(Не нарис)

Починається він, як і кожний день, з ранку. У голови колгоспу Івана Дмитровича Колоса він розпочинається так:

– Іване Дмитровичу, вам телефонограма. «Завтра в обідню перерву на тракторний стан приїде агіткультбригада. Їх потрібно нагодувати. Всього десять чоловік без керівника».

– Парасю, приготуй ложки.

– Іване Дмитровичу, Ванько впав з груші, дайте машину...

– Іване Дмитровичу, дзвонили з управління, щоб прислали чотирьох чоловік на машині за міндобривами...

– Іване Дмитровичу, передавали, що розпочалось масове відродження яблуневої плодожерки. Наказували негайно провести обприскування саду...

Дзвонить телефон.

– Іване Дмитровичу, забезпечте явку хімізатора колгоспу з журналом обліку.

– А хто ж обприскуватиме плодожерку?

– Наказ із райцентру...

– Іване Дмитровичу, вам наказують з'явитися в район з поясненням вашої неявки на семінар у комітет ДТСААФ...

Голова за голову, а йому пошту в руки.

– Іване Дмитровичу, наказують терміново передати в управління дані, скільки пошкоджено посівів від граду.

– А у нас град був?

– Грім був, Іване Дмитровичу, і дуже блискало, а граду не було. То що передавати?..

Іван Дмитрович розкриває конверти.

«Висилайте шовкопряда колгоспу за одержанням гусені. Шовкопряду видайте доручення і тару».

«Відбудеться нарада громадських розповсюджувачів преси, вам необхідно...»

«Забезпечте явку відповідального за спортивно-масову роботу на 9 годину ранку...»

«Негайно пришліть голову комітету ДТСААФ...»

«Повідомте дату злучки корів з бугаєм і тих корів, яких штучно запліднили, відповідно до форми Ж ...»

«Для забезпечення своєчасного виконання плану продажу державі хліба вашому колгоспові доводиться такий графік...»

У голові почало щось постукувати.

«Доводимо завдання по будуванню типових гноєсховищ та вивезення ставкового мулу...»

– У нас же ставків нема, де мул брати?

«Згідно прийнятих планів, оранку обов'язково проводити по злущеному ґрунту плугом з передплужником з обов'язковим укочуванням в агрегаті кільчастими котками".

– Невже той писар серйозно думає, що ми будемо орати бороною по нескошеній озимині?!

«Подати у виробниче управління заповнені таблиці № 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54 з урахуванням...»

«Повідомте, скільки збираєтесь заготувати в цьому році льоду?»

Голова зірвався з місця і кинувся до дверей.

Забувши розкрити листи з райвиконкому, «Союздруку», фінвідділу, райспоживспілки і з першої пожежної частини, він кинувся через городи в поле.

– Іване Дмитровичу, – неслося йому вслід, – тільки що передали з управління, що цукровий буряк знищує озима совка. Наказали негайно виставити коритця з шумуючою мелясою по десять штук на гектар...

Та Іван Дмитрович більше нічого не чув. Увечері подзвонив у колгосп я.

– Івана Дмитровича можна?

– Його нема.

– А де він?

– Голову відвезли.

– Куди?

– У лікарню. У нього підвищений тиск.

Про це я й розповів своєму доброму знайомому – голові колгоспу Михайлові Івановичу Коваленку, Герою Соціалістичної Праці.

– Невже це оті писарі з виробничого управління наробили? – запитав я.

– Якщо голова молодий, то, може, й не витримав, – сказав Михайло Іванович. – Це з незвички. Потім проходить. Голова звикає.

– Скажіть, Михайле Івановичу, а у вас теж так?

– Ви про тиск?

– Ні, про виробниче управління.

– Точнісінько.

– Скажіть, а затишшя у вашій роботі буває?

– Було, – відповів Коваленко. – Під час реорганізації. Коли нового начальника в районі підбирали. Хоч спокійно засіяли.

Отак приблизно починається і так приблизно кінчається день у Івана Дмитровича Колоса. А як у вас? Пишіть нам. Тільки не забувайте, будь ласка, про економію паперу. Щоб для виробничих управлінь вистачило.

