– Одну хвилиночку, – Петро Семенович глибокодумно замислився. Перед очима пропливли відвідувачі. Їх було не так уже й багато: «Прищепа просив дитину влаштувати в садок... Воркута приходив по резолюцію... Хнюпа приходив за путівкою на лікування... Шпаченко, здається, благав взяти на квартоблік... Понюхно після операції на важкій ділянці працює... Тоді був Шелудько, Жук, Сірчик.. Хто б же міг?» – Петро Семенович глянув на Нюру. Нюра переступала з ноги на ногу.

– Каже, що я зробив добро? – перепитав сердито Клюса.

– Каже, – знизала плечима Нюра.

– Женіть його! – розгнівано вигукнув Петро Семенович. – Женіть, і негайно! У три шиї... Нахаба... Безсовісний... Бач, насміхатися надумав. Я особисто такого випадку щось не пригадую...

Нюра щезла по той бік дверей. До Клюси долинув її чарівний голосок:

– Алло! Вияснити ім'я та по батькові товариша Клюси не вдалося. Його нема. Зверніться у відділ кадрів...

Трубка дзенькнула. Клюса полегшено зітхнув. Нюра теж.

Я за професією космонавт. В даний час – капітан зорельоту «Сонячний промінь Ю-713», що ходить міжпланетною трасою «Земля – Марс – Альфа Центавра». Напередодні останнього рейсу (після якого я збирався йти в чергову профспілкову відпустку) на космодромі мене зустріла Клеопатра Саксонівна.

– Другий день вас розшукую, Василю Прокоповичу. Ви мені потрібні, як космонавтові кисень, – розпочала вона. – У нас, Василю Прокоповичу, горе. У відділі, де працює мій Кузьо, скорочення штатів на двадцять п'ять процентів. Це означає, що під скорочення попаде мій Кузьо.

– Чому ви гадаєте, що саме Кузьма Іванович?

– Ви ще питаєте? Хіба вам невідомо, що мій Кузьо – найбільший дурень?! Він дурніший термоядерної бомби. Боже, як я за нього вийшла заміж?! Він неодмінно потрапить під скорочення штатів. Двадцять п'ять процентів – це він. Крім нього там нікого не виженуть. Петренко – це підлабузник першої марки. Семенко – лизоп'ят і демагог, Кристалов – двоєдушний і улесливий, а мій Кузьо...

– Пробачте. Але яке відношення до цього маю я? Чим можу допомогти?

– Ви ще, Василю Прокоповичу, запитуєте? Ви один і можете його врятувати. Я чула, що там, куди ви літаєте, продається якийсь синтрохонічкий мозок. Тепер ви мене розумієте? Кузі потрібен мозок...

– Якщо товар не розхапали, то неодмінно куплю, – пообіцяв я.

– Будь ласка, Василю Прокоповичу, і неодмінно два комплекти. Один – Кузі, а другий – Юхимові Самійловичу. Це його начальник. Йому теж потрібен мозок, як і Кузі. У Юхима Самійловича незабаром день народження. Це буде такий сюрприз для нього. Такий сюрприз...

Два комплекти мозку мені вдалося придбати. Це був неабиякий товар. З легким серцем я віддав його Клеопатрі Саксонівні і того ж дня полетів у відпустку на Венеру, у містечко Рожеві Води, розташоване в районі Блакитних Озер. А коли після відпочинку повернувся на рідну Землю, мене знову зустріла моя знайома сусідка Клеопатра Саксонівна.

– Ви приїхали? Боже, як я вас чекала! Так чекала, немов колись першого польоту на Місяць. У нас таке нещастя! Таке нещастя. Мій Кузьо помер...

– Як помер?! Коли?

– Вчора. Тобто я хотіла сказати, що не зовсім помер. Він живий, але цього не переживе. Хто б міг подумати?

– Але що сталося?! Заспокойтесь, Клеопатро Саксонівно. Випийте води...

Вона випила склянку води і, трохи заспокоївшись, продовжувала:

– Я почну з самого початку. З того дня, як ви привезли мозок Кузі і його начальникові. Моєму телепню і набитому дурневі Юхимові Самійловичу. В той день Кузьо розпакував тільки одну коробку... Я розповідаю все, як було... Це був мозок марки «Ідеал», якість – другий сорт.

