Незабаром відвідування книгарні для мене кінчилося сльозами: на роботі примусили пояснити; як це трапилося, що я, зразковий сім'янин, зумів так швидко морально розкластися.

– Треба щось робити з вашими книгами, – сказали товариші з «Союздруку».

– Купіть тираж і здайте папір як макулатуру, ви ще й заробите, – порадили в облспоживспілці.

Я не наважився.

– Тоді хай приїде ваш брат і виступить.

– Він не може, він виступає в інших місцях.

– То виступіть ви за брата. Саме розпочався місячник книги, дещо прочитаєте і дасте безплатно автографи.

Я так і зробив. Під час виступу мене розпізнали. Хтось написав анонімку. Мене звільнили з роботи. Тимчасово книги не проштовхую, пишу в різні інстанції пояснення і думаю: «Добре, що брат випустив тільки одну книгу. Що буде зі мною, коли він напише кілька?» А він це може зробити. Деякі критики вже зараз заявляють, що брат подає великі надії. О, як би я хотів, щоб він подавав малі або ще ліпше – не подавав ніяких...

Мене запросили взяти участь у своєрідній конференції, яку скликав прокурор області. На порядку денному стояло два питання:

1. Що таке надчесність?

2. Короткозорість і необ'єктивність фейлетоніста.

Мені запропонували підготувати коротеньку доповідь і одночасно чесно признатися в своїй нечесності та наклепницькій діяльності.

Конференція розпочалася рівно о 9-ій годині ранку.

Головуючий на конференції був один з героїв мого фейлетону стоматолог-самоук Фока Фукс. Праворуч від нього сиділа його дружина Ціпа Лапідус, ліворуч я – автор фейлетону «Зуб». В залі сиділи, тримаючись за щелепи, обв'язані різнокольоровими хустинками беззубі.

Перед початком спірних питань великий стоматолог Фока Фукс зачитав власноручний лист. Розпочинався він так:

– Всім вам відомо, що 28 червня 1960 року в нашій поважній газеті був видрукуваний фейлетон «Зуб». У ньому писалося, що я вириваю і вставляю зуби, не маючи на це права. Дійсно, це так. У мене немає освіти лікаря, ні техніка. Але скажіть мені, шановні, хто ще так вставляє зуби, як я?

– Ніхто. По всій області ніхто, – пролунали вигуки з залу.

– Як бачите, я далеко вперед пішов за всіх дипломованих стоматологів Вінниці. Я – самородок. Великий самородок. А в фейлетоні наклепником і брехуном, як тільки хочете, називайте автора, було сказано, що я нібито вставляю золоті зуби. Докази. Де докази?

– Немає, – відповів зал.

– Дорогі мої! Скажіть мені сьогодні в присутності прокурора, моєї дружини Ціпи Лапідус і нікчеми фейлетоніста, чи це правда, чи брехня?

– Брехня. Чистісінька брехня, – забурлив знову зал.

– Хто за це, прошу піднести руку. Одностайно. Хто проти? Хто утримався? Немає? Прекрасно. Слово з коротенькою науково-психологічною доповіддю має автор фейлетону.

– Товариші! До сих пір наукою такою, як психологія, не було встановлено, що нашу планету населяють люди, наділені новими рисами характеру – надчесністю. Як я переконався на своєму гіркому досвіді, такі люди є. Це наш великий вінницький стоматолог-самоук Фока Фукс. (Бурхливі оплески).

– Ви хочете науково обґрунтованого формулювання, що таке надчесність? Будь ласка, це чистосердечне визнання лікаря-самоука Фоки Фукса. Переходжу до другого питання: короткозорість і необ'єктивність фейлетоніста.

