Повідомте нас, як на подібні витівки дивиться голова сільради та секретар партійної організації, яких вжито заходів щодо порушення сну.

Раджу вам почитати книгу Маяковського "Як робити вірші". Там про поезію ясно сказано.

З нетерпінням чекаємо від Вас нових поем з конкретними фактами, цифрами. Обов'язково повністю зазначайте прізвище голови колгоспу. Бажано, щоб Ви написали нам про свиней, скільки їх, і як їх відгодовують.

Пишіть.

Літконсультант Семен Довгий».

«Гумореска, на жаль, у Вас не вийшла. Є цікаві знахідки, але ще треба багато-багато працювати. Ви, приміром, пишете, що завсвинофермою заліз у саж (про це, до речі, майже всі гумористи пишуть, тому не смішно) і йому свині відкусили носа, бо подумали, що то не ніс, а баклажан.

Цікаво, що ж то за свині у вас такі дурні, коли не розбираються, де ніс завідуючого свинофермою, а де звичайна овоща? Негайно проведіть з ними відповідний семінар, і вони зрозуміють, що до чого.

Чекаємо від Вас продовження. Обов'язково повідомте, як тепер живе завсвинофермою без носа.

Літконсультант Семен Довгий».

«Я детально познайомився з Вашою байкою "Ніж, стілець і гайка", – писав я іншому адресатові. – Твір мені дуже сподобався. Вміло і оригінально написано. Але я схильний думати (врахуйте, це моя особиста думка!), що Вам для моралі слід було б загвинтити гайку, а не розгвинчувати її. Від цього Ви б нічого не втратили, а тільки виграли б.

Бажаю творчих успіхів».

І ось відповідь на останній лист, що її я написав того ж дня:

«Ви питаєте про кролів і як їх найкраще вирощувати за методом механізатора Олександра Сташка? Раджу Вам тримати їх у сухому місці. Після сходів цукрового буряка випускати два рази на тиждень на бурякову плантацію для винищення довгоносиків. Від цього подвійна користь: кролі швидко набирають вагу, знищуючи шкідників, і бурякові листочки значно краще розвиваються.

Взимку кролів бажано тримати в стайні. Там, по-перше, тепло, а, по-друге, кролі люблять конячий послід, який є для них найпоживнішою їжею. В цей період здебільшого кролів тримають на безприв'язному утриманні. Для цього рекомендують ланцюги, бо мотузки вони надто швидко з'їдають. Бажаю Вам усяких гараздів.

З повагою

літконсультант Семен Довгий».

Віддрукувавши відповіді на машинці, я негайно відніс їх редакторові, щоб швидше почути його тепле, схвальне слово. Степан Сергійович уважно перечитав мою «працю». Наклав окуляри, деяку мить розглядав мене, наче побачив уперше, і лише після п'ятихвилинного мовчання промовив:

– Це геніально! Ви не літконсультант, а геній! – і кинув мої відповіді до редакторського кошика.

Зустрілися ми з ним у кав'ярні.

– На ловця й вовк біжить, – вигукнув він і потяг мене за лацкан піджака в глибину зали. Після третьої чарки товариш остаточно осмілів.

– Слухай, будь другом, – сказав просто й невимушено. – Напиши на мою книжку позитивну рецензію, бо боюсь – як тільки книга з'явиться, то хтось вріже негативну.

Я згодився. Він дав мені верстку майбутньої збірки. Я її чесно прочитав і через тиждень показав рецензію.

– Геніально, – похвалив він. – Краще не скажеш. Та й заголовок чудовий – «Народження майстра». Було б добре, якби ти дав її у «Вечірку». По-перше, в мене там знайомі, по-друге, «Вечірку» майже всі читають.

Я так і зробив. Рецензію видрукували, але передчасно, бо виявилося – збірка ще не побачила світу. Цей факт страшенно засмутив приятеля. Мене ж друг, здається, зненавидів, хоч свідок сам Бог, я йому хотів тільки добра.

– Послухай, – казав я, – саме тепер, без збірки, ти став ще відоміший, ніж був би зі збіркою. По-перше, це надзвичайно оригінально – книги ще нема, а рецензія вже є. По-друге, всі вважають, що ти справді неперевершений майстер пера, бо ніхто тієї збірки, окрім мене, не читав. Усі певні, що її розкупили. Хай тепер спробують довести, що це не так. По-третє, – заспокоював я його, – ти ж сам знаєш, що тільки геніальні твори при житті геніїв не видавалися. Не видали тепер – видадуть після смерті.

