– Ну, звичайно.

– А який отой?

– Отто Нюшке – сина.

– То ви йдіть, покажіть, де саме він. А то я в цих закордонних розібратись не можу.

– Соромно, Ганно Максимівно, дуже соромно. Отто Нюшке не знати. Це шедевр, класик, це... – та несподівано знову задзеленчав дзвоник.

– Кого ще там несе, – сердито буркнув Малюський, але, побачивши Адика, заяснів.

– А-а, мій любий друже. Коли кабінет не іде в життя, то життя приходить до кабінету. Чий вислів, Адику?

– Ваш, Дормидонте Аполлоновичу.

– Отож-то. Класика. Чого це ти так швидко?

– Темка. Темка. Пальчики оближете. Один знайомий розповідав, що його сусід бачив, ніби у нього є теж сусід. То в того сусіда жінка не працює все життя. А він тільки один має невеличку зарплатню і тримає трьох домробітниць: одна пече й варить, друга на базар ходить, а третя підлогу миє. Ну, як?

– Чудово. Але скажи, яку посаду обіймає цей чоловік?

– Заступник завідувача складом.

– Тоді чудово, Адику. Ось вам карбованець за тему.

Малюський зачинив за Адиком двері і сам до себе: «Добре, що я своєчасно вигнав Катерину. Ледь собак не потруїла, і чудово, що розрахував Степаниду. Теж мені спеціаліст-садовод. Тепер можна й за фейлетон братися. У мене одна домробітниця. Плачу я їй справно».

Та ні за фейлетон, ні за гумореску він у той день не взявся. До Малюського ще прийшло декілька відвідувачів і делегація піонерів. Одні зверталися, де і як дістати холодильника, інші скаржилися, що в їхньому районі немає дитячих ясел. Піонери щось говорили довго і нудно про школу. Що начебто її переводять... А от чого чи куди, Дормидонт Аполлонович не второпав. Отямився лише тоді, коли його запитали:

– Так напишете?

– Розумієте, дітки, це не типове явище. Ну, переводять школу, ну й що... Це виняток...

– А ще портрет Івана Франка і Лесі Українки в кімнаті повісили, – розсердились діти і пішли.

Ет, коли б не побутові умови, взявши голову в руки, картав безжалісно себе Дормидонт Аполлонович, коли б не вони! А тоді спересердя плюнув просто на персидський килим і на весь дім гукнув:

– Ганно, забери оці всі портрети, а на їхнє місце повісь Марію Ремарку, Бертеломео Капрічіозе і Вальтера Кллозета – батька. Від сьогоднішнього дня на фантастику переходжу, герметично зачиняй двері і не пускай нікого.

– А як спитають, де ви, що казати?

– Кажи, що помер, – розсердився Малюський, – кажи, що недавно був мій похорон, – грюкнув дверима і пішов геть.

«Найогиднішим людцям планети нашої – анонімникам – з любов'ю присвячую».

Автор

Він був довгий і страшний, як гірська стежина над урвищем завдовжки з мільйон морських миль. Цей оригінальний твір, нічим не схожий на всі попередні речі епістолярного жанру, був написаний в добрій традиції кращих шедеврів цієї літератури. Починався він так: «Дорогий товаришу прокурор! Доводжу до вашого відома, що фейлетоніст І. Заковика, як він підписується під статтями у газетах, не хто інший, як Ст. Дмитрук (так і в паспорті). Це він очолював групу меншовиків на II з'їзді РСДРП і бойкотував Думу. Підтримував Троцького, Бухаріна, Каменева, Зінов'єва та інших відомих опортуністів.

Ще коли йому було чотири роки, він уже бігав з ножем (таке проклятуще вродилося) і влаштовував з чорносотенцями погроми.

Під час Великої Вітчизняної війни перебував на посаді отамана відомої зграї бандитів "Чорна кішка", що грабувала і вбивала безвинних людей на Поділлі. Тепер він за фейлетоніста в газеті. А чи має він право бути фейлетоністом, чи може він виховувати наших людей у дусі майбутніх будівників комунізму? Це він написав злого і підлого, від початку до кінця брехливого фейлетона про зубного лікаря Сквозняка-Чорнослова – чесну порядну людину, яка все своє життя і здоров'я віддала на благо любимої Вітчизни, вставляючи радянським громадянам (а не яким-небудь пережиткам) золоті зуби, коронки, при цьому не беручи ні з кого хабара.

