– Бач, новосільних подаруночків захотіли. Пережитки!

Він смачно вилаявся і приліг на тахту, яку подарував йому Ксенофонт Оракулович (Сергій Іванович теж якраз закінчив будівництво свого особняка, а сім'ю перевозити з міської квартири в село не поспішав).

Наступав вечір. Сергій Іванович засинав. Раптом у двері постукали. Сергій Іванович зіскочив з тахти, відчинив двері... і мало не впав від несподіванки. На порозі стояли Семен Семенович, Петро Степанович, Трохим Іларіонович, Федір Кирилович і Ксенофонт Оракулович. У кожного з них під пахвою був величезний пакунок, перепоясаний навхрест стрічкою.

– Чортяко! Ми були б до тебе не прийшли, але скажи, звідки ти про все це дізнався? Звідки у тебе такі дані? А втім, про це потім. Чого ж ми стоїмо? – вигукнув Семен Семенович. – Вип'ємо, друзі, за нашу дружбу і за наші успіхи.

Всі цокнулися. Всі були задоволені, і Сергій Іванович. Нарешті він поламав і останню в своєму житті традицію. Не він приніс подарунки новоселам, а новосели йому. А то... Ех, пережитки.

Не знаю, як де, а скажімо, в колгоспах «Червоний шлях» чи, приміром, «Золотий колос» обмін досвідом починається приблизно так:

– Ви звідки?

– Та-а! Переймали досвід.

– Ну, й як?

–І не питайте. Оце ледве їдемо. Довелося попрацювати.

– Хліба нічого?

– Гарні хліба. Отакі паляниці!

– А як буряки?

– Та як де! У першій бригаді корінь завбільшки з «чи кушку». Мабуть, сто п'ятдесят центнерів з га буде. У другій, як півлітра. Агроном запевняв, що буде триста. А в комсомольсько-молодіжній з добру літру. Не менше чотирьохсот гектар дасть.

– Ну, а птиця?

– Здебільшого кури. Непогані. М'які. Риба різна: фарширована, заливна. Здається, осетрину в ставках почали розводити.

– А як відносно хімії?

– Та була. Горить. І дуже швидко в реакцію вступає. Особливо на сонці. З молоком у них теж непогано. Добрий, повинен вам признатися, кисляк. Після такого кисляку ніякого розсолу не потрібно. Якщо чесно сказати, то, дякуючи тому молоку, й повертаємось ниньки додому.

– А взагалі колгосп?

– Судячи з усього, економічно міцний. Добре живуть люди, й резерви є. І зірки. Можна сказати, зореносний колгосп. Коли, як кажуть, повністю вияснили, яка озимина, м'ясо та чи сало завтовшки у чотири пальці, то переходять до «п'ятого питання».

– А як нащот цього?

– Так оце ж кажу було...

– За рахунок чого, не поділитесь досвідом?

– Та де як! Скажімо, у колгоспі «Червоний шлях» за рахунок толі, посторонків та господарчого мила. Колгосп «Золотий колос» виручають мотузки та дьоготь.

– Багато тих посторонків чи мила йде?

– Залежно від делегації. Якщо делегація більша, то на кожного коня виписують по п'ять посторонків, як менша – по два.

– А списують? На кого списують, скажіть мені?

– Тож, кажу, дивлячись що. Як мазут, то на вози, якщо комбікорм, то на свиней. Пробачте, а чого це вас так цікавить?

– Та оце з дня на день чекаю гостей. Досвід приїдуть переймати. Та й шефи обіцяли навідатись. От і ламаю голову, що б його закупить і на кого списать.

– Делегація велика?

– Та хтозна?! На карбованців тисячу, а може, й більше буде.

– Тоді беріть сепаратор і дьоготь.

– Що ж я тим дьогтем хліб маститиму?

– Дивак чоловік: виписуйте дьоготь, а беріть «Вінницьку любительську», сепаратор – на коньяк піде, мотуззя – на мінеральну воду. Раджу «Регіну»! Кращої води від цієї не знайдете! Дуже добре запивати.. Та й позитивно діє на шлунково-кишковий тракт.

