Або ось ще один факт. У колгоспі «Золотий колос» тваринники замість того, щоб вирощувати кролів, доглядають довгоносиків нової породи. (Вигук з залу: «Для чого?» Сміх). – А ви їх запитайте для чого. Товариші тваринники! Вам відомо, як далеко вперед йшла наша наука і техніка.

Вчені нашої країни придумали новий хімікат для винищення довгоносиків. Після його вживання бички значно краще вибрикують. (Сміх у залі. Вигуки: «Правильно!»).

Як бачите, товариші, наш народ дає все для того, щоб ми працювали для свого ж добробуту. Так докладемо ж усіх зусиль, щоб взяті на себе зобов'язання не тільки виконати, а й перевиконати!»

Анапест Іванович зійшов з трибуни, як варений рак, і з злістю подивився на мене, хоч того дня йому аплодували дружно, як ніколи.

– На... забери к бісу, свою доповідь! – лагідно промовив він. – І щоб я більше твого духу в себе у кабінеті не чув!

«Пишіть! Критикуйте!

Вже не один зламав на критиці хребта».

Автор

До моєї кімнати несподівано зайшло 11 героїв – героїв моїх фейлетонів на чолі з Аполлінарієм Васильовичем Всюдисущим.

– Знову?.. – запитали вони.

– Що «знову»? – перепитав я.

– Знову писатимете про нас?

– Гм... можливо, а що?

– І не набридло вам про одне й те ж: п'яниць, лекторів, хуліганів, тещ, дідів...

– А ви знаєте, що у моєму районі, – втрутився Аполлінарій Васильович, – самогонників уже немає, п'яниць також, хулігани перевелись...

– Пробачте, але з-за вашої спини виглядає...

Я не договорив. Хуліган шпурнув у мене якимось тупим предметом. Начальник міліції блискавично щез. Я все зрозумів – порятунку чекати не було від кого. Я схопився за автомат, але він був без чорнила. Рука потяглася до пляшки, та до мене підступив офіціант. Він освідчився першим.

– Ви пишете, що я обраховую? Так. Але чи ви знаєте, що все це я узгоджую зі своїм начальством. А от, судячи з ваших фейлетонів, ви цього не робите.

При останніх словах він мене огрів по тім'ї брудною тацею. Це саме додав таксист, запустивши у мене гаманцем, набитим старими мідяками. Решта були менш красномовні. П'яниця сказав, що пив за свого начальника-сердечника, і в підтвердження сказаного дав понюхати мені пляшку з-під «Вінницької любительської». Бюрократ доводив мені дубовими ніжками від стільця, приказуючи, що він міг би це зробити вчора, але відклав на сьогодні. Хуліган застосовував примітивне знаряддя – рукоятку фінки і кастет. Сторож просив оцінити твердість приклада берданки 20 калібру. Теща огріла деякими предметами кухонного вжитку (макогін, качалка тощо). Лектор знайомив з цитатами, забувши їх вийняти з товстого портфеля з двома замками з неіржавіючої сталі. Кербуд показував трубу і ринву. Сивобілобородий дідусь, по всьому видать, дуже дотепний, останнім нагадував мені про звичайнісінький прапрадідівський ціпок.

З тих пір я більше не наважуюсь писати про тещ, сторожів, хуліганів, п'яниць, лекторів і мудрих дідусів.

Знаючи, що автобіографії є вже в Остапа Вишні, Марка Твена, Броніслава Нушича, я вирішив, що вона повинна бути і в мене. Я її зробив якнайкоротшою, цінуючи час редактора і читача.

Прізвище та ім'я? Слід читати на обкладинці книги.

По батькові? Не обов'язково.

Примітка. Для допитливих пишеться на останній сторінці.

Число і місяць народження? Вітальні телеграми і борги можна щороку надсилати на 15 квітня.

Рік народження? Через сто років буде сто з гаком.

Місце народження? В селі Іванів, за шість кілометрів від місця народження Степана Руданського на Вінниччині.

Примітка. Знайшли в гнізді чорногуза.

