– Ховати тебе будемо з музикою, – морально підтримував я. – Петро Іванович обіцяв замість «ЗіСа» дати «ГАЗ-51». Це з тієї партії автомашин, що недавно одержали. Кузов обіб'ємо різнокольоровими килимами, а навколо труни поставимо кімнатні квіти. Правда, чудово буде?

Дружина почала захлинатися.

– Некролога, – заспокоював я хвору, – надрукують у газеті зразу ж, я вже домовився. Навіть обіцяли зняти з четвертої сторінки оголошення облспоживспілки про закупівлю яєць.

Дружина зблідла, і на її щоках виступили рожеві плями.

– А щодо мого одруження, то ти не хвилюйся, Я вже собі виберу молоду і лагідної вдачі...

Раптом моральна підтримка допомогла – моя хвора половина зіскочила з ліжка...

Вранці я поспішав до лікарні. Дружина закидала мене квітами, але на радощах забула їх вийняти з вазончиків. Видно, й справді всі лікарі однакові: говорять одне, а виходить інше.

Ви, мабуть, не пригадуєте мене. Але, коли піднімете архів, де зберігаються негативи, і зробите відбиток, впевнений: зразу ж уявите, який я. Можливо, я навіть чимось вам запам'ятався. Може, ви пригадуєте мене тому, що я вам розповідав свою сімейну драму. В двох-трьох словах повторю її. Тоді вам легше буде згадати моє лице, мою манеру триматися перед об'єктивом.

Раніше я жив з дружиною, а згодом без неї. Жив би так і досі, коли б не той приїзд до Ялти і не той день, коли я вирішив у вас сфотографуватися. Зараз мені 38 років, а п'ять років тому (тоді, як ви мене фотографували) було 33. На тому тижні дружина мені написала листа і просила, щоб я вислав фото. У нас є син, який за цих п'ять років підріс і хоче побачити батька, хоч на позитиві... Так от я й послав їй оте фото, що ви мені зробили.

Тепер ви, очевидно, згадали мене. Я один відмовився від фону моря. Мені хотілося святкового знімку, Я тоді був у чорному лавсановому костюмі і білій нейлоновій сорочці. Стояв на весь зріст. Руки з білосніжними манжетами були складені на грудях. Та фотографія має ще одну особливість. Коли на неї дивитися у горизонтальному положенні, то кожний безпомилково скаже, що перед ним житель того світу. Це ж ви тоді догадались скласти мені руки навхрест.

Саме це фото я й вислав жінці. Того ж дня вона прислала телеграму, що дає згоду на розлучення. Ваша фотографія її буквально потрясла. Дякуючи вашому фото я добився того, чого не міг добитися з допомогою свідків у жодному з 13 судів протягом 5 років. Ви не уявляєте, як я вам за це вдячний. Після цієї фотографії я наче вдруге народився. Нарешті дружина мені розв'язала руки. А це зовсім несподівано приїхала:

– Не могла, – каже – залишити тебе одного на смертному одрі. Як побачила фотографію, серце кров'ю облилось. До чого ти без мене докотився. Всі дні совість мучила, от і приїхала провести тебе в останню путь...

Я ввімкнув світло, Жінка глянула на мене і ми помирились. Вийшло у нас, як в Отелло і Дездемони. Пригадуєте, з драми Шекспіра:

Вона мене за муки полюбила,

А я її за співчуття до них.

Наступного дня ми помчали до суду, заяви свої відібрали. Жінка телеграфувала мамі: «Коля живий здоровий будемо разом привезіть сина». У відповідь телеграфувала теща: «Знову присмерті вибирай або я або він».

Так от я пишу вам, любий фотографе, коли у вас зберігся ще той негатив, зробіть, будьте добрі, кілька відбитків. З оплатою затримки не буде. Нехай я те фото вишлю ще й тещі. І ще прошу про одне: зробіть там напис: «Привіт із Ялти». Хай вона остаточно пересвідчиться, що мені вже й море не допоможе. Коли вона тільки гляне на те фото, то, оживе від радості. Може, після вашої фотографії і в неї воскресне совість.

Не відмовте, любий, в ім'я збереження сім'ї. Навіки ваш...

