– Почекай, – поклав Росомаха мені руку на плече, – а в універмазі ти був?

За годину-другу я мчав на роботу, наче на крилах. У моїх руках було чотири маски – друзі не підвели. Я постукав.

– Ввійдіть! – сказав Петро Сергійович. Я глянув на нього і поблід. До мене ніжно й лагідно посміхалася Венера Мілоська.

– Дістали? – перепитав я. – Якщо не таємниця, то де?

– В універмазі, – відповів Петро Сергійович, знімаючи маску. – А ви чим заклопотані?

– Бачите, – я переступив з ноги на ногу, – я також дістав для вас декілька масок... Знали б ви, скільки це мені коштувало сил.

– Я знаю, – спокійно відповів він. – Мені тільки що дзвонили ваші друзі. Просили, щоб я вас не звільняв... Я пообіцяв. А тепер у мене до вас прохання – захочеться ще колись прислужитися, то, будь ласка, але не в такий спосіб. Домовилися? – запитав він і знову натяг на себе маску. Венера посміхалася. Цього разу єхидно.

Євгену Гуцалу

Коли я заходжу до Славатія Івановича, я чомусь розгублююсь. Ледь устигаю переступити поріг, як він рвучко підводиться з-за дубового столу й з вигуком: «О, кого я бачу!» йде мені назустріч. Збожеволіти можна від такої гостинності. Він ставиться до мене як до брата, як до батька, хочете – скажу більше: як мати до своєї найменшої дитини.

Усі заготовлені для нього слова у коридорі, приймальні, де я сидів годину чи півгодини тому, розсипаються, як намистини з обірваної нитки. Я гублю нитку заготовленого заздалегідь монологу, червонію і так знічуюся, що забуваю навіть сказати: «Добридень!»

Славатій Іванович, ніби нічого не помічаючи, обіймав мене тим часом за плечі, і так, в обіймах, посміхаючись один одному, ми йдемо до двох завчасу поставлених стільців перед його столом.

Я щось починаю, здається, казати, що ось, мовляв, прийшов, приніс лист.

– Та це ви врешті-решт самі бачите...

Він дякує мені, люб'язно усміхається, підтверджує мої слова. Каже, що справді він мене бачить, і лагідно пропонує мені стілець. Я мовчки сідаю. Теж усміхаюсь, але не певний, що це в мене так само гарно виходить, і кажу:

– Я прийшов!

– Це добре! Це дуже добре, – заохочує він мене і, кидаючи ногу на ногу, запитує, як я відпочивав, яка стояла погода, що в світі чувати нового? Чи настало затишшя у Венесуелі, що я можу сказати про знахідку на Балканах, де археологи викопали скелет людини, яка мала одне око в чолі.

– Циклоп, – догадуюсь я.

Він ствердно киває головою і запитує, якої я про це думки. Я щось відповідаю. Уже й не пригадую, що саме, Але відчуваю, що все це не те що треба, і тому лаю і кляну себе, обзиваю бевзем, віслюком і ще якимись подібними словами. Він уважно слухає мене і продовжує так само мило й щиро усміхатися. Я ладен провалитися крізь землю. Краще б він щось сказав мені, заперечив. Краще б він ударив мене, і я б йому сказав усе, чого я до нього прийшов і що я від нього хочу. Але він цього не робить, і я не наважуюсь. Я відчуваю, що мені вже час іти. Що більше в нього не можна забирати такого дорогого часу. Адже він така Велика Людина. Славатій Іванович начебто вгадує мої думки і каже:

– Нічого, нічого. Не соромтесь, розповідайте. Мені дуже цікаво послухати ваше міркування.

У мене ніякого міркування нема. В мене є до нього прохання, але я щось мелю, детально про щось йому розповідаю, і мені стає прикро, тоскно, соромно, що я в цієї Великої Людини забираю стільки часу, морочу йому голову, а він, чорт забирай, такий добрий до мене, що мені аж не подобається усе це...

Нарешті він сам мене запитує, чи мені щось від нього потрібно. Я хочу сказати «так», але кажу чомусь «ні».

– Я до вас завітав просто так... Поцікавитися, як ви живете, як себе почуваєте...

Він щиро мені дякує, цікавиться, коли щось потрібно, то він до моїх послуг. Я обіцяю скористатися із його пропозиції. Запевняю себе, що наступного разу обов'язково скажу йому, чому я до нього прийшов.