Соціальний стан? Сатирик, тобто та людина, яка раніше зробить, а потім думає.

Відношення до військової служби? Був єфрейтором, зрозумів, що не дослужусь до генерала, пішов у письменники.

Рід занять? Писав ліричні вірші, над якими сміялися. Тепер пишу гуморески, над якими плачуть.

Сімейний стан?...

Примітка. Цю графу деякі мої знайомі до 50 років не радять заповнювати.

Стать? За всіма зовнішніми ознаками можна віднести до чоловіка.

Особливі прикмети? Носить при собі бумеранг, який кидає в ціль, а попадає неодмінно собі в лоба або в потилицю.

Що ще про себе може сказати автор?

1. Автор надзвичайно скромний і симпатичний. В цьому редактор може переконатися, помістивши на першій сторінці портрет автора й автобіографію.

2. Автор пише дуже смішні і дуже дотепні гуморески. Так він вважає і навіть дехто з його близьких родичів.

3. Автор молодий (був) і подавав великі (підкреслюю: не малі, великі) надії на майбутнє.

Хто впливає на автора? Остап Вишня, Степан Руданський, Карел Чапек, Василь Чечвянський, Ярослав Гашек, Робінзон Крузо і Шолом-Алейхем.

Ставлення автора до рецензентів? Не злопам'ятний. Якщо рецензія позитивна.

Кого любить автор? Себе, свої твори і тимчасово видавців цих творів.

Про що мріє автор? Щоб його книги видавали, та ще й купували.

Чого найбільше боїться автор? Нобелівської премії.

В чому автор впевнений? Що його гумор з радістю зустріне вдячний читач і прочитає в години безсоння.

Я написав гумореску.

– Так собі. Нічого, – сказала дружина.

– Е-е! Хіба ти розумієшся на творах? – розсердився я і побіг до одного знайомого в редакцію.

– Гарна штука! Даремно сумніваєшся! Можна друкувати. Жаль, що вчора вже здали номер... Занеси на радіо...

– Коли ти її написав? – запитали на радіо.

– Два дні тому!

– Чому ж приніс лише сьогодні?

– Розумієш, сумнівався...

– Він сумнівався! Це ж чудова річ. Шедеврі.. Занеси до двотижневика. Там тебе розцілують...

– Талановита штука! Де ти був півгодини тому? Пішла б у недільний номер... Занеси до «Молодіжної»... Їм ще не пізно...

– Він ще питає: «Ну, як?» Геніально. Чехов, Марк Твен, Гоголь, О'Генрі та Шолом-Алейхем разом узяті.

– Класична річ. Гідна товстого журналу, а не нашої скромної газетки...

– Ви талант. Це хрестоматійний твір. Це найкраще з того, що ви написали. Ця гумореска прикрасить будь-який альманах. До речі, нам звідти дзвонили...

– Колосально! Колосально – не те слово, просто – геніально!

Ти на телебаченні був? Чого ж стоїш?! Чого так на мене дивишся?

– Шедевр! Нічого подібного не читав... Це найкраща твоя річ... Ти в газеті був? Підвечір, втомлений, я повертався додому. Зім'ятий шедевр лежав у кишені. Несподівано зустрівся знайомий з одного тонкого журналу, про існування якого я й забув.

– Слухай! У тебе випадково немає чогось новенького?

– Нема. Останнім часом нічого не пишеться... Уже рік, як у руках пера не тримав.

– А із старих рукописів? – благав він мене. – Виручи, розумієш, до зарізу потрібна гумореска. Та й у шефа чудовий настрій. Будь-яке дрантя підпише. Витягни що-небудь хоч з архіву...

– НУ, хіба що з архіву, – відповів я. – Таке можу дати.

– М-так! Річ, звичайно, слабенька. Просто погана. Зразу видно, що з твоїх ранніх вправ. Скільки вона років у тебе валялась?

– Десять.

– Воно й видно. Ну, нічого. Спробую проштовхнути! У шефа добрий настрій. Уклін!