– Дорогий товаришу прокуроре! Шановний стоматологу! Визнаю і прошу у вас пробачення за короткозорість і необ'єктивність. Після виступу з фейлетоном я пересвідчився, що написав чистісіньку брехню. Фока Фукс справді не вставляв ні золотих зубів, ні коронок. Каюсь, товариші, і прошу у вас пом'якшення моєї кари за безвідповідальність підходу до викладення фактів. Візьміть мене хоч на поруки. Я вам на живих людях, в яких ще дещо залишилося в роті, доведу, що я справді брехун і наклепник. Громадянко Киричук, пенсіонер Дмитерко, слюсар Вахнов, шофер Кирха, підійдіть до товариша прокурора і покажіть йому свої зуби. Товаришко Васильєва, зніміть пов'язку, покажіть на живому факті, що я не об'єктивний товариш. Громадяни, поскільки вас багато, зачитую список, відповідно до якого підходьте до прокурора і показуйте зуби, вставлені Фокою Фуксом.

Після проходження і перевірки зубів вищезгаданих громадян автор фейлетону щиро заявляє:

– Судіть, товариші, за несправедливість і неправду. Великий стоматолог Фока Фукс справді не вставляв золотих зубів. Він вставляв... мідні, а гроші брав за золоті.

У той же день на черговій планерці, коли редактор райгазети Іван Андрійович Петренко повідомив нас, що захворів літпрацівник, мені доручили написати нарис про кращу доярку артілі «Перемога» нашого ж таки району Марію Прилуцьку.

– Працюєте ви у нас недавно, листи оформляєте старанно, навіть написали фейлетон «Про свиняче сало», і я певний, що у вас, товаришу Макітренко (це я), непогано вийде нарис. Як ви думаєте, напишете?

– Може й напишу, треба спробувати, – скромно відповів я.

– Спробуйте. Прилуцька – доярка молода, комсомолка. Ви теж молодий, і я схильний думати, що це вам якраз під силу. Покажіть її в праці, як вона доглядає корів закріпленої групи, як добивається високих надоїв, з якими показниками завершує перший рік семирічки, ну, і, безперечно, не забувайте про кохання, про природу. Ось і все.

Я одразу ж виїхав у село.

... Марія Прилуцька доїла корів. З корівника війнуло знайомим з дитинства запахом теплого молока, свіжоскошеної трави. Фуражир Андрій, спритно скидаючи з воза зелену масу, лагідно посміхався до синьоокої красуні Марії.

«Щасливі», – подумав я і уявив чомусь, як вони зустрічаються в тихий літній вечір у цьому мальовничому, що потопає в зелені садів, селі.

З цього й почав я свій нарис. Коли він був повністю закінчений, я ще раз перечитав його:

«… Позолотивши півнебокраю, на маківках дерев спалахують перші сонячні промені. Ще не зовсім прокинулось село, а знайомою стежкою повз кучерявих верб стрункого ходою йде Марія.

… Білою цівкою впирається в дно дійниці молочний струмочок. Марія доїть корів. На фермі вона виросла й змужніла. 2856 літрів молока від корови за рік.

– Такі рекорди нам не до лиця, – вирішила молода доярка. Так минуло два роки. Нині на її рахунку 4800 кілограмів молока за рік від корови. Не забуває Марія і про відпочинок.

… Прозорі сутінки опустились на землю. Марія вийшла до колгоспного ставу. В синьому дзеркалі купався рожевий місяць. Біля верби її давно чекав фуражир Андрій. Він взяв Марію за руки, глянув у її сині, як небо, очі, хвилюючись, запитав:

– Любиш?

– Ні, кохаю, – засміялась і, мов голубка, випурхнувши з його обіймів, зі словом «доганяй» побігла до човна...

… В небі вже блідли зорі, коли щасливі Марія і Андрій повертались човном до того місця, де вона вперше почула це ніжне, невимовно радісне слово «кохаю».

… А ще пройде деякий час, і молоді трудівники колгоспного села одружаться. Що може бути більш радісним у житті?! Адже в цей день поєднуються дві людські долі, народжується нова сім'я. Щасти вам, друзі! Петро Макітренко».

Нарис мені так сподобався, що я його пробіг очима декілька разів, особливо вищенаведені місця, і негайно поніс редакторові. Той уважно перечитав, дещо підправив і сказав:

– Ви, товаришу Макітренко, перевершили мої сподівання. Я не даремно вірив у вас і доручив вам цю важливу справу. Такого нарису давно не бачила наша газета. Опублікуємо в цьому ж номері, а потім перешлете в обласну газету на конкурс. Певен, що друге місце, якщо не перше, буде за вами.