– Усе, що від нас залежить, ми зробимо, – мовить Славатій Іванович.

Я не витримую, я його перебиваю. Мовляв, я не за цим прийшов. Мені просто дуже приємно з вами зустрітись, розмовляти. Я ховаю непомітно листа до кишені. Він каже, що йому ще приємніше бачити мене, Я хочу вже йти, але він просить, майже благає залишитися хоч ще на одну секунду.

– Не кривдіть мене. – Славатій Іванович підводиться з місця, бере мене під руку, і ми йдемо з ним до вікна.

Як мені хочеться, щоб цієї миті хтось із моїх знайомих поглянув на мене, на нас обох і сказав:

– Ніколи не думав, що Фартушняк на такій короткій нозі із самим Славатієм Івановичем.

Груди мої наповнені гордістю, радістю, безмежжям простору й ще чимось, незбагненним моєму розуму. Я стискую його руку, він мене підводить до порога. Потім пропускає уперед, виводить до коридору й ще раз при всіх присутніх у приймальні довго тисне мою руку й просить обов'язково заходити до нього. Без церемоній. У будь-який час.

Я обіцяю. А в душі чомусь знову кляну його, ловлю себе на тому, що лаю його. Сповнююся до нього неприязню. Але згодом я переконую себе, що я не маю рації, що я невдячний. Він ні в чому не винний. Винен у всьому я. Адже я сам йому нічого не сказав. Звідки я певен, що він мені відмовить, не допоможе? Така Велика Людина відмовити просто не може.

Минає день, два, тиждень. Я мучусь, караюсь, ненавиджу себе, й набираюся сміливості, і знову йду до нього, до Славатія Івановича, заготовляючи нові для нього фрази, слова листа.

– О, кого я бачу, – розчиняє він навстіж двері. У приймальні всі здивовані. Дивляться спочатку на нього, перехоплюють його погляд, спрямований на мене, і я млію, коли ця Велика й така проста Людина раптом каже:

– Цього товариша я прийму першим! Ви не заперечуєте? – звертається він до присутніх.

Ніхто не заперечує. Він підходить до мене, кладе мені на плече руку, обіймає і веде до свого кабінету. Потім садовить на стілець, сам сідає поруч. Я ледь не плачу. Я відчуваю, що знову не скажу того, що мав сказати. Що всі слова, як ефір, давно вже випарувалися із моєї пам'яті. Збожеволіти можна, кажу я сам собі, від цього прийому, від цієї доброти. Розплавитись можна, попливти. Хто я у порівнянні з ним? Ніхто, а він така Велика Людина. Я механічно відповідаю на його такі прості й людські запитання.

Він задоволено усміхається, я – теж. Мені більше нічого, здається, і не треба. Я ні про що в нього не питаю, нічого в нього не прошу.

Мені думається, що своїм листом, своїм проханням я зіпсую йому настрій, завдам йому душевної травми. А мені так цього не хочеться. Адже він така добра людина. А те, по що я прийшов – просто дріб'язки. Все то ніщо. Подумаєш, дах тече. На дачі. Чи варто такими дріб'язками турбувати Славатія Івановича?

Славатій Іванович бере мене під лікоть і проводжає до коридору. Відвідувачам, як завжди, каже: «Я зараз... Одну хвилину... Ось тільки проведу...» Й це звучить, як: «Ось тільки проведу мого найдорожчого друга».

Десь через місяць, а може, через два він зустрічає мене випадково на вулиці. Зупиняє легковичку, запрошує до машини, сам переходить з переднього сидіння на заднє. Сідає поруч, бере мене за плечі, як завжди, так мило усміхається, що я відчуваю, що знову починаю божеволіти.

«Боже, – мовлю я собі. – Яка він мила й добра людина. Побільше б нам тепер таких».

Він запитує, куди мене відвезти. Мені нікуди не потрібно. Але я вже їду. Я не можу припустити, щоб він зупинив машину. Щоб він розсердився, щоб він раптом сказав мені:

– Чого ж ви до машини сіли? Тільки голову морочите!

Я згадую першу-ліпшу назву, яка мені спадає на думку. Поки доїдемо, гадаю я, скажу, що передумав. Скажу, що щось там забув, і якщо його ласка, то я вернуся разом з ним назад, Приїду сюди наступного разу. Машина тим часом мчить. Ми летимо по широкій автостраді.