Натирач підлоги був переконаний, що «дружину в ранньому дитинстві садовили на бочку, бо кривіших ніг, ніж у неї, навіть у кавалеристів не бачив, як не стрічав такого стрункого чоловіка», як я.

Товариш з хімчистки відмітив, що «більш бугристого і у віспі обличчя, ніж у цієї сколопендри, не було навіть у Софії Михайлівни», а представник з вибивання килимів та доріжок сказав, що «вона швидше всю пилюку сама висмокче, ніж дасть комусь поламаного гроша».

Перукар міг засвідчити, що такої стріхи, як у моєї жінки на голові, він навіть не робив стилягам, а манікюрша не могла уявити, що у людини можуть рости кігті.

Я вскочив у кімнату, критичним поглядом зміряв дружину з голови до ніг і заявив, що від сьогоднішнього дня особисто зустрічатиму оцих майстрів і техніків.

В понеділок знову прибув електромонтер. Цього разу він перевіряв лічильник і вимикачі. Для чогось увімкнув електроутюг, запитав, чи немає у мене електробритви. Я йому подав. Він її теж увімкнув, поголився і сказав, що варто частіше чистити, бо починає барахлити. Я йому щиро подякував і сказав, що господарів, на жаль, нема дома. А потім, щоб остаточно переконати його в цьому, додав:

– А я тільки квартирант, і самі розумієте, що їх сімейним бюджетом розпоряджатися не можу.

Він дуже здивувався і відповів, що він весь час вважав, що я чоловік тієї «гарної молодої жінки». Тут у мене заговорила злість, і я вирішив йому за все відплатити його ж словами. Я сказав, що ми вже, на щастя, розвелись, і між нами все кінчено, бо я не можу жити з такою відьмою, яка порядним людям навіть не дякує, і мені за неї соромно. Я почав дивуватися, чому природа така жорстока і з'єднала мене з такою квазімодою. Куди я тоді дивився. Тепер я по очах бачу, що вона мене зраджує, і я цього більше не витерпів.

Він пильно глянув на мене, співчутливо похитав головою, а коли я закінчив, промовив:

– І хто б міг подумати?! Така чудова жінка і на таке пішла. Ніколи не повірив би. Всі вони гарні такі. Та воно й зрозуміло, – заспокоїв він мене. – Гарне й до гарного тягнеться. Нічого не поробиш, брате. Співчуваю. – Він міцно потис мені руку, по-товариськи хлопнув по плечу і на прощання вигукнув: – Якщо вдруге будеш одружуватися, за красою не ганяйся. Красуні не для нас з тобою, виродків. Бувай!

Мені в житті все вдавалося незвичайно легко. Недаремно сусіди й родичі завжди заздрили моїй удачі. «Ти, – казали вони, – народився хоч і без сорочки, але під щасливою зіркою». Може, й так, бо досі, відколи пам'ятаю, я легко переступав усі пороги. У рік (як запевняє моя мати) я переступив поріг рідної хати й вийшов надвір, потім перескочив поріг школи, майже без перешкод перелетів поріг училища, проліз через поріг інституту, а от на одному порозі спіткнувся. Одні казали, що мене зрадила фортуна, інші – що то поріг не який-небудь, а високий – головтяпляппроектівський – і його не так легко взяти.

От саме про взяття цього порога мені б і хотілося розповісти докладніше.

Запланували ми в себе в області збудувати у цьому році кілька комбінатів побутового обслуговування за типовими проектами. Запланували, але вирішили внести в проект маленьку поправку – в одній з кімнат зняли два умивальники. Вирішили – то й вирішили, подумаєш – два умивальники! Та несподівано нам заявили, що будівництво припиняється: банк не дає грошей. Мовляв, приміщення комбінату без двох умивальників – це порушення типового проекту № 37а/17б.

– Що ж робити?

– Залишайте умивальники.

– Але вони там зовсім не потрібні.

– Тоді їдьте в «Головтяпляппроект» і просіть письмовий дозвіл на вашу поправку.

– Аж туди? Через два умивальники? А навіщо ж тоді наше обласне управління побутового обслуговування? – здивувались ми. – Невже такої дрібниці не можна розв'язати на місці?

