Домовившись про день першої примірки, я побігла по магазинах щось купити на вечерю.

Додому прийшла пізно. В кімнаті сидів лютий, як вовк, чоловік, гриз сухар і підозріло поглядав на мене. На кухні валялися порожні каструлі.

– Де ти була? – поцікавився він.

– В ательє, – промовила я.

– До цього часу?

– По дорозі забігала до гастроному.

Помирилися ми опівночі, Але скільки це коштувало нам обом нервів! До речі, чоловік мені й досі не вірить, що я так довго затрималась в ательє.

Наступного тижня, відпросившись з роботи, я подзвонила чоловікові, щоб він зробив те ж саме, і ми пішли на першу примірку.

На сукні виявився дефект. Ліза Мойсеївна запропонувала завітати через день. Прийшла.

– Чому сьогодні?

– Ви ж сказали.

– Ви мене не так зрозуміли. Прийдіть завтра.

Мій завідуючий натякнув, щоб я підшукувала собі роботу спокійнішу, бо грубіянок він у себе не потерпить. Ночами я почала погано спати.

Ще через день я одягла на себе сукню, Рукави були пришиті навиворіт. Тут же, на мені, закрійниця почала їх відпорювати.

– Обережніше. Ви ж ріжете таку тканину, – почала нервувати я.

– Не хвилюйтесь, тут є запас. Завтра зможете забрати сукню.

Тієї ночі я спала окремо від чоловіка. Вранці, приклавши мені до голови холодну примочку, він запитав, що снилось, бо я цілу ніч кричала не своїм голосом.

На роботі завідуючий попередив востаннє. Мені цього тільки й треба було, бо того дня мені вручали сукню. Вона була загорнута в рожевий папір і перев'язана блакитною стрічкою.

– Тепер ви свято зустрінете, як королева. Сукня наче на вас шилася.

Я так розчулилась, що від радості навіть заплакала. «Віднині до нас повернеться сімейний затишок, – думала я, – на роботі мене знову почнуть ставити в приклад, а завідуючий щодня говоритиме про підвищення». У ті хвилини я нервувала, як ніколи. Робочий день здавався вічністю. Мені хотілося скоріше прийти додому, приміряти сукню і заспокоїтись.

Та цього не сталося. Вранці, знервована і зла, я побігла в ательє, взявши про всяк випадок у знайомого лікаря довідку про «катар верхніх дихальних шляхів».

– Ви вирішили посміятися наді мною, – вигукнула я ще з порога і вперше відчула, що нерви починають остаточно здавати. – Як ви пришили рукави? Для чого ці складки на грудях?

Хтось підніс мені склянку води і дві таблетки валідолу.

Увечері чоловік звернувся до сусіда-психіатра. Він виписав мені найновіші ліки – триоксазін.

– Вживати тричі на день, за п'ять хвилин перед хвилюванням. Нерви зразу ж вгамуються.

Ковтнувши зразу ж шість штук, я негайно помчала в ательє. У майстерні, тільки-но я зайшла, робітниці для чогось почали ховати утюги і забирати ножиці, а замість Лізи Мойсеївни мені назустріч з карафою води і загорнутою в газету сукнею вибіг сам директор Кузьма Збитньов.

– Тепер все гаразд. Ось вам валідол. Будь ласка, запийте. Вода свіженька. Бажаю вам добре зустріти Новий рік у новій сукні. Буде щось новеньке у вас, ласкаво просимо, заносьте.

Дома за допомогою чоловіка і сусідки я натягла сукню. Груди мені несподівано сперло, а в талії так затисло, що я не могла кроку зробити.

– Яка у вас чудова талія, – сказала сусідка. Чоловік мій, звичайно, засяяв, а потім, глянувши на мене, запитав:

– Пробач, а що з твоїми персами? Подивися зліва, наче й не було.

– Зліва не обов'язково. Тепер усі так ходять. Така мода, – заспокоїла чоловіка сусідка.

– А дірка на лівому рукаві – це теж мода, – розлючено почала я. Чоловік подав мені триоксазін. Закусивши валідолом, я побігла в ательє.

– Це не наша вина, що вас стискує в талії. За цей час ви дуже розповніли. Вам не можна вживати м'яса, масла, а слід їсти оселедці і морквяні котлети, – радили в ательє. – Задля такої талії треба поберегти себе.

Через тиждень чоловік сказав: «Далі так бути не може. Коли тобі треба худнути, то мені треба поправлятися». Ще через тиждень він почав натякати про розлучення.

