– Пробачте, – сержант до мене, – пане товаришу. Як вас величати?

– Смалець, – відповідаю. – Максим Порфирович.

– Так от, товаришу пане Смалець, ходіть, будь ласка за мною до машини. У суд вас повезу.

От тобі й на! З міліції і прямо в суд. А хай ти сказишся! І за що? За якихось чотири копійки. Оце-то порядки!

– Товаришу міліціонер, – прошу його. – Візьміть десятку, тільки...

– Що ви, що ви, товаришу пане Смалець. Ви не так мене зрозуміли. То показовий суд буде! Спеціально для вас, канадців!

Так я й нічого не второпав. Привіз мене в суд, посадив межи купки людей якихось і мені на вухо шепче:

– Оце ваші! Сідайте і тепер від цієї групи нікуди ні на крок. Куди вони, туди й ви.

Сів я, де наказав сержант, і сиджу. Чекаю, що воно буде далі. Ось вже й суд кінчився, піднялася та група й до виходу. Я й за нею. Група в автобус, і я туди. Сержант же наказав.

– А зараз, товариші, поїдемо в одну з українських шкіл, – каже старший. – Познайомитеся з школою, з програмами нашого навчання...

Та що про все довго розповідати. Возили мене цілий день. Де я тільки не був, кого нам тільки не показували: і виставки, і музеї, і технікуми, навіть продавщиць в українському вбранні.

Отака-то придибенція трапилась зі мною у Києві. Про це я й розповів односельцям. Послухали вони мене, посміялися. Дехто й забув вже про те, а от слово «канадець» ніхто не забуває. Як реп'ях прилипло до мене. Так і досі «канадцем» називають. А чого? І сам не знаю.

Вона захворіла не на жарт. Петро Сергійович, її чоловік, день у день клопотався біля ліжка, благаючи що-небудь з'їсти. На третю добу Антоніна Петрівна простогнала:

– Невже ти не можеш догадатися?

А покірливий Петро Сергійович ніяк не догадувався, І це ще більше дратувало Антоніну Петрівну. Тому вона когось довго кляла і, задихаючись, кричала:

– Телепню! Людей до мене! Немає ж з ким і порозмовляти! Чи ти не бачиш?

Тепер Петро Сергійович догадався. Люди – єдине, що могло врятувати Антоніну Петрівну. Але кого ж покликати? Хто прийде?

З-поміж цієї бельгійської густоти населення сім'я Користівських почувала себе робінзонами на пустельному острові. Якраз напередодні занедужання Антоніна Петрівна Користівська полаялась з останньою своєю приятелькою і злягла. Петро Сергійович, звичайно, навіть не замислюючись над тим, хто ж винуватий, підтримав свою дружину. Отже, кликати до хворої не було кого. І раптом... Петро Сергійович стукнув себе по лобі. Він пригадав, що в дитинстві йому не гірше за Іму Сумак вдавалося перевтілюватись. Петро Сергійович метнувся у другу кімнату, натяг жіночу сукню, запнувся хустиною, вискочив у коридор і постукав.

– Увійдіть, – почулося з кімнати. Петро Сергійович згорбився, втягнув голову в плечі і, підроблюючи голос сусідки Марії Лаврентівни, пробелькотів:

– Антоніно Петрівно, голубонько! Прийшла вам розповісти страх яку цікаву новину. Послухайте...

– Ну! – обернулась Користівська. – Тільки не бреши!

– Що ви, голубонько, – ще більш втягнувши голову, мимрив Користівський. – Ви, напевно, вже й самі чули: Синюху посадили...

– А я що казала? Хіба не я перша?

– Вже й суд відбувся. Боже, чого тільки там не показували! 15 ощадкнижок, ящик царських золотих, півпуда доларів і 20 тисяч готівкою.

– Я про це давно казала! Ну, скажи, не я перша?

– Ви, голубонько, ви. Провалитись мені на цьому місці, – зрадів Петро Сергійович, глянувши на усміхнене обличчя жінки.

– А Семенюки, Тоню, Семенюки. Ці тихі, мирні і вчені типи. Чоловік професор, стільки наукових праць, і на тобі...

– Що?!

– Ти ще, Тоню, не знаєш?! Ти мене вбила! Влаштували ж, пробач на слові, публічний дім. І хто? Старша донька і мама. А він – старий пеньок – нічого і не підозрював. Через три дні показовий суд. Робиться щось неймовірне...

