– Ти повинен їм чимось допомогти, – запропонувала вона. – Степану Петровичу, скажімо, посади десяток яблуневих щеп. Ти ж такі чудові дістав щепи – джанатан і сніговий кальвіль.

Я задовольнив її першу примху – сусідам посадив джанатан і кальвіль, собі – шість щеп саблука і чотири груші дички.

– Петрові Степановичу можеш скопати присадибну ділянку. Він же інвалід з дня народження, а ти хлібороб з того ж дня. Нічого з тобою не станеться. Але зате нас ще одні сусіди поважатимуть.

Я взяв за свій рахунок відпустку, сусіда запевнив, що мені просто нікуди своїх сил дівати, й скопав йому город. Він це сприйняв з підозрою. Але щоб сусід нічого поганого не думав, я посадив йому ще й картоплю. Сумніви розвіялись. Тепер він щоденно приходить до нас на чай з лимоном і булочку з маслом.

– От бачиш. Основне – підхід, – зраділа дружина.

– А коли ж копати собі? – заперечив я.

– Собі зоремо. Он Олексієві Григоровичу краще допоможи покрити дах на сараї. Каже, страшенно тече.

– Але у нас протікає дах на хаті.

– Для себе дістанемо шиферу. Тепер бляха не в моді.

Я взяв свою бляху, молоток, цвяхи і вкрив сусідові хлів. Сусід був задоволений, його сусідка – ні. Вона сказала:

– Це не за гарні очі робиться.

Щоб вона була про нас кращої думки і не пускала пліток, я їй на день народження подарував найпрекрасніший килим.

– Боїться, щоб не видали, – сказала сусідка нашої сусідки своїй сусідці. – Навіть килим подарував.

Через два дні я дізнався, що й в тих сусідок день народження.

Щоб і вони про нас змінили свою думку, дружина пішла до першої, подарувавши свій сервіз, я – до другої, занісши їй кофточку грубої в'язки і шерстяну хустинку.

– Нарешті ми задовольнили всіх сусідів, – промовила дружина, вибиваючи пилюку з останньої кімнатної доріжки. – Це можна занести Вальчукам. Кажуть, чудесні люди. А ми собі наживемо. Головне – це друзі.

Я запропонував їй ще подарувати сусідам ліжко з панцирною сіткою, диван і холодильник. Дружина це прийняла за банальний жарт і, вилаявши мене, додала:

– Ти даремне смієшся. На день твого народження сусіди тобі віддадуть сторицею. Ти побачиш, що вони тільки принесуть, і згадаєш моє слово.

Сьогодні – день мого народження. Ми зранку чекаємо сусідів до себе в гості. На торжество прибули всі. Дружина мала рацію – сусіди все-таки піднесли мені прекрасний подарунок – попільничку. Більш оригінальної не стрічав у житті. Жаль тільки, що я не палю. Але це не страшно – на день народження я обов'язково її подарую сусідові.

У нашому районі з'явилась молода лікарка. З'явилась, як сонце над світанковим морем, з'явилась, як весна, і запала мені в душу, як метеорит. Я не описуватиму її вроду, але впевнено скажу, що всі Венери, разом взяті, зблякли б перед її красою. Лікарка нагадувала мені казку, і тому хотілось, щоб ця казка стала моєю дійсністю.

Для цього потрібно було єдине – захворіти і викликати лікарку до себе. Але, на жаль, я не міг похвалитись жодною хворобою, крім легенького нежитю. А що може дати така хвороба, ви самі знаєте.

Дві хвилини поглядів, декілька слів: «Ось вам краплі. Три рази на день то в ліву ніздрю, то в праву – і будьте здорові». Це мене не задовольняло. Тому я твердо вирішив застудитись, але, як не прикро, на той час кінчилась епідемія вірусного грипу, а дитячі коклюш і скарлатина мене аж ніяк не влаштовували.

За допомогою я звернувся до Парахоні – мого сусіди з квартири № 15:

– Скажіть, будь ласка, як ви добилися хронічного нежитю?

– Дуже просто: три дні підряд набирав у ніс холодної води і тримав її там, поки вона не ставала така, як течія Гольфстрім поблизу екватора, – відповів Парахоня.