Отак подекуди у нас «п'яте питання», як розсіл на похмілля. Без цього не обходиться ні День тваринника, ні День хлібороба. Без цього й нарада – не нарада, й зустріч – не зустріч. З цим у колгоспи приїжджають шефи, з цим проводжають їх підшефні. Тому й питається: за рахунок чого ото бенкетують? Хто на ці вечори та обіди відпускає гроші? І ще одне: хто й коли і в якому документі узаконив оце «п'яте (кляте) питання»? Хто сказав, що ця епідемія – закономірне явище? Ніхто. Так чому ж п'ють і гуляють? Та так, що одні забувають, чого приїжджали, а інші – кого проводжали. Може, про це в колгоспах не знають?

Знають. Навіть документи є. Ось деякі з них:

Колгосп «Червоний шлях» списав на різні святкування 2218 крб.;

Колгосп «Золотий колос» випив під час банкетів 1671 літр вина, а витрати списав на собівартість с/г продуктів;

Колгосп «Зелений клин» – за два місяці списав 800 карбованців. На них начебто закуплено: сепаратор (якого в артілі нема), 78 квадратних метрів скла (яке, звичайно, побилось), по три посторонки на кожну пару коней (а коні їх рвуть, як нитку), по 700 кусків мила на тваринника (які, мабуть, не тільки руки миють, а й тварин ним годують) та дьоготь в діжках (наслідок: діжки є, дьогтю – нема).

Так ото й питається, а як у вас, читачу? Теж так обмінюються досвідом, чи, може, інакше? Повідомте. Для обміну досвідом.

У вагоні-ресторані я сидів разом зі своїм сусідом по купе Казимиром Петровичем Басюрою. Розмова, як завжди в таких випадках, точилася навколо страв. Я, звичайно, відчував, що ось-ось засну під ритмічний стукіт коліс, і, щоб якось прискорити кінець Басюриної розповіді, запитав:

– Скажіть, а завідувача тієї їдальні ви зустрічали?

– Уявіть собі, ні. Два дні тому він пішов у відпустку. І я досі перед ним у боргу. Але як тільки повернуся з курорту, неодмінно завітаю. Він ще мені могорич поставить. Адже я йому у книгу скарг та пропозицій майже щоденно писав подяки. Тільки я. У них не вистачало книг для моїх подяк.

– Пробачте, так ви Басюра! – раптом обізвався товстун, який, здавалося, всю дорогу те й робив, що посапував за сусіднім столиком.

– Басюра, або що? – не менше, ніж я, здивувався Казимир Петрович.

– Скажіть, так це ви брали обіди додому в нашій їдальні?

– В їдальні № 2?

– Так, саме в їдальні № 2.

– Я. Прекрасні обіди. Я це будь-кому скажу. Або що?

– Товаришу, – товстун підвівся з-за столу і, пересідаючи до нас, несподівано міцно обійняв куценького Басюру. – Ви не уявляєте, який я радий нашій зустрічі. Я і є той завідувач, якого ви так довго розшукуєте.

Басюра на мить так розгубився, що не міг видобути й слова. Але тільки на мить. Бо в якусь наступну долю хвилини він вигукнув:

– Нарешті! Який збіг обставин! Хто б міг подумати? Це ми відзначимо! Перед вами мій рятівник, – звернувся він до мене. – Саме про нього я вам розповідав.

– Офіціантко, шампанського! – гукнув товстун. – Сьогодні пригощаю я.

Коли принесли пляшки і рубінового кольору вино заблищало іскорками в фужерах, завідувач запитав:

– А скажіть, товаришу Басюро, чим саме вам сподобалися наші обіди? Ми в цьому році збираємось розширити асортимент і, безперечно, збільшити кількість. І для нас дуже важлива думка споживачів.

– Півроку тому, – почав Басюра, – я одержав квартиру зі спільною кухнею. Якось сусід захворів. Моя донька принесла обід з вашої їдальні. Я зняв пробу. Обід мені надзвичайно сподобався. А в мене до цього неабиякий нюх, і я наказав доньці й надалі носити обіди тільки з вашої їдальні. Так вона й робила. Все йшло, здавалося, без змін. А це недавно допомогло: дякуючи вашим обідам, мій сусід дістав виразку шлунка. Ви вже здогадались, що ті обіди донька носила йому. Тепер він зовсім охляв. Лежить у лікарні. Перед від'їздом на курорт я відвідав його. Хірург запевняє, що операції йому не минути, бо пряде на тонке. О-о, коли б так сталося, – його кімната теж була б моя. А зараз давайте вип'ємо. Ваше здоров'я! – Басюра підняв фужер, але завідувача їдальні № 2 серед нас уже не було.