Я щиро подякував йому за товариську пораду і попрощався. На цей раз новій колекції я твердо поклав присвятити усе своє життя.

За рекомендацією друга я поселився в Києво-Святошинському районі, в одному чудовому флігельку. Тут мені жилося, як королю на власній дачі. Кімнатка мала окремий хід. Я міг додому повертатися коли завгодно: мене ніхто не контролював, і я не турбував нікого.

Жилося спокійно. Та несподівано друг обізвав мене відлюдьком і повідомив, що господарі на мене ображені. Бо я, мовляв, цураюсь їхньої сім'ї, ніколи до них не заходжу, нічого не розповідаю і не ділюсь новинами. Коротше кажучи, у них ще не жили такі квартиранти, і господарі вже нібито не раді, що мене взяли.

Всякі виправдання (наприклад: «я від природи мовчазний», «про що з ними вестиму розмову») мого друга не влаштовували. Він узяв з мене слово, щоб я присвячував господарям мінімум півгодини щодня. Я пообіцяв. Друг приніс мені чудові першоджерела і заявив, що з них я можу дещо черпати для себе і для господарів. Я йому щиро подякував і негайно приступив до їх вивчення. Тут були цікаві повідомлення про дикі племена центральної Австралії, про морську капусту і двоголових ящірок, найсучаснішу пересувну доїльну установку та найточніші дані про Бруклінський міст.

Не відкладаючи у довгий ящик (обіцяне виконую завжди ретельно), я вивчив кілька розмаїтостей, натяг штани і подався до господарів. Вони саме вимкнули світло і полягали спати.

– Можна? – якнайлагідніше запитав я.

У відповідь господар щось пробурмотів, а незабаром, як мені здалося, з величезним задоволенням одчинив двері. Я ввійшов у кімнату, ввімкнув світло.

– Так от, – це були мої перші слова, – нарешті я дізнався, що на ніч наїдатися не шкідливо. Як твердить один відомий академік, це навіть дуже корисно. Треба їсти – і чим більше, тим краще...

– Пробачте, – перебив господар. – А для чого ви все це нам розказуєте?

– Я не розказую. Я з вами, можна сказати, ділюсь і питаю: чи їли ви сьогодні щось на ніч, чи ні? Якщо ні, то ще не пізно.

Примусивши їх попоїсти, я й сам поїв. А на закінчення розповів про силу жука пасалуса, який перетягує на собі вантаж у 300 разів більший од його ваги, і попрощався.

Наступної ночі їх чекала ще цікавіша новина. Я їм розповів про загадкове захворювання 88-річної Мотрі Коваленко – жінки з Вінницької області.

– Під час польових робіт, – сказав я, – на буряковій плантації вона занедужала. Підвищилась температура, а згодом опухла потилиця. Її негайно одвезли до лікарні. Районний хірург Горобець розкрив рану і... знепритомнів. З потилиці Мотрі Коваленко на Горобця дивилося велике око. Тепер Мотря Коваленко добре себе почуває і чудово бачить не тільки очима, а й потилицею.

Ця новина, здається, хазяїв зацікавила і навіть проїла перший сон. Щоб не витрачати часу, я розказав про надзвичайно оригінальний клуб «Великих носів», їхнього легендарного завклуба носаня Сірано де Бер-Жерака з Барселони.

– Ніс Сірано зараз сягає десь близько метра.

На закінчення пояснив їм, який вплив має кожний ніс на розвиток суспільства, та розповів про найславетніших носанів нашої планети.

Сон у хазяїв як рукою зняло. Вони мені щиро подякували, і, як тільки почало за вікном сіріти, я залишив їхню кімнату й подався спати.

Під вечір я піймав хазяїна у ванні.

– Хунта розправляється із своїми колишніми прихильниками, – повідомив я. – Генерал Імберта здійснює масові репресії. Рубен Браче вчора передав по телефону Хоттіна Курі, що хунта без усякого суду втопила у величезних ваннах сотні своїх прихильників в Сант'яго-Де-Лос-Кабальєрос і Сан-Франціско-Де-Макаріос.

Намилений господар, блідий і білий, негайно вискочив з ванни і кинувся у кімнату, збивши з ніг жінку з немовлям.