Сквозняк-Чорнослов пішов сьогодні на заслужений відпочинок. А Дмитрук (він же Заковика, так і в паспорті) – цей наклепник – пише про нього фейлетони. Пише, нібито він, Едуард Балтазарів Сквозняк-Чорнослов, зробив у себе вдома стоматологічний кабінет і приймає беззубих людей. Та всім відомо, що старий стоматолог сам беззубий і носить стару щелепу, яку недавно хтось кинув разом з мишею йому в борщ.

Мені особисто розповідали, що, приїхавши до нашого міста, Заковика до себе в номер щовечора водив молоденьких дівчаток. Це було саме навесні. А всім відомо, як діє весна на внутрішні органи і молоду кров. Так хіба можна після цього вірити його статтям, в яких він закликає до порядності, чесності, засуджує аморальність і вчить зміцнювати радянську сім'ю? Хіба не його ще й досі розшукують як батька двохсот дванадцяти дітей, багатоженця і постійного неплатильника аліментів?!

Заковика платить податок за бездітність, в той час коли третя жінка пише, щоб він повернувся до своїх 25 дочок і синів, які за ним на Сумщині дуже скучають. А він ще має нахабство заявляти, що то його друзі, з якими він колись жив і працював у одному колективі. Чого ж, питається, ти від того колективу чкурнув аж до Києва і підписуєшся чужим прізвищем, коли за тобою там скучають? Де ж тут логіка?

Дорогий прокуроре! Прошу – займіться цим типом ви, а якщо ні, то я напишу вище. Дайте моєму листу – втіленню правди і чесності благородної людини – правильний хід.

Щиро ваш і всіх нещасних і скривджених, які потерпають муки від отакого меншовика, бандита, аліментника, прихованого ворожого елемента. Всюдисуще око і його власний підпис».

Прокурор закрив теку і, глянувши на мене, запитав:

– Так що ви можете на це сказати, товаришу фейлетоніст? Що заперечуєте?

– Нічого, крім того, що я, як бачите, жінка, та й не така вже й стара. – відповіла я на прокуророву посмішку і міцно потиснула йому руку.

Ніхто мені в житті так, здається, не впікся, як газети. Колись я до них мав нещастя звернутися з одним дріб'язковим питанням: «З чого краще пошити дружині спідницю?» Мені не відповіли. Це мене здорово розсердило. Мало сказати розсердило – розізлило. Таке дріб'язкове питання, і не можуть на нього відповісти. Тоді що ж вони там роблять? Як вони реагують на настанови про роботу з листами трудящих? Адже справді за кожним листом стоїть жива людина. За моїм стояло дві: я і жінка.

Відповіді ми не дочекались. Ну що ж, подумав я, коли ви не можете відповісти на оці дріб'язки, то я вас засиплю такими запитаннями, що вам ні енциклопедії, ні архіви не допоможуть. А мовчатимуть, я знайду спосіб – озвуться!

Цього разу я поклав вдатися не до побутових питань. До таких, від яких очі на лоба полізли б. Перше, що спало мені на думку, це: «Чому буває ніч і день?» І, як не дивно, відповіли. Щоправда, їх на цей раз виручив якийсь авторитет Пулковської обсерваторії. Я тоді їм друге питання: «Як обійтися без холодильника?» Знову відповіли. Ще й в кінці статті порадили: «Зроби сам!» Робіть, думаю, самі ви його. У мене холодильник є. Цікаво, що ви скажете мені на таке запитання: «Скільки випадає снігу за рік в районі Карпат?» Не допомогло. За них відповів старший науковий співробітник, начальник метеослужби.

«Що експортується з України за кордон, крім гопака?» Це питання роз'яснило зразу ж аж три економісти, два фінансисти і чотири лауреати Державних премій.