– Нікого, – відповів я.

– Вам тільки що дзвонили з приводу національної збірної?

– Так!

– Що ви сказали?

– Я погодився.

– З чим?.. А втім, все ясно. Так працювати не можна. До речі, ви сьогодні не здали жодного рядка в номер. Чим ви там займаєтесь? Ідіть...

Я вийшов. «Нічого, – заспокоїв я сам себе, – зараз щось з'їм, а під час обідньої перерви опрацюю статтю».

– Ага, он де ви! Смачного! А я вас і розшукую! Ви що – сьогодні не снідали? – запитав мене голова місцевкому.

Я не міг відповісти – рот був забитий бутербродом.

– Там до вас група болільників добивається, а ви в робочий час так безвідповідально...

Я не доїв і помчав до кабінету. Трубка лежала на столі.

– Слухаю вас!

– Нас цікавить кілька питань. Перше: як виграти богиню Ніке? Друге: чи правда, що, коли Мунтян б'є в сонячне сплетіння, негайно наступає клінічна смерть? Третє: кому з наших футболістів заборонили бити правою ногою? Четверте: як розгадати «київську загадку»? П'яте...

Я далі не слухав. Все одно на жодне з цих питань мені б не вдалось відповісти. А питання одне карколомніше іншого сипались, як горох з дядькового мішка.

– Хто грав у «матчі смерті» і хто залишився живий?

– Коли чергова зустріч ветеранів Москви і Києва?

– В якій турецькій команді замість воротаря стояла мавпа?..

Так було весь тиждень. Голова у мене йшла обертом. Я благав редактора перевести мене в інший відділ.

– Ви добре розбираєтесь у промисловості, – це була його улюблена відповідь. – Спорт – це не основне. Основне для вас – промисловість. Спорт – апендицит...

Коли я набрав того вигляду, про який після раптової смерті не скажеш: він лежав, як живий, – мене перевели у літпрацівники, а на моє місце призначили досвідченого журналіста. Я з полегшенням зітхнув, але на якусь годину. Не більше. У кабінеті настирливо задзвонив телефон.

– Алло! Чому Поркуяну не дали медалі? Чи правда, що йому зробили саморобну?

– Одну хвилинку, – сказав досвідчений журналіст, – передаю трубку знавцю спорту.

Я глянув на завідуючого: іронізує. Але в його очах не помітив й іскорки іронії. Я взяв трубку. Так, очевидно беруть в руки гримучу змію. Незнайомець повторив питання, хоч я його і так чув.

– Він відмовився, – відповів я. – Поркуян надзвичайно скромний товариш. Він на противагу від інших футболістів не зазнається і навіть живе, як нежонатий, в однокімнатній квартирі...

– Кинь, малий, придурюватись, – прохрипіла трубка. – У Поркуяна четверо дітей...

– То всі не його. Він взяв собі тимчасово на виховання. Двоє у Турянчика, одне – у Медведя...

Я не договорив – абонент повісив трубку.

– Ви дуже хвилюєтесь, – сказав досвідчений журналіст. – Не сприймайте все так близько до серця. Так ви довго не протягнете. Ніколи нікому не відмовляйте і нічого не вигадуйте. Неприємностей не оберетесь. Ви ось що зробіть: запишіть усі запитання і зверніться з ними у спортивну газету. Відмовлять – погрозіть їм передплатою, не допоможе – редактором.

Я так і зробив. Наступного дня мені вже не хотілось стрибати під трамвай. Я спокійно переходив мости і відвідував товаришів, що жили на дев'ятому поверсі. Перший день, щоправда, було важкувато. Колега з спортгазети спочатку страшенно лаявся, я відповідав йому тим же. Потім подзвонив кілька разів заступникові редактора, тричі редакторові, і колега зробився, як шовк.

Все йшло добре. Мій завідуючий бігав по чужих кабінетах писати статті про промисловість, я приймав запитання і дзвонив у спортгазету. Одного разу навіть збирався сходити на стадіон, та напередодні цього приснився сон. Снилося, що мій колега з спортивної газети – батько чотирьох дітей, – збіг світ за очі. Я негайно помчав у редакцію, набрав номер і обімлів: у трубці пролунав жіночий голос. Ще свіжий і бадьорий.