У мене помер друг. Найближчий друг мого дитинства. Я знав, що його батьки не переживуть такої втрати, і всі турботи, пов'язані з похороном, добровільно взяв на себе. Я негайно почвалав у похоронне бюро, де про все розповів низькорослому, зарослому рудою щетиною чоловікові. Зі спокійним виразом гробокопа той вислухав мене і сказав:

– А тепер зверніться до Ганни Михайлівни і розкажіть їй про те, що розказали мені, а вона в свою чергу розкаже Дмитру Степановичу, щоб Дмитро Степанович дозволив Ганні Михайлівні дати дозвіл мені видати вам відповідні документи. Бо я тут не перший начальник, а тільки третій.

Після цього словесного урагану він затяг най життєрадіснішу пісню і пішов геть з таким виглядом, ніби ніколи в житгі не задумувався над своєю власною кончиною або принаймні давно вже вирішив проблему безсмертя.

Я довгий час не міг второпати, що цей гробокоп мені сказав, і чисто інстинктивно направився до другого будиночка, розташованого в глибині кладовища. Тут я й зустрів Ганну Михайлівну. Вона мене почала розпитувати, чому прийшов саме я, а не батьки померлого. Яке я маю відношення до похорону покійного? І чи справді він помер? Чи мені тільки здалося? Не дай Бог як ще воскресне, і як тоді вона буде дивитися в очі Дмитра Степановича. У їхній практиці це нерідко трапляється. Тепер на слово людині не можна вірити і т. д. і т. п.

Я відчув, що мене починає бити пропасниця, а сорочка на спині стає вологою. Нарешті, Ганна Михайлівна взяла трубку і промовила:

– Обіцяйте мені, що він, не воскресне.

У відповідь я щось пробелькотів малозрозуміле.

Рівно через три години я знову сидів перед «не першим начальником, а тільки третім», який, не спускаючи з мене очей, розшукував свої окуляри. Потім з підозрою глянув на папірець, звірив підпис і тільки після цього подав мені анкету на цілих чотири сторінки.

Я без усяких труднощів написав ім'я, прізвище та по батькові покійного, напружуючи пам'ять, згадав, коли він народився і помер, в якому році поступив у перший клас, чи добре привилась у нього віспа і чи відвідував у ранньому дитинстві ясла та дитячий садок На які хвороби найчастіше хворів і від якої помер. Якщо від хвороби помер, а не від трагічного випадку, то скільки вона тривала і чи при цьому сіпалось ліве вухо. Потім перейшов до батьків. Хто батьки і де працюють, коли не працюють, то чому. І чи часом вони не хворіли на ті ж хвороби, що й покійний, та в який раз здійснюється похорон. Коли вперше, то слід написати літерами (а не цифрами), якщо вдруге, втретє, вп'яте і т. д., вказати основні причини. І нарешті, чи знайомий я з основним «Посібником на допомогу похоронній процесії», затвердженим XXIV засіданням гробокопів та трунарів області. Я написав «ні» і з впевненістю, що мої митарства на цьому закінчилися, поклав перед ним заповнений аркуш.

Поки він перечитував пункти анкети, я нашвидкуруч заповнював ще з десяток не менш важливих папірців:

а) заяву, що покійник бажає бути похованим тільки на цьому цвинтарі, в чому просить йому не відмовити;

б) скільки вінків, яких кольорів і які організації замовляють;

в) заяву на надмогильну табличку;

г) заяву на катафалк;

д) заяву на пам'ятник.

І нарешті 347 зразків стандартних епітафій на табличку пам'ятника. Вибрані епітафії підкреслити олівцем.

Я щойно закінчив заповнювати подані документи, як «начальник не перший, а тільки третій» повернув мені анкету і сказав, що вона не дійсна, бо ні я, ні батьки померлого не знайомі з «Посібником на допомогу похоронним процесіям». Я намагався довести, що це звичайнісінькі дрібниці, але гробокоп мене переконав, що інколи легше померти, ніж поховати, і що під час панахиди трапляється багато випадків, коли люди закопують одну верхню кришку труни, а покійника залишають на цвинтарі. Потім навів ще декілька яскравих і переконливих прикладів, аналогічних першому, чим остаточно переконав мене й примусив купити у відділі вінків та букетів настійно рекомендований ним «Посібник» з твердою обкладинкою і чітким друком у сім з половиною друкованих аркушів і 200-тисячним тиражем.