– Оп! А я що казала? Я як у воду дивилася. Хіба не я перша?!

Петро Сергійович відчував, що задихається. Його убога фантазія поки що лише відновлювала давно сказані Антоніною Петрівною слова. Він тільки додавав до них, що час розплати настав або в найближчі дні настане. Користівський зрозумів – цим він врятує дружину. Основне балакати, балакати без угаву. Чого ж я чекаю? Чому я замовк? Про кого ж ще? Про Івана Петровича? Про нього всі ж робітники теревенять. Петро Сергійович тишком вибачився перед Іваном Петровичем. Бо ж чи до жарту – казати таке про свого начальника.

– А що робилося сьогодні в нас? Цілий день так ніхто й не працював. Уявляєш, і хто міг подумати: прийшли і забрали. Серед білого дня. Начальник же який! А у нього, виявляється, ні душі, ні серця. Квартири давав тільки своїм підлабузникам. І, думаєш, задарма? Дзуськи! Хіба не пам'ятаєш, як ми одержали?! Але ми що? Всього 500 карбованців хотіли запропонувати, а інші ж давали... Телевізори підносили, холодильники, пральні машини, килимки... Сімейство Жураховичів піднесло нового «Запорожця». Їм за це три квартири виділив: і онучці, і бабусі... А сьогодні накрили... До чого ж розумні люди! Ми б з тобою не додумались. А вони все передбачили. У середині подарованих речей різні написи залишали. Про них Іван Петрович і не догадувався. Оце докази...

– А що я тобі, дурню, казала?! Хіба не я перша... І ти досі мовчав?..

Петро Сергійович не слухав. Він бачив, як на очах одужує жінка, ще хвилинна насолода – і Антоніна Петрівна застрибає по кімнаті. У його голові з'явилася нова ідея, від якої, здавалось, навіть мертва підвелася б з труни, а жива й поготів.

– А що я тобі зараз скажу! Ти зо сміху впадеш, як почуєш!

– Ну! – Користівська підвелася на ліктях.

– Так от слухай!.. Мене, твого чоловіка, – продовжував Петро Сергійович, – вчора призначили на місце... На чиє ти думаєш? На місце самого Івана Петровича. Мене призначили начальником відділу. А це означає нова зарплата, чорна «Волга» і квартира в найкращому районі нашого міста...

Антоніна Петрівна несподівано підвелася з ліжка і зайшлася сльозами. Схопившись за живіт, вона довго й щиро сміялась. Петру Сергійовичу стало одночасно і радісно, і ніяково.

«Мабуть, переоцінив свої можливості в імітації. Здається, переграв сам себе», – подумав він і на всяк випадок відсунув подалі від Антоніни Петрівни карафку.

Мені попалась страшенно неохайна дружина. Але вона така красуня, і я її так люблю, що ніяк не наважуюсь їй сказати про це. Я довго думав, як повести розмову з нею так, щоб вона не образилась.

І от якось у мене зародилась ідея – я вирішив їй щоденно розповідати про акуратність і чистоту квартири Перекопа Івановича та його дружини, Але Наталя так на мене розсердилась, що я змушений був тієї ж хвилини переконувати її, що все це брехня. Потім додав, що в них не квартира, а справжнісінький хлів і жити в такому хліві можуть хіба що тільки свині. І вона заспокоїлась.

Через тиждень-другий у мене з'явилась нова ідея – придбати дружині брошуру про шкідливість неприбраних кімнат для здоров'я людини. Наталя брошуру сприйняла за натяк, і моя лекція кінчилась інквізицією книги та втратою рослинності на моїй голові в кількості семисот волосинок, якщо й не цілої тисячі.

З тих пір у мене більше не вистачало мужності натякати їй на неохайність. Не наважувався про це я сказати й відверто. Минуло ще два місяці. І в моїй голові зародилась нова ідея – натяк на неохайність Наталі вкласти в уста третьої особи, а саме – сусідки.

Після цього (я був більш ніж впевнений) Наталя серйозно задумається над собою. Нарешті її почне мучити совість і вона стане однією з кращих жінок-акуратисток. При останніх словах я навіть пожалкував, що у нас не існує виставок чи конкурсів домогосподарок на гарно прибрану квартиру.