Здається, ніколи в житті я не чув подібної похвали і не був такий щасливий. Спав дуже погано. Нарис не давав мені спокою. Дуже хотілося, щоб швидше розвиднілося, почитати свіжу газету, а в ній – свій перший літературний твір.

З неприхованою радістю поспішав я вранці на роботу. Хотілось поговорити з товаришами, вислухати їхні зауваження. Та зробити це пощастило тільки після обіду наступного дня, бо довелось їхати у відрядження.

Біля східців редакції стояла група людей.

– Ось він – автор нарису, – промовив чоловік у картузі і вказав на мене, Я відчув, як радість ще дужче хлюпнула в мою душу.

«Відтепер, – вирішив я, – писатиму тільки нариси». Мене обступили люди. Кремезний юнак, в якому я впізнав того дояра, що змагається з Марією Прилуцькою, схопив мене за петельки піджака і запитав:

– Товаришу, скажіть, це все правда, що ви написали?

– Так, правда, – твердо відповів я.

– Поб'ю, поб'ю її! – вигукнув він і побіг до автомашини.

Який темперамент, яка любов до праці! Я був певний: поб'є, обов'язково поб'є... Такі, люди не зупиняються на півдорозі. Ось як за рекорди борються!

Я минув кабінет редактора, забіг у друкарню, щоб взяти газету й перечитати зайвий раз свій нарис. Мене дуже здивувало, що біля лінотипу стояли всі редакційні працівники (крім редактора) і про щось гаряче сперечались з фуражиром Андрієм. Тим самим, який підвозив на ферму кукурудзу у молочно-восковій стиглості, а в моєму творі катався з Марією на човні.

– Ви мені покажіть цього писаку! Ні, ви мені дайте його сюди, я йому покажу – «"Любиш?" "Ні, кохаю", – засміялась...», – процитував фуражир мої слова. – Я йому покажу, як до світання кататися...

– Товаришу, повірте, він ніколи не писав подібних речей. Це його перший твір, – запевняв наш секретар, – він ще не вміє...

– Як не вміє, то хай бере батіжка або ціпка в руки, а не перо, щоб нариси писати. Мене дивує одне: як ви цим макітеркам такі речі доручаєте писати?

Я наче проковтнув пачку хіни і вбіг до кабінету редактора. Іван Андрійович – сердитий-сердитий. З-під лоба зиркнув на мене і щось промугикав. Зліва сиділа доярка Марія Прилуцька, носова хустинка її була мокра.

– Що ви наробили! Для чого це ви написали? – ламаючи руки, запитала вона.

– Я вас не зовсім розумію. Що трапилось?

– Коли це я з фуражиром зустрічалась? Де ви нас бачили, щоб ми катались на човні до світанку?

– Маріє Іванівно, зрозумійте, це ж нарис, це, так би мовити, худо...

Та редактор мене перебив:

– Хто вас навчив так нариси писати, де ви брали ці дані? Чи знаєте ви, що Марія Прилуцька вже другий рік одружена, а у фуражира Андрія троє дітей?..

Я більше нічого не чув. Ув очах мені зробилося темно-темно.

Відомий письменник Дормидонт Аполлонович Малюський лежав на розкішній тахті, над якою з стіни, увінчаної класиками української та світової літератури, звисав багатий персидський килим, і дивився крізь нейлоново-перлонові фіранки у вікно. В саду біля голубого легковика марки «Волга» величаво й гордо походжало двоє здоровенних псів. Ліворуч, отак під зеленим парканом, де притулився гараж, клацав зубами, ловлячи мух, улюбленець Дормидонта Аполлоновича – бульдог Динго, праворуч за бесідкою (останнє слово столярного майстра) улюбленець Клеопатри Пилипівни (дружини Малюського) вовкодав Сьєрра-Невада. Трохи далі, ніби милуючись райськими бризками фонтану «Того, що греблі рве» і «Перелесника», що безжалісно обливають «Русалку», лежали кімнатні вівчарки Руслан і Людмила.

У двері постукали. Струсивши попіл з гавайської сигари в попільничку під загадковою назвою «Каземат у Кос-Аралі», Дормидонт Аполлонович подумав: «Коли не ідеш ти у життя, то життя йде до тебе».

– А-а, мій любий друже, – поправляючи оксамитовий халат, Дормидонт Аполлонович кинувся до молодого чоловіка. – Щось цікаве принесли?