На цей раз я пожертвувала своєю модною сукнею з полінезійської тканини. Хто хоч раз був жінкою, той зрозуміє, чого це мені коштувало.

Але це ще не все. Виявилось, що не так легко відібрати гроші за пошиття і за тканину.

Ліза Мойсеївна доводила мені, що це моя, а не її вина, бо я дуже розповніла, хоч, між нами кажучи, щоб не знав чоловік, скинула десять кілограмів ваги. Директор Кузьма Збитньов наказав з'явитися на комісію. Комісія в складі Збитньова та Лізи Мойсеївни визнала винною мене, і, крім цього, ще й назвали істеричкою.

– Я буду скаржитися прокуророві.

– Прокурор у нас теж костюми шиє, – запевнив мене Збитньов.

Все ж я подзвонила прокуророві. Гроші мені повернули, але після засідання бюро товарних експертиз республіканського відділення. Осінні свята і Новий рік я зустрічала у своїй дівочій сукні. На диво вона лежала на мені, ніби вчора була пошита.

Тепер я щовечора ходжу на курси крою і шиття повз фабрику індпошиву № 2, у вітрині якої красується моя колишня сукня, посипана на грудях густим бісером. Вона висить там, як кращий зразок фабрики. Ось і вся історія про сукню з бісером і про нервозність нашого віку...

Тим і різняться між собою люди, що не схожі один на одного. В одного, скажімо, високе сократівське чоло, в другого – карликовий зріст, у третього – короткі ноги, а четвертого – короткий розум.

Словом, всі відрізняються один від одного приблизно так, як довготелесий Петро Петрович Сосунок з великим животом від худорлявого коротуна Григорія Григоровича Вовкодава без живота.

Коли до воріт двоповерхового будинку, оповитого кучерями дикого винограду, під'їжджає автомашина «Волга» з Григорієм Григоровичем Вовкодавом та його огрядною, оцупкуватою дружиною Віолетою, то Петро Петрович Сосунок з малюсінькою тендітною жіночкою Теофілією висувається з відчинених вікон своєї кімнати. В цей момент профіль Петра Петровича витягується і нагадує випуклу лінзу, а профіль Григорія Григоровича втягується і нагадує ввігнуту лінзу. В такі хвилини складається враження, що Петро Петрович під час вживання страв обходиться без ложки, а Григорій Григорович без ложки аж ніяк не може.

Поки Григорій Григорович маленькими рученятами допомагає огрядній Віолеті вилізти з автомашини, Петро Петрович величезними ручищами натягує на щупленьку Теофілію манто.

В той час як Петро Петрович з Теофілією спускається на перший поверх, Григорій Григорович з Віолетою піднімається на другий поверх.

– Доброго дня, Григорію Григоровичу й Віолето Марківно, – вітаються Сосунки.

– Доброго здоров'ячка, Петре Петровичу і Теофіліє Степанівно, – відповідають Вовкодави.

Рівно через півгодини Петро Петрович Сосунок з Теофілією під'їжджають до тих самих воріт, що й Григорій Григорович, але вже не «Волгою?», а «ЗіМом». У цей час з вікна другого поверху висувається профіль ввігнутої лінзи Григорія Григоровича, а з кабіни автомашини – профіль випуклої лінзи Петра Петровича.

Петро Петрович працює завідуючим відділом однієї веселої установи, а Григорій Григорович – теж завідуючим відділом іншої веселої установи. У першого нема дітей, а є дружина, а в другого є дружина і немає дітей. Сосунок має дві кімнати, кабінет і окрему ванну, Вовкодав – окрему ванну, кабінет і дві кімнати. У Петра Петровича одна книжкова шафа, у Григорія Григоровича – дві книжкові шафи. Вовкодав передплачує дві будь-які газети і стільки ж будь-яких журналів, Сосунок – три будь-яких журнали і стільки ж будь-яких газет.

Тихо й мирно проходить життя цих мовчазних сусідів. Григорій Григорович дивиться на Петра Петровича, а Петро Петрович – на Григорія Григоровича. Єдине, що турбує останнім часом обох сусідів, – це сітки, що звисають над балконами з відчинених кватирок. Коли Петро Петрович вивішує над своїм балконом одну сітку, то Григорій Григорович над своїм балконом вивішує дві сітки. Якщо ж і Петро Петрович чіпляє дві сітки, то Григорій Григорович – три.