… Гумореску надрукували.
Сюжет, узятий із життя
– Маска? – запитав я, пізнавши по голосу знайомого романіста-пригодника, що цікавився якимись ліками біля аптечного прилавка.
– Оригінал! – відповів він так, наче це був наш пароль.
– Не може бути! – засумнівався я, глянувши на його звернуту щелепу, приплюснутий ніс і два синці під очима.
– Оригінал, – підтвердив він. – Тільки спотворений. «Об трамвай?» – хотів був поцікавитись я, але він, ніби відгадуючи мою думку, додав: – Об власні двері, не без допомоги, звичайно, двох хлопців.
Я йому поспівчував. Ми залишили аптеку й вийшли на вулицю.
Деякий час ішли мовчки. Над нами кружляли сніжинки, переливаючись у неоновому освітленні міста веселковими кольорами.
– Де зустрічаєш Новий рік?
– А де його можна зустрічати з такою пикою? – поцікавився в свою чергу він.
– Як же це трапилось?
– Розумієш, оце якраз новий роман закінчую, а останній розділ про те, як два ведмежатники прокрадаються на квартиру героя мого твору, ламають сейф і замість грошей помилково викрадають цінні папери, ніяк не клеїться. Ніколи не бачив, як сейфи ламають... Так оце вирішив провести один експеримент, а заодно й двох зайців убити: роман закінчити й критиків задовольнити. Дивись, мо' й напишуть: автор, нарешті, знайшов оригінальний вихід, відчувається, що добре знає життя, бо твір по-справжньому цікавий і хвилюючий, герої не штучні, не надумані... Експеримент вирішив провести з приятелем в одній «забігайлівці», де бувають підозрілі людці...
Спочатку випили по склянці «Перлини степу», потім перейшли на «Оксамит України», а тут, як на гріх, жодного типа підозрілого. Самі інтелектуали. Коли це заходять двоє. Один у картузі, другий при модерній краватці. З сигарами в зубах. Так і просяться на сторінки роману. На щастя, й зупиняються поруч, – романіст на хвилинку замовк, запалив цигарку й через хвильку додав:
– Ну й погода!..
– Мм-да, – згодився я. – Ну, що ж далі?..
– А далі я почав свій експеримент... «Оце днями, – кажу своєму приятелю, та так, щоб і ті типи чули, – сусіда з Америки повернувся. Дід у нього там був, та помер. Спадщину йому заповів. Доларів сто тисяч готівкою». Уявляєш?! Вигадую, а сам із тих типів очей не спускаю. Бачу, нащулили вуха. А я далі теревеню, що, мовляв, цьому недоумкові дід отой залишив багатющу спадщину... «Ти ж його знаєш, сусіда мого? – навмисне запитую приятеля. – Із сімнадцятої квартири... Ну, той, що має такий пришелепкуватий вигляд?!»
«3 твого ж будинку?» – питає приятель.
«Так! Ми ще на нього кажемо "дерев'яна морда". І тут кажу адресу вигаданого сусіда, а насправді називаю свою...
«Цікаво, яким робом вони до мене пролізуть, – думаю, – та чи вдасться їм розпечатати отой мій поганенький сейф, у якому я рукописи зберігаю».
Отож попиваємо вино. Та я ще розпатякую, наче той розділ із роману читаю. Що нібито мій сусіда долари ні в банк, ні в ощадкасу не здав. З Америки спеціальний сейф привіз у вигляді холодильника: з фотоелементом, із сиреною й подвійними стінками. Цими днями кадилак купив. Нахваляється, що на ті гроші, які залишилися, десяток таких кадилаків купити може... І тумбочку-бар, яка сама виготовляє віскі й кока-колу! Могли б завітати до нього, та поїхав десь у село Новий рік стрічати...
Постояли ми після того хвилин десять-п'ятнадцять, а ті типи з сигарами хоч би що.. Вино дудлять.. Про якісь труби гомонять. Ніби їх ті долари й не цікавлять... «Ну, – думаю, – чим би їх ото ще заінтригувати...» «Окрім доларів, – кажу, – бабусині браслети привіз вартістю на один мільйон вісімсот тисяч, знаменитий бразильський алмаз "Аміго" й золотий сервіз, розцяцькований діамантами. Бачу, не допомагає. Розчарування мене взяло, не питай. «Не вдався експеримент, – думаю. – Пропав сюжет, узятий із життя. Доведеться знову в знайомого криміналіста консультації брати, як ведмежатники сейфи відкривають».
