської сільської Ради Омеляна Софроновича Віслюченка

Заява.

Прошу Вас звільнити мене від обов'язків голови сільської Ради, бо я не голова, а балабуха. Підпис: О. С. Віслюченко».

А трохи нижче рукою Левка було виведено: «Омеляне Софроновичу, з вас відро горілки – ви програли».

Заступник директора радгоспу «Садвиноград» Сергій Іванович був поборником нового і ненавидів традицій, вважаючи їх пережитками далекого минулого.

В один із суботніх вечорів листоноша приніс йому відразу п'ять запрошень: від Семена Семеновича – голови «Міжколгоспбуду», Петра Степановича – начальника філії зв'язку, Трохима Іларіоновича – голови ССТ, Федора Кириловича – бригадира будівельної бригади колгоспу «Сійся-родися» та Ксенофонта Оракуловича – головбуха цього ж колгоспу. Всі запрошували на новосілля.

– Теж мені традиція, – розсердився Сергій Іванович. – Збудував особняк, – йди на новосілля, при подарунки, щоб хата не пустувала. Пережитки!. Древні, як Бог. Не піду. Знаю, чого запрошують. Принаймні догадуюсь. Семен Семенович думає, що на новосілля поверну якщо не килим, то хоч кімнатну доріжку. Помиляєшся, голубчику! Я хоч тебе й запрошував, але не для того, щоб ти йшов. Для ввічливості. А ти все приймаєш за чисту монету, – наївний чоловік. Ще й килим припер. Цікаво, для чого це ти зробив? Невже пронюхав, що незабаром я йду на підвищення? Може, й тепер саме тому мене запрошуєш, щоб двох зайців убити: перший – мати в тресті свою руку, другий – відкупити килим. Дзуськи! Я тебе не просив дарувати його. А цей хам – Трохим Іларіонович – приніс магнітофон «Дніпро». Бач, особняк собі аж під небо вигнав. І як умудряються люди? Далі Федір Кирилович – пустопорожня, як всесвіт, бочка. Ні одного проблиску, ні одного спалаху в голові, а корчить з себе зірку першої величини. Привіз, дивак, якийсь комбайн, а що я з ним робитиму? Можеш його назад забрати, коли ти мені навіть інструкції до нього не додав. Ось я вам зараз покажу запрошення! Нагрублю кожному, наговорю, що влізе в голову, і тоді чухайтесь на здоров'я.

Розчервонівшись, Сергій Іванович підвівся, підняв трубку і крикнув:

– Манько! Дай-но мені особняк Семена Семеновича. Привіт, дорогий! Ти що це надумав? Запрошення присилаєш листоношею? Новосілля. Ти думаєш, я до тебе піду? Після того, як ти з радгоспних ферм будматеріал на свій особняк перетяг. А де ти подів стару хату? На родичів переписав чи продав кому? Ух, ти, пережиток! – і кинув трубку.

«З одним розрахувався. До цього вже не треба йти, килим відкуповувати. Хто там наступний? Трохим Іларіонович?»

– Привіт, дорогий! Лежиш? Ну, я так і знав. Мабуть, на тій меблі, що на базі дістав? І совість тебе не мучить? Хоч би після тих скарг не доїв базу, як корову. Де тільки сором! Ну, лежи-лежи, хоча тобі вже давно сидіти пора. Бувай!

Сергій Іванович задоволено потер руки. Бачиш, навіть пікнути не встиг. Цікаво, чи цьому будівельнику встановили слухавку, чи ні?

– Алло, Манько! У Кириловича є телефон чи нема? Є. Встиг таки... То підключи. Привіт, Кириловичу! Ти що собі думаєш? Знову з Ганькою знюхався? За тобою вже газетна стаття плаче. А ти мене до себе на новосілля запрошуєш. Гуляти, значить, збираєшся, пити? А про дружину ти забув?

Не вислухавши Кириловича, Сергій Іванович подзвонив ще двом: першого назвав бюрократом і зачерствілою душею, другого – грабіжником з великої дороги і обом погрозив народним контролем!

Після цього полегшено зітхнув.