Не доведи Господи, як сон справдиться. Не вистачало мені тільки брати гріха на душу і чужих дітей – на виховання.

Голова робкоопу Дементій Гаврилович Джус лежав голічерева обіч дороги між Джурином та Шпиковом під власним москвичем і думав: «Оце коли б у мене зарплата не 65 карбованців і хоч би жінка працювала та діточок менше, підговорив би собі водія-автомеханіка. Не до душі мені самообслуговування... Купив би волгу. Але ж зразу помітять: не інженер же, не винахідник і навіть не професор. Прийде товариш і скаже:

– КРУ[1]! – І круто поверне діло. Ех, жаль! Та хоч би ще не те гасло: «Непійманий – теж злодій».

Раптом Дементій Гаврилович помітив з-під машини ноги. «Чи не міліціонер часом?» – І висунувся.

Ні, не міліціонер. А згорблений дідок. Стоїть і з цікавістю розглядає автомобіль. Помітивши замурзану щоку голови робкоопу, дідусь привітався.

– Здорові були, діду, – відповів Джус.

– Що, не бере?

– Не бере, діду, контакту нема, іскра в землю провалилась. Та хіба ви зрозумієте?!

– Куди мені там! Я чоловік темний, – сказав дід, але згодом додав: – А скажіть, це ваша машина, власна?

– Моя! – насторожено відповів Джус і пильніше, не без остраху глянув на діда. «Невже позаштатний слідчий обехеес? Тепер усі пенсіонери – активісти. «Голосує» ніби пасажир, спинить – громадський інспектор!» А вголос спитав:

– Хіба що, діду?

– Та нічого. Гарна машина. Мабуть, дорого обходиться?

– Дорого, діду, дуже дорого.

– Ваша, кажете?

– Моя.

– Особиста?

– Моя особиста, діду, – показав ключика Джус.

– А скажіть, скільки вона кінських сил має?

У Джуса відлягло від серця. «Мабуть, старий механізатор».

– Двадцять з гаком, діду.

– Двадцять, кажете? Нічого собі. А в мого сусіди колись не було й трьох кінських сил, і його розкуркулили з таким гаком, що звідси й не видно, – промовив дід і пошкандибав до Джурина.

Джус знову сховався під машину.

Вас цікавить, чому сучасні жінки такі нервові? Я вам відповім. Коли хоч один раз та жінка була в сучасних ательє мод, то питання цілком зрозуміле. Бачу, не вірите, так от послухайте.

На день мого народження чоловік подарував мені гарний відріз тканини на сукню. Боже, що то була за тканина! Я вже не кажу, що дістав він її у Полінезії. Я вже про це мовчу. Але бачили б ви, яка то була тканина! Якого вона була казково оранжевого кольору. Якими відтінками вона переливалася!

Того ж дня, відпросившись з роботи, я негайно побігла в ательє мод. Точніше, воно у нас називається фабрикою індпошиву № 2. Директором там Кузьма Збитньов.

Він мене дуже лагідно зустрів, але, коли я сказала: хочу, щоб сукню пошили до найближчих свят, він ще лагідніше промовив:

– Це зараз неможливо, приблизно так, як забратися по драбині на Венеру. А втім, попросіть Лізу Мойсеївну – це наша закрійниця. Можливо, вона щось для вас зробить.

Ліза Мойсеївна теж почала чомусь напіввідмовлятися. Вона говорила якось так, що воно нібито й можна пошити і нібито й ні. Я почала битися в догадках і нервувати. Нарешті вона змилостивилась і пообіцяла пошити своєчасно, хоч їй і доведеться ради мене недосипати ночей.

Потім ми вибирали фасон. На це пішло добрих дві години.

– Це я тільки для вас так підшукую, – сказала Ліза Мойсеївна.

Я зрозуміла, що в цей день на роботу мені вже не потрапити і почала вигадувати причину затримки.

Під кінець робочого дня, коли нерви мої почали здавати, Ліза Мойсеївна знайшла, нарешті, той фасон, який я хотіла.