З раннього дитинства у мене прищепилась любов до колекціонування. Спочатку я збирав гадюк та павуків. Але це не сподобалося матері, і я перейшов до колекціонування гілок. Незабаром мене оштрафували за винищення молодих дерев, і я став філателістом – почав збирати марки. Сусіди знайшли в мене «добре виражені ознаки шизофренії». Згодом я зробився нумізматом. Хтось написав анонімку, що я фальшивомонетник і найзапекліший валютник.

Та все це не вбило в мені справжньої душі колекціонера. Я зрозумів, що ні листівки, ні значки, а тим паче ярлики й етикетки не принесуть мені успіху, і я надумав стати найоригінальнішим колекціонером у нашому місті – збирати гасла й афоризми.

Відтоді як наше місто бореться за зразковий порядок, і високу культуру, у мене їх зібралося чимало. Але, як не дивно, і на цей раз сусіди помітили у мене «свіжий» прояв старої шизофренії. Це помічаю і я. Особливо, коли заходжу у нашу заводську їдальню, В порівнянні з адміністрацією я справжнісінький невіглас. Тут, наприклад, я довідався, що «виделку слід тримати у руці, а під час реалізації рідких страв – їсти ложкою».

Позаяк я не зношу застою, сірятини і консерватизму, а шаную понад усе оригінальність, то негайно перелив борщ з миски до склянки, а склянку поставив на чобіт і за два прийоми «реалізував рідку страву» – борщ. М'ясо хотів з'їсти за допомогою пляшки, але мені не вдалось, і я вискочив на вулицю, Тут я дізнався, що на дошках парканів писати заборонено, і свій напис викарбував на стіні.

Цього дня я мав ще працювати у лісі на комсомольському недільнику, саджати фруктові дерева і записати кілька закликів. Занотувавши до блокнота «В кімнату через вікна не лазити», а «Заліз – не забудь привітатись!» і «Ввічливість – твоє обличчя», я, порушуючи ці правила, влетів у двері, схопив кирку, лопату і помчався. Скочивши на підніжку трамвая, прочитав: «Громадяни! Не лайтеся з кондуктором по-чоловічому! Будьте ввічливі!» Я стримався і тільки перед останньою зупинкою завив по-собачому на кондуктора, гавкнув два рази на водія вагона і зіскочив на асфальт.

Перед моїми очима афішувався напис: «Асфальт на тротуарі виколупувати заборонено». Нашвидкуруч я переніс копію гасла до своєї записної книжечки і, вибігши на центральну вулицю, взявся за кирку. Робота посувалася спочатку повільно, а потім пішла, як газ по трубах. Мені, між іншим, ніхто не забороняв довбати вулицю. Картина ж звична, тільки таксисти вимагали, щоб я, ідіот, поставив якийсь знак.

У лісі мої надії збулися: на мене чекав пребагатющий скарб закликів і звичайних плакатних написів. Перший напис, прибитий цвяхами до дуба, застерігав: «Не прибивати цвяхами ніяких оголошень і правил», пам'ятати – «Дерево – твій зелений друг». Інший повідомляє: «Ліс підпалювати з південного боку – суворо заборонено!» Я пошкодував, що не можу добратись до північного, і кинувся в гущавину. День був у розпалі. Над головами моїх друзів висів пречудовий заклик: «Комсомольцю! Твоє місце у лісі!»

Увечері я поспішав до свого приятеля показати колекцію. По дорозі збагатив її ще двома записами: «Зустрів п'яного – тікай!» «Плюнув – підніми!» На фоні вечірнього неба, якраз проти будинку мого друга, неоново спалахнула ще одна знахідка: «За лайку на вулиці – штраф». Я вскочив до під'їзду, смачно вилаявся до вахтера і постукав у двері.

Мій приятель був удома. Я показав йому свою колекцію, чекаючи на похвалу.

– Це чудово! – сказав він. – Але чи знаєш ти, яким скарбом є різні археологічні знахідки? Деякі з них коштують дорожче за золото. От, скажімо, звичайнісінький молоток, зроблений людиною кам'яного віку. Порівнюючи з ним, твоя колекція – ніщо. Найкраще зараз, на мою думку, збирати глиняні черепки з горщиків і макітер. Мине якихось 1000-1500 років, і їм ціни не буде, – закінчив він.