– Ну, звичайно, – цілком серйозно погодився він зі мною. – Хіба можна сміятися з людського горя?!

– Ні в якому разі, – сказав я вголос, маючи на увазі: «Ні в якому разі на цього типа не сердитися, скільки б він не намагався тебе роздратувати».

– А чого це у вас посмішка на вустах? – усе ж не втримався я і тут-таки згадав, що мудрий Арістотель радив своїм учням завжди й усюди сміятися. «Смійся, – картав я себе. – Так ти довго не протягнеш. Треба сміятися. Хочеш ти цього чи ні».

– То я просто так, – усміхнувся ще щиріше він.

– Скільки вам років, бабусю? – запитав я стареньку, що намагалася поступитися мені місцем.

– Сто сім, синку, – всміхнулася вона мені у відповідь.

У трамваї запала тиша.

– Як це вам удалося стільки прожити? – поцікавився я.

Вона знизала плечима.

– Мабуть, усе життя посміхались? – Я ніжно, майже по-синівському їй посміхнувся.

– Так, так. Я усе життя посміхалась, – перелякано мовила вона. – Все життя.

– Сміх – це довголіття, – твердо й упевнено промовив я. – Ви ще й читаєте без окулярів?

– Читаю, читаю, – спохмурніла бабуся і попростувала до виходу. Разом з нею підвелося ще кілька жінок. Обличчя їхні були насуплені й злі.

– Люди, які бачать усе в темному світлі, – живуть менше, – гукнув я і собі вискочив із трамвая.

– Привіт! – посміхнувся мені водій.

– Привіт! – розреготався у відповідь я.

Настрій у мене справді був веселий і життєрадісний, але люди на зупинці чомусь переді мною розступалися або трималися обіч.

– Ще Гіппократ і Демокріт людям прописували сміх, як найкращий засіб проти всіх недуг і хвороб, – сказав я сам собі й пішов, усміхаючись, на роботу.

– Добридень! – привітався я зі своїм начальником, розтягуючи рота до вух.

– Добр..! – промовив якось здивовано він і глипнув спочатку на свої штани, потім на мене, після цього підморгнув здивовано одним оком і щез у кабінеті, забувши потиснути руку, яку я простягнув.

– Чого ти весь час смієшся? – не витерпів і запитав мене колега, помітивши, що усмішка з мого обличчя не сходить і найближчим часом не збирається зійти.

– Люди, які тренуються сміятися, – почав я пояснювати йому, – зміцнюють свої легені, поліпшують кровообіг мозку. Веселий сміх освіжає тіло, знімає втому і тонізує організм, як безалкогольний напій «Росинка».

– Серйозно? – посміхнувся він.

– Цілком! – засміявся я. – Коли хтось сміється і тобі хочеться сміятися – смійся. Ніколи не стримуй себе. Сміх – це здоров'я. Усі довгожителі на землі – оптимісти, – серйозно закінчив я, хоч очі мої і душа сміялися.

Так продовжувалося десь із місяць. Я справді почував себе бадьоро, життєрадісно. Коли йшов вулицею, робив величезні кроки й дуже широко розмахував руками. «Сміх – це енергія, відновлення відмираючих клітин. Сміх – це оптимізм», – казав я сам собі й іншим.

Люди часто оглядалися на мене, і я довго не міг зрозуміти, що їм на мені так подобається: югославські штани, чехословацькі черевики чи київська краватка, яка була мені за теплу сорочку й шарф?

Інколи я вибухав сміхом просто на кухні під час обіду чи в спальні перед сном.

– Що таке? – перелякано дивилася на мене дружина.

– Нічого. Сміюсь! – посміхався я.

– Чого ж ти смієшся? – дивувалася вона.

– Просто так. Сміюсь, і все. Сміх ще, здається, не заборонений? Принаймні в нас у квартирі?

– У тебе голова не болить? – питала вона мене.

– Навпаки. Я почуваюся цілком нормально.

Вона приклала мені руку до чола, похитала головою і вийшла.

– Ти так довго не протягнеш, – гукнув я їй. – Треба частіше сміятися. Будь оптимісткою. Оптимісти живуть довше!

Дружина вийшла до сусідів. Мабуть, поділитися цим нововідкриттям.

Десь за два тижні мене викликали до Петра Семеновича.

– Заходьте, заходьте, товаришу Фартушняк, – посміхаючись, підвівся мені назустріч Петро Семенович. «Очевидно, теж читав статтю, – подумав я про нього, помітивши на його устах усмішку. – Веселі люди живуть довше. А сварливі й нахаби вкорочують віку і собі, і ще комусь».

