Я йому повірив.

– Але яка падлюка написала решту?!

Я скромно промовчав. Бо знаю – скромність прикрашає людину!

Ніколи не думав, що я такий веселий і дотепний чоловік. Досі мені здавалося, що я похмурий і малопривітний. «Зайва людина в товаристві», – часто думав про себе. Анекдотів розповідати не вмію, каламбурити – від Бога не дано, а щоб сказати щось веселе і викликати у присутніх усмішку – зроду не вдавалось.

Досі я вважав, що почуття гумору – то щастя інших. А це недавно побував у Запоріжжі. І жартівником став. З'їздив на Бабурку. Це так у народі кажуть на один із нових запорізьких районів. Офіційно він називається Хортицький житловий масив. Тут вам – і майбутні житлові багатоповерхові будинки, і крамниці, і дитячі садки, і поліклініки, і аптеки, і їдальні, і...

Одне слово, запорізький розмах. На цьому масиві трудяться сотні будівельників: каменярі і штукатури, маляри і сантехніки, виконроби і бригадири. Одні котловани копають, інші фундаменти закладають. Треті стіни женуть, четверті облицьовують, «марафет» наводять.

– А як у вас тут харчують? – цікавлюся. Є їдальня чи буфет? А може, вам гарячу їжу в термосах сюди привозять?

А запоріжці як візьмуться за животи, як зарегочуть.

– Ну й комедіант! У нас давно такого не було.

Мені аж моторошно стало.

– Я розумію, – зніяковівши, почервонів я. – Стаціонарних їдалень ви для себе не будуєте, але якісь пересувні їдальні у вас же є?

Лиш сказав я оце, один із будівельників як стояв, так зо сміху і впав.

– Оце, – каже, – веселий чоловік до нас завітав. Звідки ти до нас приїхав?

Я признався. А вони в один голос:

– Воно одразу видно, що гуморист. Про пересувні їдальні питає...

– Ну, тоді, може, вас пересувні якісь буфети обслуговують? Гарячу каву привозять, чай?

– Слухайте, – підходить до мене один із будівельників, мабуть, старший. – Я вас серйозно прошу, не треба...

– Що «не треба»? – не зрозумів я.

– Не треба так жартувати. Нам ще півдня працювати. Ми й так уже кишки понадривали від ваших жартів.

– Але чай, – повторюю, – чай гарячий ви п'єте?

– П'ємо, – відповідають і знову регочуть. – П'ємо чай, кидаємо туди цукор. Воду самі у чайниках, у побутовках кип'ятимо. Харчі з дому носимо у каструльках, банках. Молодь, та, що в гуртожитках живе, по найближчих гастрономах бігає. Ікру кабачкову їсть, ковбасу...

– А як дієтники?.. – Я не договорив, бо всі, хто був на будівельному майданчику, так і попадали. Цим запитанням я доконав їх остаточно. Вони так сміялися, що з найближчих новобудов обсипалася штукатурка.

– Будь ласка, – благали вони мене. – Не смішіть нас, краще поїдьте у комбінати, у трести і там посмішіть. Нас не треба. Ми ситі, – кажуть, – ось так, по зав'язку.

Поїхав у інший мікрорайон. Там теж новобудови.

– Комплексні обіди, борщі в термосах? – глянув якось недовірливо на мене бригадир. – Ти що, смієшся?

– Не сміюся, – цілком серйозно відказав я.

– А «Сидора», не хочеш? Ми усі, голубе, «сидори» носимо. Холостяки по гастрономах в обідню перерву мотаються. І ти, сміхотворцю, мотай звідси і не сміши людей...

Ну, думаю, це на Хортиці по-дідівському будівельники на «Сидорах» сидять. Але, скажімо, на Космічному масиві – там, певне, інші порядки – сучасніші. Я – туди. Зустрічаю й тут будівельників і кажу:

– Хлопці, хочу у вас щось запитати, але у мене до вас прохання: якщо не до ладу скажу, не смійтеся, будь ласка. Бо я цього не перенесу. – І наважився – запитав.

Спочатку на об'єкті настала така тиша, що здалося, на мене один з дев'ятиповерхових будинків падає. А тоді... А тоді будівельники як гримнуть сміхом – у найближчих трьох новобудовах, що по вулиці Малиновського і Чумаченка, аж труби полопалися.

