Отака Глерія Цезарівна. Ви знаєте її. Вона поруч вас живе, через дві квартири, а може навіть через одну...

Кілька днів тому я надумав провідати свого друга. Не встиг переступити порога, як до мене кинулась Людмила – дружина приятеля, і силоміць потягла на кухню...

– В ім'я нашої дружби скажи йому, що це не так. Ти єдина й остання надія, – вона стискала мою руку. – Ти ж сам знаєш, який він помисловий. Як «уб'є собі щось у голову».

– Почекай, почекай. Не все зразу, – перелякався я. – Що ти маєш на увазі?

– Ти хіба не знаєш? Дмитро хворий...

– А що в нього?

– Нічого страшного. Ангіна. Лікар сказав, що треба негайно вирізати гланди, бо може зашкодити серцеві. А він не погоджується. Боїться операції. Переконай його, що це зовсім не страшно. Доведи, що ти переніс на собі і давно про це забув. А він тим більше перенесе. Здоровий же, як Геркулес. Лікар сказав, що з його серцем можна двісті років жити. Скажи, що комар болючіше кусає, аніж хірург вирізує мигдалики...

Я полегшено зітхнув і зайшов до кімнати. Геркулес, розкинувши міцні руки, лежав на тахті й важко дихав. Його могутні груди, наче ковальські міхи, то піднімались, то опускалися.

– Чого це ти вилежуєшся? – удавано весело почав я.

– Ангіна. Ти ж знаєш, що у мене вона хронічна.

– То виріж гланди. Подумаєш, операція! – присуваючи до себе стільця, промовив я. – Бери приклад з мене. Ти пам'ятаєш, як я страждав? Теплого молока пити не міг, а тепер лід шматками ковтаю.

– Не можу. А відверто – боюся. На мить уявляю, як це в горлі копирсатимуться – кров у жилах холоне...

– Дивак ти! Хіба це операція?! Укус комара! Та що я кажу: в порівнянні з укусом комара ніщо.

– Мели-мели! Можна подумати, що ти її на собі переніс!

– Ну, знаєш! З якого це часу ти почав не довіряти мені? Мабуть, хочеш, щоб я тобі довів, як починається і чим вона кінчається? Ти забув, як я хворів і що в мене була не яка-небудь, а фолікулярна ангіна.

– Вперше чую, – байдуже відповів він, – і про твою ангіну, і про те, що ти собі гланди вирвав.

– Ну, як не віриш, то слухай. Перш за все, – я присунувся до нього ближче, – лікар отут мацає, чи не набухли мигдалини. Коли пересвідчується, що вони в тебе є, каже: «Можна різати. Чудові гланди! Є за що схопити». Після цих слів тебе садять на крісло, прив'язують, а потім обмотують білим простирадлом і кладуть на нього клейонку...

– А клейонка для чого? – з недовірою запитав він.

– Як для чого?.. – розсердився я. – Давай все по порядку. Приходить медсестра, бере шприц. От з такою приблизно голкою, як оце, – я показав йому в'язальну шпицю. – Тільки значно тоншу. Розтуляє тобі рота і вводить новокаїн. У гланду. Спочатку в одну, а потім у другу... О, щоб не забув, записуйся на чергу одним з перших: бо останньому чомусь завжди лишається новокаїну на одну гланду... Другу виривають без уколу. Уявляєш?

Митя заплющив очі.

– Від цього болю хочеться по стелі рачки лазити й гризти штукатурку. Ти слухаєш?

Митя хитнув головою.

– Це дуже добре, що ти надумав порадитись. Тепер тобі те, що переніс я, не загрожує. Бо, по-третє, останньому йти погано ще й ось чому: в хірурга за зміну так втомлюються руки, що решті він вже не відкушує, а просто вириває гланди. З м'ясом. Звідси, мабуть, і вислів «рвати гланди». Добре, коли міцна, а коли вона крихка? Буває, хірург смикне, а шматок у роті залишається. Ну, тобі про це турбуватися нічого. У тебе гланди міцні, я думаю. Ти ж у нас як дуб. Та й серце воляче маєш. Така операція для тебе – забавка.

У цей час до дверей навшпиньках підійшла Людмила.

– Слухає? – запитала одними губами.

Я кивнув головою: «Мовляв, ще й як! Навіть очі заплющив». Люда вдячно махнула мені рукою і щезла на кухні, звідки доносились приємні пахощі смажені.