– Скажіть, будь ласка, – продовжуючи мило усміхатися, почав він розмову. – В лікарні ви давно були?

– Вчора, – відповів я.

– Що вам сказав лікар?

– Повністю зі мною погодився. Сказав, що ще колись древні греки...

– Про греків потім, – лагідно усміхаючись, перебив він мене. – З чим він погодився?

– Із статтею професора. Він визнав її правильною і підтвердив мою думку: «Сміятися – це справді корисно. Смійтесь на здоров'я! – сказав він мені. – Й ні на кого не звертайте уваги».

– А ліки? – поцікавився Петро Семенович.

– Які ліки? – осміхнувся я. – Сміх – це найкращі ліки...

– Я розумію, – підвівся він і погладив для чогось мою руку, чого раніше з ним ніколи не траплялося.

– Із здоров'ям не жартують, – сказав він, ходячи навколо мене, як земля навколо сонця. – Здоров'я треба берегти...

Він не закінчив. До кабінету почали боком просуватися члени профкому.

– У вас, очевидно, перевтома, – на закінчення сказав мені голова місцевкому.

– Навпаки, – усміхнувся я. – Саме тепер я почуваюсь як ніколи...

– Ви, будь ласка, з нами не сперечайтесь, – перебив мене Петро Семенович. – Нам краще знати. Адміністрація і місцевком вважають, що вам не завадило б десь відпочити. Скажімо, в горах. Як ви на це?

«У горах живуть довгожителі», – згадав я статтю професора й уголос додав:

– Я нічого не маю проти.

– Проти чого?

– Проти думки адміністрації і місцевкому. Тим паче, що ця думка так співпадає з моєю, – усміхнувся я і щиро, з вдячністю потис усім руки.

Я вже не стану розповідати про те, як голова правління райспоживспілки Ананій Харитонович Короп в день приїзду обласних керівників виставляє у вітринах торговельних точок масло, перець, цукор, відповідний асортимент ковбас і таке інше й забирає ці товари з вітрин, коли ще й не вляжеться курява за лімузином начальства. Розкажу краще, як я став спекулянтом.

Виявилось, що для цього потрібно зовсім небагато. По-перше, жити обов'язково в тому райцентрі, де є маслозавод, але нема масла, по-друге, перед виїздом до обласного центру своїм сусідам (можна й співробітникам) сказати:

– Маріє Миколаївно, Іване Онуфрійовичу, завтра їду до Вінниці, що вам привезти?

Оце і все. Марія Миколаївна попросить привезти два кілограми масла для себе, два для бабусі (шоколадного і такого) і один для сусідки, п'ять пачечок дріжджів, трошки лаврового листячка, сто грамів пахучого і сто грамів гіркого перцю. Іван Онуфрійович замовить бичків для пива (він дуже любить бички) або півпуда тарані і з кілограм ковбаски. Тьотя Мотя з десяток-два воскових свічок і при цьому обов'язково випалить таке:

– Тридцять з лишнім електростанцій у райцентрі, а світиш очима.

На Аллочку і Лорочку шкарпетки, штанята, кілограм помаранчів. Віра Самсонівна – калоші для Петра Власовича і, як будуть, то туфлі 47-го розміру й костюм, який є, за будь-яку ціну, аби лише 6-й зріст і 56-й розмір. Це вже костюм, як сидів на Петрові Власовичу.

Замовлення отримав. У першу чергу купив книжечку і позаписував усе, щоб чого не забути. А дружині відрапортував:

– Цьомочка, ну, не міг! Ну як? Ну, кому відмовиш? Петру Власовичу – душа, не людина, Івану Онуфрійовичу – золотий чоловік, Марії Миколаївні – душа, не жінка, тьоті Моті – жінка-дзвіночок, Віра Самсонівна – собі не візьме, а іншим віддасть. Кому відмовиш?

– То їдь, чорти б тебе забрали. Раз такий верблюд, то тепер ці пакунки на своєму горбу (це на мою спину) при.

– І буду перти. Дам телеграму, а ти виїдеш тачкою, забереш товар.

– Почекаєш. Ти мене бачитимеш, як свою потилицю.

Поїхав. Здав квартальний звіт і по крамницях. Взяв ковбаски, взяв дріжджів, помаранчиків, свічок. У Вінниці (крім тарані) все є. Очі розбігаються. Навіть те, що у нас розхватали б, то тут не беруть.