– Вас просить Омелян Севастянович...

Ну, а що було далі, не важко здогадатися. Резолюцію я взяв, як і поріг Омеляна Севастяновича. Поставив він мені її за... кмітливість.

Через годину, щасливий, я поспішав в аеропорт. Там на мене вже чекали Коля й ще п'ять його товаришів – таких, як я, ловців резолюцій. Ми легко переступили останній у той день поріг кабіни літака й вилетіли з головтяпляппроектівськими резолюціями додому.

Так я відкрив один із секретів, як ловити резолюції, й мені дещо прояснилось. Одного тільки я й досі зрозуміти не можу: як Коля у той день умудрився добути собі дозвіл на доточку зайвого метра каналізаційної труби й вилетів додому разом зі мною?! Ніяк не второпаю. Мабуть, ще якийсь спосіб знає.

Помаранчева одіссея[2]

У той день в Калинівці переходили на шепіт і розповідали «тільки утаємничено і тільки вам»:

– Чули: Станіслав Іванович захотів цитрусових. Яблука приїлися.

– Що ви кажете? – перепитували цікаві і передавали новину, як естафетну паличку, далі.

Станіслав Іванович Карнаух – голова правління райспоживспілки – начебто заперечував свою любов до цитрусових.

– Не я, а Він (!) хоче апельсинів, – казав Станіслав Іванович і загадково тикав пальцем у стелю. Мовляв, «Він» – це той, хто сидить над Станіславом Івановичем, а не сам Станіслав Іванович. І всім присутнім було ясно: комусь у райцентрі захотілось апельсинів, і треба добути їх хоч з-під землі.

– Раджу відрядити когось до Києва, на Бессарабку, – порадила директор чайної Рая Юхимівна Короп. – Там по базарній ціні...

Станіслав Іванович заперечливо і сумно похитав головою.

– Тоді є пропозиція послати представника до Грузії і там нарвати апельсинів просто з дерев, – додав заступник директора тієї ж чайної Іван Андрійович Пипкун.

– Я не проти, але Він хоче тільки з.. Марокко. Хоч пару кілограмчиків.

Присутні кинули на підлогу карти. Географічні. Шлях до Марокко пролягав через Тюшки, Козятин, Київ, Бориспіль. Звідти повітряна лінія йшла на Париж, а там без пересадки на Рабат. Був ще й інший шлях: через Вапнярку на Одесу, а тоді морем повз Стамбул, через Босфор і Дарданелли і так далі. Для поїздки калинівського представника в Марокко було все: гроші на відрядження з каси чайної, тарні ящики на апельсини і довірена особа. Не було одного – візи. Тому вибрали третій шлях: через Вороновицю, Вінницю і на Москву. Не по візу, а по апельсини. Але марокканські. Жереб упав на Пипкуна. Йому виписали службове відрядження, забезпечили відповідною сумою грошей: на апельсини, проїзд у м'якому вагоні, добові і квартирні. Все це не з кишені того, хто зажадав помаранчів, а з чайної.

За добу Пипкун полоскався московською водою у фешенебельному люксі і закушував марокканськими апельсинами. Ще за добу він почав ретельно вивчати ціни на продукти столичних базарів. А вивчивши, захопився товарообміном: яблука, скажімо, міняв на гроші, а гроші збирався обміняти на апельсини. Та представники охорони громадського порядку столиці, очевидно, не розібрали, де товарообмін, а де спекуляція, і лише на цій підставі затримали калинівського посланця.

Тим часом у Калинівці засідали. Всіх хвилювало: де Пипкун?

Версій було декілька. Перша: затесався до марокканської делегації і разом з нею подався до Африки. Маловірогідна – Пипкун не знав арабської мови. Друга: перейшов кордон і чимчикує до Марокко пішки... Чого заради начальства не зробиш! Та несподівано прийшла телеграма: «Готуйте торбу і сухарі. Пипкун»... Телеграму зрозуміли по-своєму: готуйте добру торбу і купу ніжних характеристик, бо тут не міліція, а сухарі. На слово честі не вірять Любителі апельсинів заметушились. До столиці квапно відрядили за рахунок тієї ж чайної місцевого жреця Феміди – завідувача юридичною консультацією Солоперченка-Солодовченка з наказом будь-якою ціною вирвати Пипкуна з-за ґрат.

