Коли це приступився до купівлі вершкового масла. Взяв півпуда, тобто 8 кілограмів, аж згадав, що й додому, собі потрібно.

– Ще, – кажу, – два кілограми на терези киньте.

А мене ззаду хтось за лікоть так ніжно-ніжно взяв і майже лірично промовив:

– Громадянине, пройдемо.

– Куди, – повертаюсь до нього, – пройдемо? Що це означає?

– В міліцію пройдемо. Я за вами з ранку слідкую. Дрібна спекуляція...

– Ви що? Та я ж, той, страховий агент. По страхуванню життя людей і худоби, а ви на мене спекулянт.

– Знаємо ми вас, агентів. У нас були й такі, що керівниками відрекомендовувались. Не пройшло. Громадянине, не опирайтесь. Даремно це. Пройдемо.

– А я не піду. Чого це? З якої статі?

– Громадянине, авторитетно заявляю, пройдемо і без усяких дискусій. Це пом'якшить вашу долю.

– Та ось документи. Страховий агент Свирид Калістратович Грибенко. Міліція ж видала, а ви мені «пройдемо».

… Глянув, а в крамниці людей під саму зав'язку. Коли якась бабка запитує сусідку:

– Що це тут таке сталося?

– Спекулянта зловили. Кажуть, на 8 тисяч масла взяв, пів'ящика дріжджів, свічок декілька мішків, перцю, листя. На машину навантажував, та не встиг. Міліціонер застукав.

– І правильно, – крикнула вголос симпатична молодиця, – так їм, спекулянтам, і треба. Правильно, товаришу міліціонер, беріть. Тут день і ніч робиш, на пудру не хватає, а він бач, яку морду напас.

– Це хто морду напас? Я морду напас?

– А хто ж, я, по-вашому? Я, по-вашому, машинами масло вершкове перепродую та з Криму листя та перець на спекуляцію у Вінницю привожу? Знаю я вас.

– Дамочка, ви знаєте цього громадянина? – зрадів міліціонер.

– Я їх усіх знаю.

– Чудесно. Як ваше прізвище, громадянко?

– Моє? А для чого моє? Ви його питайте. Я тут при чому?!

– Громадянко, – сюр-р-р-р, – пройдемо. Ваше прізвище? Допоможіть слідчим органам викрити, розумієте, зграю спекулянтів. Ви його особисто знаєте? Машиною з Криму возить, кажете?

– Чого ви до мене вчепилися? Я його вперше бачу.

– ... Що тут таке трапилось? – запитують нові відвідувачі.

– Цілу групу спекулянтів розкрили, – відповіла якась жінка, що стояла недалеко від мене, – кажуть, приїхали на машинах з Криму. Повні машини перцю, лаврового листя. Усіх накрили.

– І на багато товарів взяли?

– На мільйонів вісім, чи що! Точно не знаю.

– … Сімочко, що таке?

– Бандитів зловили. Кажуть, мільйонів вісімнадцять грошей у магазині взяли, товарів на величезну суму і серед білого дня. Двох піймали. Оце, бач, оцю жінку і отого мордатого, а решта!..

– Яку жінку?

– Та ось ту, що фарба на губах поблідла.

– Вероніку Матвіївну? Вероніко Матвіївно, невже це правда? – Дама кинулась до своєї знайомої.

– Правда. Ні за що, ні про що й мене забрали.

– Ага-а! Ще одна. Ви, значить, теж, громадянко, з ними? Сергєєв, затримай і цю.

… Віз я додому пусту тачку.

Все почалося з чарки. І тільки тоді, коли я почав регулярно пити, дійшов висновку, що люди не народжуються пияками, а стають ними. Їх часто до цього обставини примушують. У мене теж були такі обставини – моя робота. Більшу частину свого свідомого життя я, можна сказати, їжджу. А якщо їздиш, то десь і харчуєшся. Наживаєш гастрити, коліти, холецистити, а останнім часом – у мене руки почали тремтіти. Я – до лікарів – рятівників наших.

– Алкоголізм, – кажуть. – Перша стадія. До цирозу печінки ще далеко, але час уже переходити на травку і мінеральні води.

– Як же я перейду на травку, – кажу, – коли я весь час у відрядженнях?!

– А вас що, у відрядженнях, примушують випивати?! – цікавиться лікар.

– Та ні, – відповідаю. – Не примушують. Сам п'ю. Харчуюсь останнім часом у ресторанах. В їдальнях гастрит нажив. А в ресторанах ніби й краще готують, але обслуговування знаєте яке? Приходите, сідаєте, підбігає офіціантка. «Слухаю вас».