Сіли ми в управлінні й почали потилиці чухати. І начальник управління чухав, і заступник, і головінж й інші «інжі». Всі чухали. Дехто лаявся, називав «Головтяпляппроект» центрозатичкою. Але, полаявшись, дійшли висновку: поки він існує, повинен-таки хтось їхати туди. Делегатом вибрали мене. Склали листа. На чиє ім'я – в цидулі конкретно не визначили. Написали просто: «Просимо Вашого дозволу...» й т. д. і т. п. Дипломатія!

Взяв я того листа. Вирішив летіти літаком. Все ж швидше. До обіду, гадаю, накладуть резолюцію, а ввечері й назад устигну повернутися. За кілька годин я вже був у «Головтяпляппроекті». Що то за сучасна техніка! Якраз і черга в приймальні невеличка. Чоловік п'ятдесят, не більше.

Прийняв мене один із завідувачів, уважно вислухав та й каже:

– Ваше питання майже вирішено...

«От що то, – думаю, – людина чуйна!»

– Тільки зробіть от що, – веде далі. – Щоб прискорити справу, їдьте назад додому й привезіть письмовне підтвердження, що ваші вищі керівники, мовляв, нічого не мають проти зняття тих умивальників. Привезете й одержите дозвіл на переробку аркуша № 37а/17б типового проекту. Зрозуміли?

– Зрозумів, – кажу. Та за шапку – й на аеродром.

Прилетів назад, узяв усе, що треба, переоформив документи, прихопив ще командировочні, заспокоїв дружину, діточок, бухгалтера управління – й знову в «Головтяпляппроект».

– В Омеляна Севастяновича якраз нарада, – сказала мені секретарка.

Я до Артема Петровича:

– Почекайте. Зараз має закінчитись нарада. Тільки не забудьте стати в чергу.

Став, чекаю. Нарешті всі наради закінчились. Виходить один завідувач із одних дверей, другий – з інших, обоє до секретарки:

– Валю, зачиніть нас. Повиймайте ключі з дверей і нікого не пускайте. Прийматимемо завтра, після наради.

Ні того дня, ні другого, ні третього мені так і не пощастило потрапити ні до завідувача, ні до будь-кого з його заступників.

Минуло ще з півдесятка днів. Почали здавати нерви. Відчув, що худну. Щоночі почали снитись унітази, розетки, умивальники. А з них наче вода й не вода, а гроші, і не ллються й не сиплються, а ніби течуть – червінці, четвертаки, півсотенні, сотні.

На дев'ятий день, коли нестерпні болі почали ламати мою голову і я зібрався був до лікаря, у коридорі готелю несподівано пролунав знайомий голос:

– Невже Коля з тресту «Саночистки»?! – вигукнув я й кулею перелетів через поріг.

Можете уявити мій душевний стан у ту мить, коли я потрапив в обійми свого давнього друга.

– І це ти через ту резолюцію втратив таке солідне черевце? – запитав, посміхаючись, він. – Ні, далі цього терпіти не можна. Треба діяти. Ти от що, браток, збігай зараз в аптеку, візьми пачечку бромуралу (це для сну), а на решту командировочних купи в комісійному дешевенький фотоапарат. Вранці до «Головтяпляппроекту» підемо разом. Мені теж резолюція потрібна.

Спав я тієї ночі, мов у казці. Перед очима пропливали, наче змії, райдужні резолюції: сині, зелені, червоні, фіолетові, а з-під кожної з отих резолюцій виростали гаражі, перукарні, лазні, громадські туалети, фотографії і, звичайно, комбінати побутового обслуговування.

Прийшли ми в «Головтяпляппроект» з Миколою десь близько одинадцятої.

– А тепер, – каже Микола, – заходь у приймальню потрібного тобі завідувача й фотографуй.

– Кого? – перепитую.

– Кого хочеш! Отих ловців резолюцій, секретарку, що вісім днів підряд казала: товариша Омеляна Севастяновича нема. Знімай її в анфас, у профіль. Клацай – і ні на кого не звертай уваги.

– Та тут навіть плівки нема.

– А це не обов'язково. Ти клацай, а там видно буде.

Довго не роздумуючи, я легко переступив поріг приймальні й грізно навів ручку старого трофейного апарата на довжелезну, скручену калачиком, чергу. Клацнув раз, другий, зафіксував шафу, потім піймав у фокусі всі чотири телефони секретарки й перевів об'єктив безпосередньо на неї. Та не встиг я клацнути, як мене хтось узяв за лікоть: