Всі до одного обіцяли негайно взяти відпустку і приїхати в гості, щоб якнайшвидше побачитись. Бо дехто вже й не уявляє, який я з себе.

Родич з Охтирки, маючи виразку шлунку, заради цього жертвував путівкою до Кисловодська, де мав лікуватися.

Родич з Пирятина міняв сонячний Коктебель на відпочинок у моїй малогабаритній квартирі.

Родич з Бершаді через день запитував, чи не серджусь на нього за «той борг». Хоч, наскільки я пам'ятаю, нікому ніяких грошей у Бершаді не позичав.

Родич з Крижополя пообіцяв дістати холодильник без черги і аж дві соски-пустушки, з якими в Києві, як він сказав, «зараз сутужно».

Родич з Гайворона натякав на «бархатний сезон» у Криму і про свої зв'язки з курортною конторою.

Від такої уваги я розчулився. Тільки уявити: кожен з них чимось ризикував заради мене і всі до одного запевнили, що обов'язково приїдуть.

Вчора навідався перший. Щодо мене, то я його теж бачу вперше. Мабуть, тому він ще з порога запитав:

– Петре, невже ти не пізнав рідного брата сестри моєї жінки?

Я таки його не впізнав. І крім того, й досі не знаю, чому він мене назвав Петром. Потім він мені розповів про два жахливих випадки, що трапилися зі мною в дитинстві. Перший, коли я топився і він мене витяг ледь живого з дна Ладозького озера. До речі, я там ніколи не був.

Другий, коли я провалився в льох, зламав собі ліву ногу, праву руку та розтрощив навпіл голову. Я заплакав, коли дізнався від нього, що в ті тяжкі дні всі родичі безнадійно махнули на мене рукою і замовили півтораметрову труну. Та, дякуючи йому, єдиному з родичів, я вижив і встиг закінчити університет з відзнакою. Хоча перед цим усі родичі запевняли, що моя голова «такого навантаження не витримає». Я витримав, бо родич мене виходив і навіть свого сина назвав Петром. На честь мене.

Скупі чоловічі сльози забриніли на моїх віях.

– А ти мене, мабуть, не пам'ятаєш?

Я промовчав.

– Тепер скажи, ти можеш подзвонити?

– Куди?

– Ти ще питаєш? Зрозуміло куди: в університет. Мій Петро залишився поза списком.. Може, хоч кандидатом.. Може ж когось відрахують...

– Але що я маю до університету?

– Ти ж його закінчував?!

– То й що?

– Невже в тебе нема там знайомих? Так ти не можеш подзвонити?

Я промовчав.

– Добре. Тоді скажи, а командувач округом приймає?

– А яке відношення я маю до командувача округом?

– Як яке? Він же наш депутат. Хіба ти не знаєш?

– Знаю.

– Добре. Тоді скажи мені номер телефону міністра...

– Я не знаю.

– А заступника міністра...

– А для чого?

– Як – для чого?!

У мене голова пішла обертом.

– Так що, дзвонити не будеш?

Я похитав головою.

– Добре. Тоді влаштуй мені один номер.

– Який номер? – перелякався я.

– Номер у готелі. На двох: на мене і Петра.

Мені зробилося млосно. Можете собі уявити, що станеться зі мною, коли з таким проханням приїде до мене решта родичів!..

Тепер ви знаєте, що потрібно для того, аби розшукати своїх родичів? Закінчити університет і мати там хоч одного знайомого.

Якось уже склалося так, що я став особистим писарем доповідей у Анапеста Івановича Лавриненка – нашого шановного керівника. За цю роботу я завжди брався з таким, приблизно, бажанням, як старий до танців.

Напередодні наради я піднімався на другий поверх, Анапест Іванович в такі хвилини (і тільки в такі!) виходив з-за столу, обнімав мене за плечі і по-товариськи говорив, переходячи на «ти»:

– Ти знаєш, друже, роботи по горло. І ще, чорти його батька, оця нарада на мою голову!..

– Але ви могли б її перенести на той місяць!..

– Не можна, голубе, під осінь пізно буде. У нас же соцзобов'язання. Сам розумієш... Сьогодні ж треба писати доповідь.