– Щось на перше, на друге і чай, – замовляю.

– І все? – якось здивовано округлює підмальовані очі і так дивиться на тебе, що ти негайно перевіряєш, чи всі ґудзики на місці.

– Ну, ще салат, – ніяковієте ви. – Пляшку мінеральної.

– Присадибних ділянок не маємо, – кидає на ходу офіціантка, – салатів не вирощуємо, – і через плече, ніби між іншим, додає:

– Мінеральних джерел теж не виявили...

Минає двадцять хвилин, півгодини, година. Товариші, що пізніше прийшли, уже по другій пляшці розпивають, а ви ще й першого не їли.

– А ви сто грамів замовте, – посміхається до вас сусід по столику. – Гукніть лишень її.

Гукаєте.

– Що тобі?

– Сто грамів, – кажу.

– Одразу б так, а то тільки голову морочиш. Салат давати?

– Давай, – відповідаєте і теж переходите на панібратський тон.

Де вперше зі мною таке трапилося, уже й забув. Пам'ятаю лише, що з того часу я постійно згадую пораду незнайомця.

Якось з Одеси від'їжджав. Поспішав. До поїзда півгодини залишалося. Зайшов у привокзальний ресторан, сів, а офіціантки снують повз мене, як моторки мимо буйка, й ніби не помічають.

– Офіціантко, сто грамів і пончик! – не витримую. – Поїзд відходить...

Не встиг закінчити – аж дві прибігло.

– Може, буженинки візьмеш?

– Давай, – кажу, – тільки швидше!

І почалося. Був у Конотопі – пив, був у Ялті – пив, у Жмеринці – пив, у «Буковині», що в Чернівцях, – пив, у ресторані «Умань» – пив, у Бару, в «Срібній хвилі» – пив. Де тільки я не пив?! Тепер їду у відрядження, десятку від зарплати на сто грамів залишаю. Звичка виробилася.

Днями приїхав у Луцьк. Пішов у ресторан. На душі гидко, руки тремтять. Кажу офіціантці:

– Дай, серденько, пообідати.

– І все?

– Все, – відповідаю. – Більше не п'ю. Руки дріб вибивають, лікарі не радять... зав'язав. Ну, може... пляшку мінеральної...

– Ресторан – не аптека, – відповідає.

– Це хто сказав? – по наївності перепитую.

– Іван Харитонович, – відповідає, – директор нашого ресторану.

«Що ж це таке, – сам собі гадаю, – я б і сто грамів замовив, так лікарі ж забороняють!» А може, мінеральної і справді у ресторані нема. Коли ж гульк... За сусіднім столиком... пляшка «Української» і... дві пляшки мінеральної. Таке мене зло взяло. «Якась ресторанна

дискримінація!» – сам собі кажу.

– Вони раніше за вас прийшли, – тихо шепче мені на вухо офіціантка.

– Де ж раніше, коли...

– Вони по телефону замовляли.

– А мінеральну воду з собою з аптеки принесли? Так? – посміхаюся і відчуваю, що руки знову починають тремтіти. – У такому разі дай хоч сто грамів. Щоб заспокоїтись...

– І пляшку пива?!

– Води. Мінеральної, – благаю я. – Люблю запивати.

– Поцікавлюсь у буфеті. В моєму холодильнику кінчилася. Можеш перевірити.

І випив. І в Луцьку випив, як і в «Умані», як і в «Буковині». За здоров'я директорів. Усіх підряд: луцького, уманського, чернівецького, херсонського, шепетівського і за всіх інших, тут названих і не названих. Хай, думаю, краще руки тремтять, зате хоч нерви збережу. А нерви, як відомо, основа здоров'я. До пенсії ще далеко. А їсти ж хочеться...

Коли ви хочете розшукати своїх далеких родичів, зверніться до мене. Я пораджу. У мене своя таємниця. Я можу її звірити, але за однієї умови: гумореску читати до кінця.

Я довго жив непомітною людиною. Усі свідомі роки мені здавалося, що в мене нема не тільки родичів, але й знайомих. Ніхто мені не писав листів, не надсилав вітальних телеграм, а тим більше не повертав боргів. А це несподівано почалося щось неймовірне: щодня листоноша приносить добрий десяток листів, щотижня – щонайменше п'ять телеграм і щовечора виклик на телеграф для розмови з одним з своїх родичів.