– Пальчики оближете. Після цієї темки вам поставлять пам'ятник.

– Ну, ну, – набираючи чеховського вигляду, промовив Малюський. – Ви, як завжди, мій любий друже, здатні перебільшувати.

– А ви, як завжди, прибіднюєтесь, – в тон йому відповів Адик – постійний шукач тем для творчості Дормидонта Аполлоновича, м'яко сідаючи у розкішний фотель. Потім, витягнувши з величезного портфеля овочі і теми на окремих папірцях, сказав:

– О, темка!

Дормидонт Аполлонович схвильований потирав руки, обережно обминаючи класиків, якими обставлено було його кабінет.

– Отже, кажете, нова баба Параска і баба Палажка. Полаялись за телевізора. Одна купила, щоб дивитися футбол, інша, щоб у кімнаті мишей не було. Ха-ха! Здорово! До речі, а звідки ви це взяли, коли є в кімнаті телевізор, то не буде мишей?

– Ось вирізка з газети. Досвід одного вченого...

– Геніально, чудово. Баба Палажка в сучасних умовах...

Раптом у кімнаті з мажорним відтінком продзижчав електродзвоник. Не встиг Дормидонт Аполлонович промовити «будь ласка», як до кімнати, боязко обходячи оксамитову доріжку, зайшла жінка. «А ось і сама баба Палажка. От що воно значить слава, гостре перо і могутній гоголево-остапівський сміх Дормидонта Малюського».

– Я до вас, – несміливо, як і увійшла, розпочала жінка. – Чула, що ви письменник. Статті у газетах, журналах пишете.

– Фейлетони і гуморески, а романи й повісті видаю окремими фоліантами, – скромно підправив жінку Малюський.

– Мені так і казали люди, проте я отак і не вимовлю. В школі не вчилась, неписьменна. Так ото я й кажу, чула, що ви пишете у газетах, журналах усілякі такі смішні статті. Кажуть, висміюєте тещ, лекторів. То чи не висміяли б ви бригадира і голову нашого колгоспу. Бо просто знущаються з людей. Якесь безголов'я в селі. А який представник і приїде з району чи області, то прикривають їх. Мовляв, факти не підтвердилися. А тих фактів хоч греблю гати. Написав було і мій син про них – за людей хотів заступитися. У відпустку приїхав – металург. Ордена має, у президіях сидів. От і написав. А вчора побили. Біля залізниці.

– В якому це селі?

– У нашому, Чорнорудка. Дубовик голова колгоспу. Може, чули?

– Аякже, чув. Заслужений...

– Який він заслужений? Анахтема він, а не заслужений. Молоко розводив водою, сотні гектарів землі приховував. От і давав рекорди. З меншої, ніж насправді, площі врожаї небачені. А в газетах пишуть, а в газетах розмальовують, а він над людьми глумиться. То чи не змогли б ви його висміяти?

Дормидонт Аполлонович замислився: «Чудова тема. А хіба пропустять? Ну, скажімо, пропустили. А що тоді мені Семен Йосипович заспіває? Знову скаже, не зайшов, не порадився. Як за садибку під дачу чи ще там щось, то приходиш, радишся, а як фейлетон писать, то.. Ет, знову ці побутові умови!»

– То як, товаришу письменник, допоможете чи ні? Все село просить.

– Ви розумієте, шановна, – почав Малюський. – Як вам простіше пояснити? Не типове це явище. Не характерне для нашої дійсності. Так би мовити, поодиноке.

– То це воно так, але треба ж, щоб і поодиноких не було.

– Згодний. Обома руками згодний, але ж це Дубовик. – Малюський хотів додати: «Я вам щиро скажу, цього й зараз критикувати не можна. Не час. Колгосп передовий, і тут раптом», але його перебила відвідувачка.

– То б так мені й зразу сказали. А ще портрет Тараса Григоровича на стіні повісили, – і пішла.

Малюський раптово забігав по кімнаті і, проводжаючи через покої жінку, щось довго і нескладно говорив: «Але ви ж і мене зрозумійте. У моє становище увійдіть...» Потім він повернувся до кімнати, схопив портрет Шевченка і гукнув домробітниці Ганні:

– Ганно Максимівно, повісьте, будь ласка, оцей портрет у моїй спальні над ліжком, а той... Отто Нюшке – сина дайте сюди.

– Який оцей? Тараса Григоровича?