Я щиро йому подякував і вдався до рекомендованої процедури. Наслідок виявився плачевним: у мене щез нежить і той, що був, а з ним і перша моя надія.

Через день я помітив, що лікарка відвідала Байдака. «Значить, і цей здоровило захворів», – подумав я і кинувся до нього.

– Послухай, – крикнув я ще з порога, – як ти так зумів? Я чув, що в тебе серйозна хвороба.

– Ще б пак, – з радістю відповів він, а я похолов од заздрощів.

– Але як ти зумів?

– Ранкове обтирання холодною водою та вечірній душ забезпечують хрип у грудях, поштрикування у голові і температуру тіла мінімум 38 градусів.

Забувши потиснути йому руку, я помчав до себе. Минуло п'ять днів, але я не відчув ні хрипів, ні поштрикування, ні підвищення температури.

– Обдурив Байдак, – сказав я, завітавши знову до Парахоні.

– Факт, що обдурив. Я ж сам бачив, як він щоранку пробігає навколо будинку не менше п'яти разів, а після цього виливає на себе троє відер криничної води.

Обійнявши Парахоню, я попрощався з ним і пішов спати, чекаючи світанку. Робив не п'ять, а вісім разів підряд так, як радив Парахоня, Але не тільки пневмонії, а й нещасного грипу дістати не зміг.

– Брешуть. Всі брешуть, – скаржився я Чемерді з квартири № 13.

– А ти думав, що правду кажуть? У мене свій метод: звичайнісінький лід і добрячий окріп: шматок льоду – ковток води, ковток води – шматок льоду. Температуру жене на очах, гланди набухають, як бруньки на верболозах.

Розцілувавши його, я полетів за льодом до знайомої продавщиці морозива.

Тиждень процедур тягнувся, як вічність. Ніяких ознак обіцяної хвороби я не помічав. Будь-яке довір'я до сусідів щезало, як мої надії на зустріч з лікаркою.

– Звернись до Топчія, – порадила мені двірничиха. – Той вже як скаже, то зв'яже.

– Тільки ополонка тебе може врятувати, – почав Топчій. – Прорубай здоровенну ополонку і занурюйся з головою не менше двадцяти разів на день. Після цього метрів триста повзи по снігу туди і назад. Можна й по-пластунськи.

В ополонку я вскочив. Та мене витягли. Хтось пустив плітку, що хотів топитися через лікарку. Тепер вона мене відвідує щодня. Тримає в теплі. А всім відомо, як теплота псує чоловіків. Поки що одружуватися не поспішаю, щоб знову не вскочити.

Між іншим, у мене почався нежить. Ненароком торкнувся босою ногою підлоги. Боюсь, що на цей раз серйозно, хоч би не перейшов у хронічний.

Моя дружина несподівано захворіла. Її відвідав лікар. Він сказав: «Її життя у ваших руках. Для неї тепер головне – моральна підтримка». Про це я сказав дружині. Та вона лише скептично махнула рукою і невдоволено промовила:

– Лікарі всі однакові, говорять одне, а виходить інше, А я знаю, що помру. Помру, а ти хоч і одружуйся, та, дивись, не забувай, де могила моя. А то забудеш і квіточки не покладеш.

– Що ти, – відповів я. – Я замовлю тобі найкращі вінки з живих хризантем і хвої. На чорних траурних стрічках золотими літерами зроблю ніжні й зворушливі написи.

З очей дружини потекли дві срібних кульки.

– А на твоїй могилці знаєш, що посаджу? Ану вгадай! Твої улюблені жасмин і бузок. Потім поставлю залізну огорожу блакитного кольору. Ти ж так любила дивитись на небо!..

Дружина почала схлипувати.

– А за твої заощадження, люба, замовлю бюст. Ти будеш зображена в нейлоновій кофточці з рожевими квіточками на грудях. Зачіска буде така, яку ти носила в день нашого одруження.

Дружина зайшлася плачем.

– Ну, облиш. Заспокойся, люба. І взимку і влітку на твоїй могилці будуть квітнути півонії і айстри.

Дружина почала ридма ридати.