«Ну, досить», – сказав я сам собі і рушив у мандри по запорізьких будівельних трестах.

Обпікшись на новобудовах, у кабінеті начальника комбінату я вирішив діяти обережно. Питання так руба не ставив. Боявся, що й тут присутні схопляться за животи і почнуть кишки від сміху надривати. Перше запитання: як харчують будівельників на віддалених від міста об'єктах, – я поставив керуючому одного з трестів.

– Як харчують? – перепитав він мене, і я похолов.

«Ну, – гадаю, – зараз у кабінетах від реготу додолу люстри попадають". Коли ж ні.

– Добре харчують, – цілком серйозно почали вони. – У нас на об'єктах є їдальні-роздатки. Вранці ми своїм будівельникам гарячі пироги з повидлом розвозимо. Чай, каву. В обід по бригадах у термосах – борщі, супи, котлети. Одне слово, перше, друге, третє... Тарілки, ложки, виделки в побутовках заздалегідь розкладаємо. Дієтникам ми...

Я більше не слухав. Усі говорили без найменшого натяку на іронію. І тут уже не стримався я. Сміх так мене й розпирав. Цього разу наступила моя черга сміятися.

А це, написавши фейлетон, подумав: і ти, читачу, посмійся.

Досі я знав кілька способів, як стати довгожителем. Перший із них – залишити постійну прописку в центрі міста й поселитися у центрі Кавказьких гір. Другий: уранці (бажано до схід сонця), увечері (як сонце упаде за обрій) і вдень (під час обідньої перерви) бігати навколо міста чи села, але так, щоб не викликати підозри в перехожих і міліції.

Ні перше, ні друге мені не підходило. Ставати йогом чи «моржем» я не хотів. По-перше, не переношу в ліжку гострих цвяхів, по-друге, віддаю перевагу теплій ванні перед крижаною ополонкою.

– Наш сусід, – якось сказали мені друзі, – був і «моржем», і йогом, і культуристом, але недавно, на п'ятдесят другому році життя... Одне слово, ти зрозумів?! Серце не витримало перевантаження...

Вони мене переконали. Тим паче, що й мені то було не до душі. Я хотів стати довгожителем (та й зараз хочу), але без гір, біганини, цвяхів та ополонок.

«Сміх – запорука довголіття», – теплого травневого вечора прочитав я статтю покійного професора з геронтології, надруковану з скороченням у «Вечірці».

«Оптимісти живуть довше», – підкреслював професор у статті, якій я повірив.

Уранці я, веселий і життєрадісний, побіг до магазину.

– П'ятдесят грамів масла й стільки ж ліверної ковбаси, – промовив я, посміхаючись до продавщиці.

– Ви що, смієтесь?! – перепитала вона мене таким голосом, що я подумав: «Переді мною не продавщиця, а продавець».

– Веселі люди живуть довше, – процитував я собі уривки із статті. – А ось бурчуни і неприємні продавщиці вкорочують собі віку й навіть цього не підозрюють.

Мені чогось стало легко Й весело, і я розсміявся.

– Хіба можна з хворою людиною так поводитися? – почув я позаду себе чийсь співчутливий голос. Я оглянувся і посміхнувся.

– Оптимізм – це передумова здоров'я, – радістю світилися мої очі.

– Я не про вас, – знітилася молодиця. – Ви дужий і гарний чоловік, – додала вона.

Я їй вдячно посміхнувся. Продавщиці – теж. Остання відповіла мені взаємністю.

«І вона бореться за довголіття», – подумав я, забравши масло, лівер і здачу.

– Куди преш? – запитав мене товариш, ускакуючи поперед мене до трамвая через задні двері. У відповідь я тільки лагідно посміхнувся і подумав: «Я житиму довше, ніж ти, нахаба». Він розгубився.

– Пробач, – посміхнувся він, і взяв мене попід руку, й повів туди, де висіли таблички з жовтими літерами: «Місця для інвалідів та дітей».

– Поступіться, бабусю, будь ласка, місцем товаришеві, – промовив несподівано для мене він.

– Смієтесь? – запитав я його.

– Ну, що ви? – лагідно й ніжно посміхнувся він. – Сідайте, сідайте!

– Насміхаєтесь? – не втерпів я. – Але пам'ятайте: глузування не має нічого спільного ні з сміхом, ні з оптимізмом.