Довго калинівський юрист оббивав пороги і повернувся, як кажуть ворожки, при піковому інтересі.

– Не на такому папері характеристики понаписували, – сказав він.

Почали писати нові. Характеристики були солодші за мед і смачніші за апельсини. Солоперченко-Солодовченко вдруге вилетів до столиці. Та й цього разу візит калинівського юриста до московських слідчих органів зазнав фіаско. На характеристиках Пипкуна явно не вистачало янгелочків з білосніжними крильцями.

Це ще більш збентежило шановних калинівських діячів. І виручати Пипкуна вирушила в путь-дорогу сама директриса чайної Рая Юхимівна Короп зі службовим відрядженням, з новими папками ніжних папірців в ультрарожевих фарбах і з трьома важкенними валізами з невідомою начинкою. Але ні жіночі сльози, ані ультрарожеві фарби, ані невідома начинка не допомогли ні Раї Юхимівні, ні Пипкуну. Директриса повернулася без валіз і без Пипкуна.

Між Калинівкою і Москвою почались переговори. Телефонні. Довгі і настирливі. На вищому рівні. На рівні самого голови райспоживспілки Станіслава Івановича Карнауха. І уявіть собі, допомогло. Відпустили Пипкуна з Москви – передали на перевиховання колективу калинівської чайної. Тепер заступник директора чайної Пипкун продовжує виховувати своїх підлеглих: поварів та офіціанток, а вони його... перевиховують. Все йде, як ішло. Тільки в уяві Пипкуна час від часу постає незабутній день повернення.

Зустрічали його з букетами квітів. Посол по марокканські апельсини йшов з гордо піднесеною головою і двома віддутими кишенями. Зустрічав Пипкуна сам Станіслав Іванович Карнаух. На персональній «Волзі».

– Апельсини привіз?

– Привіз.

– Скільки?

– Пару.

– Ящиків?

– Штук, Станіславе Івановичу, але обидва з Марокко. В одного їхнього студента купив, – сказав Пипкун, витягуючи з віддутих кишень два апельсини.

Станіслав Іванович, кажуть, зірвався з місця і вліпив Пипкуну...

Ні, не в щоку, а в губи... Поцілунок.

На радощах Пипкуну, як заступникові директора, виплатили за три з половиною місяці зарплату і премію за «активну участь у виконанні плану роздрібного товарообороту»!

Пипкун радий і задоволений. Раді і задоволені його шефи. Як там не було, а Пипкун молодчина, привіз-таки парочку апельсинів.

Щоправда, обійшлися вони калинівській чайній в добру тисячу карбованців. Але не це головне. Головне, що апельсини і справді були з Марокко.

(Новели в діалогах)

Новина

– Ви чули новину?

– Ні, а що?

– Дмитро Кирилович у нашій лікарні працює.

– Це ж який? Не Кордупляк, випадково?

– Кордупляк.

– Та що ви кажете?! І ким же він у нас?

– Санітаром.

– А таку ж посаду чоловік займав...

– Так, начальник відділу капітального будівництва.

– От-от. І за що його так понизили?

– Не понизили. Він і тепер начальником працює. А в нас, так би мовити, за сумісництвом.

– Санітаром?

– Так, санітаром.

– Хіба ж йому грошей не вистачає?

– Йому вистачає, а от жінці...

– То хай би жінка і працювала.

– Таке скажете: дружина такого начальника і працювати!

– А він же працює: і за себе, і за неї.

– Він працює за себе, а за неї у нас зарплату одержує.

– Оце новина! І давно?

– Ще з травня позаминулого року.

– А хто ж на роботу оформив?

– Пуковський.

– Наш головний лікар?

– Атож. Ви тільки нікому про це, бо завтра вся районна лікарня знатиме...