– Це, зрозуміло, чисто формальна сторона, – пояснив він мені. – Буває, люди без посібників ховають відповідно до інструкцій, а буває, часто плутають праведне з грішним. Ви, якщо вірити анкеті, цією справою займаєтеся вперше, тож я не можу бути впевнений, що ви чого-небудь не переплутаєте. Читайте уважно, з олівцем. Бажано коротко законспектувати. З практики знаю, краще освоюється. Тим паче, цей «Посібник» укладений науковими співробітниками нашого похоронного бюро. Маю честь гордитися. Адью.

Я ввічливо йому подякував і пожалкував, що не можу отримати автографа від одного з авторів з побажанням працювати ще краще, ніж він.

Не покидаючи цвинтаря, я присів під вивіскою «Правила користування кладовищем» і почав перегортати сторінки «Посібника».

Коротко пробіг очима «Передмову до третього видання книги» і негайно почав конспектувати. Бо це була та гарантія, що перед початком заповнення нової анкети гробокоп не влаштує мені екзамену.

Склавши вдруге анкету і процитувавши напам'ять окремі положення з «Посібника», я з полегшенням на серці хотів було залишити кабінет гробокопа, та радість моя була передчасною. Виявилось, треба ще принести довідки про те, що покійник жив, працював і помер у нашому місті, довідку про те, що він ніякого заповіту не залишив і ні через рік, ні через два не виявить бажання бути похованим на іншому цвинтарі.

Наступного дня, діставши всі необхідні довідки, мені запропонували познайомитися з «Правилами користування цвинтарем».

Я зібрав решту своєї мужності і хотів був покінчити життя самогубством, але згадавши, що згідно з "Посібником" самогубців від самоотруєння, самоповішання, саморозстрілу, самовбивства ножем, рогачами та м'ясорубкою хоронять при закритій процесії, вирішив цю справу перенести на той час, коли видадуть четверте, перероблене і доповнене видання «Посібника».

Поки виготовлялися вінки і з'ясовувалося питання, чи можна надати місце на цвинтарі батькам покійного за однією огорожею, коли вони не досягли 60-річного віку, я не без насолоди читав «Правила користування цвинтарем».

У пункті першому говорилося, що під час відвідування не слід викопувати покійника для того, щоб остаточно переконатися, чи заплющені у нього очі і чи не перевернувся він уверх дном. Далі «Правила» радили, що через 10-15 років після перебування покійника в землі не варто з ним займатися штучним диханням.

Не дивлячись на чудовий оптимістичний настрій, який піднявся у мене під час читання «Правил», я почимчикував до дому покійного друга. Трохи подумавши, я, нарешті, наважився розчарувати його батьків, сказавши, що їх не поховають за однією огорожею з сином, оскільки їм немає по 60 років, а тільки по 59. Це їх ще більше засмутило, і вони зі слізьми на очах взялися за примітки «Посібника».

«Посібник» ми читали вголос день і ніч біля труни покійного. Спочатку читав я, потім убита горем мати, далі – батько і сестра та найстійкіші сусіди і знову я. За два дні і дві ночі ми, як кажуть, вивчили назубок цю чудесну книгу – найновіший досвід гробокопів, у душі жалкуючи, що не познайомилися з цим раніше.

Тепер ми свято пам'ятали, що під час проходження процесії містом не слід піднімати високо голову покійника, а тим більш садовити його в труні. Твердо засвоїли, що всякі торжественні марші, польки, фокстроти та туші не варто грати замість похоронного маршу, навіть у тому разі, коли вони подобалися покійному. Не рекомендується танцювати, що може викликати незадоволення у присутніх на процесії та родичів покійного. А також співати весільні пісні та частівки в супроводі балалайки чи мандоліни.

На четвертий день, під вечір, у хвилини ознайомлення з примітками «Посібника», родичі покійного радісно повідомили, що син перевернувся в труні, розплющив очі і заволав: «О, врятуйте мене!»

Мені жаль стало мого друга. «Не витерпів, бідолаха, – подумав я, – воскрес». А ще через декілька хвилин мені в голову прийшла найстрашніша думка – на цей раз друг переживе мене. Якийсь диявол примусив навіть уявити його на моєму місці. Я, як справжній друг, який готовий на все в ім'я дружби, зняв зі стіни прадідівський пістоль – згадка про славну Запорізьку Січ, – набив його добрячим шматком свинцю, прихопив лопату і, не кажучи нікому ні слова, добровільно вирушив на цвинтар.