На день народження Кузьо подарував його Юхимові Самійловичу. Ви не уявляєте собі, який це був сюрприз для керівника. Юхим Самійлович у ту ж хвилину при всіх розцілував мого Кузю і навіть перший тост виголосив за підлеглих, які завжди пам'ятають про своїх керівників. А наступного дня він мого телепня призначив старшим співробітником відділу. Ви дивуєтесь, що я його так називаю? Не дивуйтесь. Він і є справжнісінький телепень. Бо здавалося, все йде добре. Та ні, в день підвищення йому захотілося похвастати своїм мозком. Він вирішив вставити і собі новий мозок. Розкрив коробку, а там...

– Невже розумні істоти з аптекарні Всесвіту могли підкинути мені щось із уцінених товарів? – перепитав я.

– Ні. Це не в нас на Землі. Вони помилково в таку ж коробку вклали мозок «Геній», якість – перший сорт. Ви зустрічали такого дурня, як мій Кузьо? Він поніс Юхимові Самійловичу мозок «Геній».

Але той осел не повірив. «Ти що, Плюгавкін, – Сказав він Кузі, – хочеш підсунути мені якийсь мотлох? Якщо це геніальний мозок, чому ж ти його собі не вставляєш?» Що міг на це відповісти мій Кузьо? Нічого. Може, вставив хоч після цього собі мозок? Нічого подібного. Єдине, чого він добився, – того ж дня його звільнили з посади старшого співробітника відділу, як такого, що не виправдав надій. Через два дні Кузі все ж якимось чином вдалося помінятися мозком. І він помінявся, на свою голову. Мозок марки «Геній», як виявилось, з гарантійним строком придатності тільки на рік, а у мого дурня «Ідеал» на все життя. Це і вирішило долю Кузі. Сьогодні він попав у число двадцяти п'яти процентів. Для нього це найстрашніший удар. Куди тепер він сунеться зі своїм мозком. Він цього не переживе!..

… Плюгавкін справді не пережив. У ніч на 21 серпня він помер, забувши вставити собі мозок.

– Вітаю, друже, – сказав Сердега, коли я переступив поріг його кабінету. – Вітаю з підвищенням! Сам особисто рекомендував. Отже, підшукуй, брате, когось на своє місце. Але умова – рівноцінного. Інакше не відпущу.

Я задумався: «Місюру б! Але коли б у нього хоч крапля розуму... Завалить же роботу».

Поки я обдумував, Сердега продовжував:

– Між іншим, твоє підвищення залежить од тебе самого. Чим швидше знайдеш заміну, тим швидше вирішиться твоя справа.

Почувши це, я, довго не думаючи, сказав:

– Місюра! Кращої кандидатури не знайти. Правда, ще немає досвіду, але це – ти сам знаєш – дається з роками. Місюра молодий, енергійний і розуміє своє діло.

– Ну що ж, Місюру так Місюру. Тобі видніше.

«А видніше, – подумав я, – попрацюєш, Сердего, з ним кілька днів і помітиш, на що він здатний. Може, хоч у тебе за ним аж загуде».

Минув деякий час. Я, кажуть, встиг уже знайти себе на новому місці. Більше вільного часу з'явилось. Чого б ото, гадаю, до Сердеги не завітати. Цікаво, як там тепер без мене поживає старий.

– На пенсію збираюсь, – відповів Сердега.

– Ранувато щось.

– Та дякуючи ж тобі. Знайшов же ти кадру. Признайся чесно, для чого ти це зробив? Щоб мені насолити чи щоб новеньку посаду швидше захопить? Тільки чесно.

– Якщо чесно, – кажу, – то ні перше, ні друге. Не хотілося мені самому звільняти Місюру. Надто вже він якийсь слухняний. Думаю, краще буде, коли це ти за мене зробиш.

– Так от, радуйся – сьогодні дзвонили з тресту, питали, кого б я порекомендував начальником вашого управління.

– Ати що?

– Порекомендував!

– Кого?

– Місюру. Гадаю, буде краще, коли його не я, а вони звільнять. Та й ти попрацюй трохи під його керівництвом. Все ж таки твоя кадра.

Тепер ви зрозуміли, чому я пішов з роботи за власним бажанням? А зустрінете Сердегу, запитайте, будь ласка, чи нема в нього чогось путнього. З задоволенням повернусь назад.