Це трохи заспокоїло приятеля. Через півроку я зустрівся з ним удруге.

– Слухай, – схопив він мене знову за лацкан піджака, – ти хочеш роздавити пляшечку коньяку?

– Слава Богу, – відповів я, – ні шлунком, ні печінкою не хворію.

Ми забігли в кав'ярню. Ту ж саму.

– Нарешті в мене таки вийшла збірка, – сказав радісно він. Я мовчки потис йому руку. – Слухай, – вів далі приятель, ти не міг би написати на мене рецензію?!

Я мовчки поставив склянку. Це мене насторожило.

– Не бійся, – сказав він, – цього разу не таку, як ту...

Скромнішу. Трохи дифірамбів, трохи аналізу й стільки ж наприкінці критики. Словом, типово стандартну.

Сумління в мене було не чисте. Тому мені хоч як-небудь хотілося себе реабілітувати перед ним. Я згодився й цього разу. Через тиждень знову вийшла рецензія. Без аналізу, без дифірамбів. У редакції першу частину рецензії скоротили. Залишилась тільки критика. До приятеля вдруге прийшла популярність, до мене – його ненависть.

Більше він зі мною й знатися не хотів.

Незабаром приятель, очевидно, знайшов собі нових друзів, бо в одній із газет несподівано для мене з'явилась репліка.

«Читачів дивує, – писалося в ній, – як могла з'явитись така малокваліфікована рецензія в такій поважній газеті? І хто її автор? Звичайний середній письменник. В рецензованій книжці він побачив лише штампи, примітивізм і надуманість. А чи знає він, що в правій шухляді письмового столу письменника в синьо-зелених папках лежать просто геніальні речі, які очікують свого часу й видавця?!» Нижче підпис: «Іван Бураченко, фрезерувальник заводу "Червоний гумовик"».

Я зрозумів, що на цей раз я просто таки змушений допомогти приятелеві. І, нарешті, довести, що я йому не ворог, а друг.

Того ж дня я написав п'ять листів-відгуків від людей різних професій. Картав свою власну рецензію й хвалив його збірку. Один відгук був від ударника-машиніста козятинського депо, другий – від групи пасажирів Одесько-Кишинівської залізниці, третій – від знаменитого дояра із Запоріжжя, четвертий – від агента держстраху, п'ятий – від ревізора КРУ. Але цього мені здалося замало. Я боявся, що не всі ці відгуки опублікують. Тому рідного дядька зі Спиридонівки попрохав дати ще й телеграму. Дядько подумав, що мова йде про мою нову книгу й організував замість однієї телеграми дві: одну – від себе, другу – від тітки, яка ще й досі ниділа на дівочому прізвищі. В обох телеграмах просили книгу перевидати, збільшити тираж і більшу частину книг розподілити на села.

Свого сусіда, який їхав туристом до НДР, я ледве вмовив, щоб він десь у районі Веймера опустив листівку, написану латиною:

«Милий Петре! Ми трошки знаємо українську мову. Книгу твою прочитали в оригіналі. Колосаль! Дуже харашо! Зер гут! Цілуємо й жмемо руки. Твої: Генріх Белль, Агата Крісті, Фенімор Купер і Едсон Арантес до Насіменто, а по-вашому – Пеле».

Втім, я не сумнівався, що редакція цими листами зацікавиться,

«Їх повинні надрукувати, – казав я сам собі, – хоч не всі, то частинку. Лише тоді я покажу приятелеві копії цих листів і в усьому зізнаюсь. Нехай знає: я хотів йому тільки добра».

Редакція газети справді зацікавилася цими відгуками й використала їх на своїх сторінках...

Приятель прибіг до мене додому.

– Ти читав? – влетів він схвильований і, замість привітання, кинув на стіл «Літературку». – Уявляєш, написали фейлетона. Мовляв, я організував авторецензії, автовідгуки, автолисти. Але клянусь тобі, як перед Богом, я написав тільки один лист, другого допоміг скласти племінникові, що працює на заводі «Червоний гумовик». Присягаюсь!