– А от у мене, – вів далі я, – гланди виявилися, відверто скажу, слабенькі. Лікар смикнув, щось хлюпнуло. Я з переляку закинув навзнак голову, а кров у горлянку пішла. А там як забулькало. Ледве не заснув. Ти, Дмитре, не спиш? Уважно слухай. Та це не найстрашніше. Найстрашніше, коли хірург побачить, що пів гланди відірвав. Отут треба мати силу волі – не затуляти рота. Якраз переді мною зайшов до кабінету один пацієнт. Йому старий як рвонув, а шматок залишився... Почав хірург шукати його в роті чи в горлі навпомацки. Ну, видно, десь штрикнув пацієнта у таке місце, що той не витримав і хірурга по пальцях. Зубами. Лікар руку до себе, а пінцет у горлі залишився. Поки вони йому розтуляли вдруге рота, пацієнт проковтнув пінцета. Ти зрозумів, у чім суть? Нізащо не затуляй рота, бо пінцета, як устрицю, проковтнеш і не оглянешся.

Люда знову виросла у дверях. Глянула на Дмитра. Він лежав, як дитина після купелі.. Людмила підбадьорила мене поглядом, ніби кажучи: «Молодець! Я завжди знала, що ти на нього маєш вплив».

– Так от слухай далі: на хірургові піт градом, медсестра між зуби хворому силкується ложечку просунути. Нарешті це їй вдається, однак пацієнт і ложечку за пінцетом проковтнув. А ложечка срібна! В інвентарній книзі записана. Має свій номер, та й у лікарні якраз перевірка назріла. Потягли нещасного на рентген. Просвітили. Інструменти на місці. В шлунку. Через тиждень бідолаху поклали знову на операційний стіл. Розпороли живота... Ти чуєш? Нізащо не затуляй рота!.. Витягли шлунок... Розпороли. Мац там, мац тут. Нема пінцета, немає ложечки. Хірург перелякався. Мабуть, інструменти вийшли самі по собі, подумав і негайно зашив назад і шлунок, і живота. Знову бідолаху на рентген. А тут, як кажуть, «чим далі в ліс, тим більше дров». Просвітили, глянули... Рентгенолог зразу ж знепритомнів. У пацієнта всередині, крім згаданих інструментів, ще й ножиці помітили. Хірург, виявилось, по своїй неуважності їх там залишив. А пінцет якимось чином у дванадцятипалій кишці опинився. Почали нещасного відгодовувати. Переливання крові зробили. Готували до третьої операції. Пацієнт благав виписати його. Доводив, що у нього шлунок, мов у страуса, цвяхи перетравлює. Та хірург не погоджувався: ножиці теж мали свій інвентарний номер. Словом, потягли бідолаху втретє на операцію, і що ти думаєш? Вижив. Витягли і пінцета, і ножиці. З срібної ложечки тільки держачок залишився. Решту шлункова кислота з'їла. Правда, під час цієї операції в живіт йому зашили швейцарський будильник. З неіржавіючої сталі. Але вчетверте хворого на операцію не тягли. Будильник був власністю хірурга, і той залишив його пацієнтові на згадку. Кажуть, що й досі рівно о сьомій будильник дзвонить. Самозаводний! А ти гланди боїшся виривати... Ти чуєш, Митю?..

Митя не чув. Я глянув на нього і побачив, що його груди більше не нагадували ковальських міхів, а сам Дмитро лежав, наче вилитий з вощини. Я прислухався. Він не дихав. Пульс ледве прохоплювався. Людмила з сльозами на очах метнулася по «швидку»...

Дмитра відходили. Але скажіть, хто міг подумати, що в такого велетня таке недолуге серце? Його схопив інфаркт. Тепер лікарі не радять йому навіть гланди виривати. Кажуть, серце кволе. А за день до цього запевняли, що з таким серцем можна двісті років жити і будь-яку операцію перенести. Хто тепер цих лікарів зрозуміє?! У них завжди «сім п'ятниць на тиждень».

Все сталося за якусь мить секунди: позаду мене щось шубовснуло. Я оглянувся і помітив в ополонці голову. Роздумувати було ніколи. Щоб голова не пірнула під лід, я схопив її щосили за чуба і витяг голого й огрядного чоловіка на лід.