– Куди ж ви? – заволав я. – Це ще не все. Послухайте, що трапилося в Нансі.

Та він не дослухав.

Добре виспавшись удень і повертаючись пізно вночі додому, я жодного разу не забував господарів. Про що я їм тільки не розповідав: про бушменів, що й досі споживають дощових черв'яків, і про бумеранги-іграшки, які аборигени виготовляють для туристів.

– А днями в Мукачівському районі на Закарпатті професор Чопик знайшов незвичайну папороть – марсилію чотирилисту. Ця рослина цвіте й плодоносить. Отакими плодами, – обхопивши руками макітру, показав я.

Опісля познайомив їх, як освідчуються в коханні австралійці, новогвінейці та полінезійці.

Господарі нарешті були так мною задоволені, що навіть ніколи не перебивали і не прискіпувались до незначних дрібниць. Я бачив, як близько до серця вони беруть кожну мою розповідь і з кожним днем все бліднуть і бліднуть. Це мені дуже подобалося, бо я був переконаний, що не мине й місяця, як вони мене полюблять і більш ніколи не називатимуть відлюдьком.

Нарешті наступив день розрахунку за флігельок. Взявши гроші і кілька новин про біоструми, за допомогою яких розрізняють в яйцях зародки півня чи курки, я пішов до хазяїв. Щоправда, вже було пізнувато. Я боявся, що господарі можуть розсердитись, але, згадавши про квартплату, заспокоївся і сміливо постукав у двері.

– Хто? – через якийсь час запитав сонний хазяїн.

– Це я.

– Ви? – Він, здається, зрадів і в ту ж мить висунувся з дверей. – Ви щось хотіли?

– Так, – відповів я. – Розповісти про надзвичайно цікавих мурашок, що затримують поширення бур'янів, та про трояндову оливу, яку добувають з коренів лопуха.

– Слухайте, – долинуло на цей раз уже з-за дверей, – хіба вам мало того, що дружина лягла в лікарню?!

– Пробачте, але я приніс квартплату. Ви, мабуть, зараз сидите без грошей. А крім цього, я нині вичитав, що твердження про найкращий сон на світанку – застаріло. Як довів нещодавно один відомий бразильський професор Алонсо Паранагва Міранда, – це просто сила звички. Найкорисніший сон (це також доведено) – серед білого дня. По-перше...

Я не договорив. Двері раптово відчинилися навстіж, і на моїй голові щось хряснуло.

Тепер я знову квартирую у друга – спимо на одному ліжку.

Обіцянку свою я виконав. Принаймні відлюдьком мене він більше не називає. Черга за ним – знайти мені нову кімнатку. Можна й не в Києво-Святошинському районі. Головне, аби хазяї були... глухонімі.

На цьому поверсі, крім нас, живуть Приключенки, Задорожні та сім'я Мальзовецьких. Від Мальзовецьких ми у захопленні. Всі вони музиканти. Перших п'ять ночей після новосілля ми всією сім'єю сідали під стінку і жадібно ловили звуки мелодійних вальсів та чарівних симфоній, що доносилися з кімнати Мальзовецьких. Згодом ми навчились через стінку відрізняти, коли на скрипці грає Мальзовецький, на віолончелі – Мальзовецька та на баяні їх син Юзик.

Через місяць ні я, ні мій син Вадик, а тим більш дружина, вже не виявляли захоплення музикою Мальзовецьких. Ще через місяць я став пити бром, дружина – снотворні краплі, Вадик – ковтати заспокійливі пігулки. Ще через місяць ми включали на ніч: гучномовець, телевізор, магнітофон та радіолу.

Ранком до нас завітали Мальзовецькі. Виявилось: їх полонило «наше виконання» оперети «Вільний вітер» та пісень «Засвистали козаченьки» і «Ой, вмер той комар».

Після цього своїми силами Мальзовецькі виконали 27 наймодніших фокстротів, 37 національних польок і кілька уривків з опер «Останній день Помпеї» та «Ідіот», над якими вони працюють.

Їх мистецтво ми оцінили словами «неповторно», «незрівнянно» і попросили їх навідуватися частіше. Мальзовецькі подякували. Пообіцяли наступного разу виконати оперу «Чорти в пеклі» та фантазію на тему української народної пісні «Віють вітри, віють буйні».