Випили ми з приятелем ще по одній і вирушили по домівках.
Приплентався додому десь через годину. Тільки відчинив двері, а хтось, як лусне по тім'ю!.. Ледве на ногах устояв.
– Стій! – кричу. – Що ви робите? Свій...
Коли це один бере мене за барки (той, що з модерною краваткою) й каже:
– Аа! То це ти, старий! Вирішив сусіда провідати?.. Ну, ну, давай... Пошукаємо ті діаманти разом...
Глянув я на їхню роботу, аж сум огорнув. Один карбідною лампою смалить спинку мого нового холодильника, а другий зубилом б'є. А сейф з рукописами й не зачіпають.
– Груба, – кажу, – робота, хлопці. Примітив. Начаділи та й грюкаєте тим зубилом так, що сусідам з третього під'їзду чути. Так діло не піде. Давайте спочатку грам по сто коньяку вип'ємо, а тоді й до роботи візьмемось.
– А як господар нагряне?
– Не нагряне, – відповідаю, відкриваючи холодильник. – Господар – це я. А щодо сусіда, – все то вигадка. Художній домисел.
Вони й роти пороззявляли. Той, з краваткою, ще раз хотів був огріти, та «колега» стримав.
«Що ж ти, – кажуть, – провокуєш? Ми давно "зав'язали", а ти "тумбочка-бар, сейф з фотоелементом"... Збуджуєш старі інстинкти! Думаєш, нам твої долари потрібні? Професіоналізм заговорив. Захотілося нам той американський сейф побачити. А ти?!»
Важко сказати, чим би це закінчилось, якби я їм про все чесно не розповів. Добре, що хоч повірили, а то, мабуть, не довелося б докінчити мені отой роман. Дуже вже не хотілось хлопцям знову за грати потрапити. Та я запевнив їх, що нікуди не скаржитимусь. Адже сам винен. А хлопці справді гарні виявились. Тепер слюсарями в жилкомунуправлінні працюють... Допив я з ними ту пляшку коньяку. Вони мені за це ще й умивальник, раковину полагодили. На тому й розійшлися. Жаль тільки, в холодильнику встигли-таки спинку вирізати.
А щодо розділу – тепер допишу. Хлопці розповіли про своє колишнє життя. На три романи вистачить. Як бачиш, знання життя себе виправдовує...
– А як ніс? – запитав я.
– Ніс? А що ніс? Заживе. Мистецтво вимагає жертв!
Тираж
Мій брат – письменник. Саме тому мені так заздрять сусіди, хоча, відверто кажучи, я заздрю їм.
Про те, що мій брат письменник, я не знав, між іншим, все своє життя. Знав тільки, що в школі він з мови і літератури більше трійки не одержував. Аж ось зовсім несподівано принесли лист: «Дорогий брате, ти, очевидно, все знаєш з газет. У мене виходить книга. Ти повинен допомогти – зроби тираж. Чим більший тираж – тим більше читачів, тим більша слава».
Тираж я «зробив», пропивши зарплату з товаришами з «Союздруку», поклавши на стіл у ресторані аванс перед товаришами з облкниготоргу і стипендію доньки перед товаришами з облспоживспілки.
Через місяць наша область одержала бажаний тираж, а я – першу братову книжку з автографом. В надії, що на цьому моя місія кінчиться, я здав дещо з своїх речей в ломбард, сподіваючись дотягти до чергової зарплати. Та я помилився. В наступному листі брат цікавився, чи нема в мене знайомих в обласній газеті і чи не зміг би я організувати рецензію на його книгу. Довелося дещо занести в комісійний магазин. Потім брат запитав у новому листі, як розходиться книга після рецензії. Відпросившись з роботи, я побіг по книгарнях і кіосках. Залицяючись до молодих продавщиць, цікавився долею братової продукції. Доля була невтішна – книги лежали стосами, Але не міг же я про це писати братові. І тому вирішив тимчасово закохатися в одну з продавщиць центрального магазину. Любов була не однобока – продавщиця вирішила, що я автор книги, і закохалася в мене. Однак навіть найпалкіші почуття не допомогли збути й четвертої частини тиражу.