Мені надто хотілось прислужитися Петрові Сергійовичу – моєму начальникові, людині, яка стільки для мене зробила: придбала путівку на курорт, влаштувала сина в дитячі ясла, виклопотала квартиру. Але як самому собі зарадити, не знав. Та й вельми боявся, що Петро Сергійович сприйняв би мій вчинок як підлесливість чи підлабузництво. Він цього не зносив.

На минулому тижні мені все ж поталанило. Я випадково почув розмову Петра Сергійовича з донькою. Вона благала татка, аби дістав маску. Маску Венери Мілоської. Татко сказав, що до Нового року залишилося два дні і вже пізно.

– Будеш Снігуронькою...

– Я хочу бути Венерою, – наполягала донька.

Відпросившись на декілька годин з роботи, я негайно помчав до своїх друзів. Першим відвідав Солоху.

– Миколо, друже, – я стискаю його в обіймах, – виручай. Моє життя в твоїх руках. Ти мого начальника знаєш?

– Знаю. Чудова людина, скромна, товариська, ввічлива...

– Ти мені цю характеристику кинь, – перебив я. – Ця товариська людина завтра мене вижене з роботи. Цьому скромному тільки що захотілося маски. Маски Венери Мілоської. Кажуть, днями були в універмазі. У тебе ж зв'язки...

Микола вирячив на мене очі.

– Де ж ти її зараз дістанеш? Але, коли він такий, – Микола на мить замовк, вишукуючи слова. – Такий, гм.. деспот, то потрібно щось робити.

Мені надто хотілося прислужитися своєму начальникові і пришвидшити цю справу. Я, не вагаючись, надумав підлити ще трохи гасу у вогонь і перейшов на шепіт:

– Якщо відверто і між нами, то жорстокішої людини, ніж він, я в своєму житті не стрічав. Ти не уявляєш, що він робить з своїми підлеглими наодинці. А на людях, хоч до рани клади. От йому закортілося маску Венери. Та ще й з посмішкою. Я тобі більше скажу, – розпалився я, – коли б дозволялося, він на себе нап'яв би маску янгола.

– М-так! – тільки й вичавив Солоха.

А я тим часом біг до Росохи.

– Слухай, Андрію! Ти можеш мені підшукати роботу?

– Тобі? – здивувався він. – У тебе ж така робота. І, головне, начальник твій не чоловік, а золото: лагідний, тихий...

– У тихому болоті... – перебив я. – Це все фата моргана. Так усім здається, хто з ним не працював. Але ніхто не відає, що це справжній розбійник з широкої дороги. Самодур і мурло, йому п'ять хвилин тому захотілося новорічної маски... З посмішкою. У тебе в універмазі стільки друзів, – слізно закінчив я.

– Спробую, але до Нового року...

Я більше його не слухав. З швидкістю метеора мчав до Волохи.

– Димо, скажи, ти не хочеш, щоб моя жінка стала завтра вдовою? То дістань маску... Для Петра Сергійовича. Виходу нема. Цей нахаба хапає мене за горло і вимагає: або маска, або життя.

– Петро Сергійович? – Волоха здивувався.

– Саме він. І без епітетів. Благаю тебе, подзвони на базу, в «Культторг», в «Дитячий світ», – куди можеш, але дістань. Заради жінки, поки не вдова, а ні – позич мотузку.

Я летів до Росомахи.

– Степане! Друже! Якщо тобі дорогий мій син, дістань новорічну маску...

– Новорічну? Але післязавтра...

– Сам знаю. Проте я її пообіцяв своєму начальникові. Ще рік тому. А ти знаєш, що це не людина, а бандит з чумацького степу. Це хабарник і деспот. Не буде маски, не буде завтра мене. Ти що, не знаєш мого начальника?!

– Петра Сергійовича?

– Його самого: лагідного, людяного, тихого, доброго, скромного – і теде про людське око, і здирника, шантажиста, брутальника, нахабу, хабарника і теде – один на один з своїми...