– То, може, вам допомогти? – пропонував я свої послуги, бо твердо знав, що все одно Анапест Іванович зажадає їх сам. Але не зараз, а так через годину-другу після своєї передмови. Навчившись пропонувати свої послуги, я став набагато розумнішим, ніж був. Принаймні тепер мені не доводилося писати подібних доповідей коштом свого сну.

Того ж дня я мав написати ще велику статтю для газети про боротьбу з довгоносиками, яких я, до речі, і в вічі не бачив. Я запитав, коли відбудеться нарада молодих тваринників, і вже хотів іти, коли Анапест Іванович додав:

– Не забудь про конкретні живі факти, щоб доповідь снотворно не діяла на мене й слухачів.

Словом, я його зрозумів. До писання приступив одразу ж. Час використовував раціонально: один абзац – у статтю і двоє речень – у доповідь. Це не так стомлювало і до того ж переключення мозку з однієї ділянки роботи на іншу давало більшу продуктивність.

Робота посувалася, але мене нервували телефонні дзвінки з редакції. Після кожного з них я згадував «душу» Анапеста Івановича (хоч був переконаний, що душі у нього немає). А потім почав дзвонити і сам Лавриненко: «Чи багато ще залишилось писати?» У мене уривався терпець, і я почав згадувати матір Анапеста Івановича, хоча достеменно знав, що вона померла ще торік і не варто було турбувати стару в домовині. «Чорти б вас забрали з вашими дзвінками!» – міркував я, налягаючи то на статтю, то на доповідь.

Через три години наукову статтю «Як боротись з довгоносиками» та доповідь Анапесту Івановичу було закінчено, і я з полегшенням сплюнув в урну.

Статтю я негайно відніс до редакції, де її знову чомусь правили, а відповідальний секретар газети Діма Самійлович (так його тут називали) навіть запитав:

– Звідки ти взяв, що довгоносики їдять конюшину, коли кожному дурневі відомо, що вони найчастіше живляться кукурудзяним силосом?!

Тільки Анапест Іванович не зробив ніяких зауважень до своєї доповіді (за це я його поважав з перших днів свого секретарювання).

Він розпорядився передрукувати доповідь на машинці, а мені запропонував тим часом пограти в «коробочку». Це була улюблена його гра. Для більшого запалу він викликав зам-зава та секретар-друкарку «Номер два».

… На нараду тваринників прибули рівно о дев'ятій годині. Анапест Іванович уже був тут і, задоволений, поглядав на трибуну. Чекати довелось недовго. Через п'ять хвилин Анапест Іванович стояв на трибуні і виголошував хвилюючі, незабутні слова. Цю доповідь я пам'ятаю дослівно, бо її після прочитання Анапест Іванович подарував мені на згадку. Починалась вона так:

«Товариші тваринники! Сьогодні ми зібрались тут, щоб раз і назавжди покінчити зі свинством, п'янством, хуліганством і довгоносиками. (Дзвоник головуючого)... Чорти б вас забрали... дзво... дзво.. А тут ще доповідь писати Анап... їв... треба. (Аплодисменти).

Весна другого року семирічки, як ніколи, привітна, багатообіцяюча. Дощі цього року сипнули на наші поля, як довгоносики. Добре трудяться сьогодні хлібороби, буряководи, кукурудзоводи, щоб була міцна кормова база для свиней, бичків, баранів і т. п.

Ми не повинні відставати від них. Все, що буде вироблено, піде на користь великої рогатої худоби. Отже, всім вам ясно, якої шкоди завдає цьогорічний довгоносик. Корови значно гірше почали доїтись, крива надоїв круто побігла вниз.

Боротьбою з шкідниками повинен займатись не тільки голова колгоспу, а й громадськість села, комсомольська організація. На превеликий жаль, хочеться сказати, що в деяких колгоспах не перевелися ще симулянти і ледарі. Візьмімо артіль «Червоний промінь». Свинарка цього колгоспу, замість того, щоб нагодувати свиней, пішла в четвер на ярмарок продавати м'ясо, де була затримана головою сільради в ту саму хвилину, коли продавала свинячу голову й ноги. І замість того, щоб відправити свинарку з свинячою головою в міліцію, він послав її до тітки Килини, щоб та зварила з її голови холодцю. З цим, товариші, тваринники, треба кінчати.