– Курси! Вона вчора ходила на курси.

– А-а, ти про вчорашнє... ну, так що?.. Як бачиш, я мав рацію: жінки всі однакові. Почекай кілька днів. Тільки умова – не лайся, і побачиш: її потягне на інтелектуальне життя. А там захоче виставок, художників-графіків, зустрічей з приїжджими знаменитостями, тематичних вечорів, а може, навіть танців.

Я чекав рівно тиждень. Виконував усе, як радив друг. І що б ви думали: жінка заговорила устами пророка.

– Ти чув: до нас приїжджає Бідструп! Організована виставка. Може, сходимо?

Я пообіцяв. Мені не терпілося, коли вона запросить мене на тематичний вечір чи танці. Дружина не примусила довго чекати. У них, виявляється, на роботі організувався вечір на тему: «Чи існує кохання?» Їй, бачте, страшенно хочеться дізнатися, що скажуть люди: чи є кохання, чи немає. А як є, то яке воно, бо жінка моя, бачте, ще й досі над цією проблемою голову сушить.

– Вітько, – сказав я. – Жінка зійшла із стапелів (Вітька був справді моряк) і пішла, здається, як ти кажеш, у далеке плавання. Що робити?

– Потрібно піймати на місці злочину, – сказав авторитетно Віктор. – Доручи цю справу мені. У мене в цій справі досвід.

– Вік пам'ятатиму, – зі сльозами на очах промовив я і вручив Вікторові з жінки дві фотографії розміром дванадцять на вісімнадцять сантиметрів та адресу курсів. – Тут профіль і анфас. Може, потрібні гроші на таксі, на яку каву, кажи, не соромся.

Віктор махнув рукою.

– Так! Скажу тобі, ця жіночка варта пильного ока. Не жінка – богиня.

– Вікторе! А у житті... Побачив би ти її у житті...

– Увечері дзвони, – гукнув він мені...

Тепер я був спокійний. Жінка в надійних руках. Залишилося чекати. Я вдавав із себе врівноваженого і спокійного. Дружина, здається, нічого не підозрювала. Більше того, робила деякі (але слабенькі) спроби затягти мене на танці, на тематичний вечір «Довір'я – основа сімейного щастя», але вже не наполягала. Це мене ще більше схвилювало. Я все зрозумів. Я зважився дати їй найповнішу волю.

– Можеш піти сама. Мені не хочеться. – А щоб у неї не виникло ніякої підозри, додав: – Якщо буде щось цікаве, то подзвони. Я сидітиму дома. Може, прийду.

Вона почала збиратися. Але бачили б ви її обличчя! Можна було подумати, що вона йде не на тематичний вечір, а на ешафот. А очі? Які у неї були очі! Ой, і до чого ж хитрющий народ – жінки.

Віктор мав рацію: якщо треба, то й сльозу пусте. Не жінка – артистка.

Я чекав повідомлень. Віктор чомусь довго мовчав.

– Невже ще не зраджує? – запитував я. – Але скажи, хоч цілуються?

Він заперечливо похитав головою.

– Тоді скажи, який він з себе: стрункий, високий?

Віктор ствердно кивнув головою.

– Невже, пробач за нескромність, вродливіший за мене?

Віктор стенув плечима. Віктор тепер був так мало схожий на себе: худий, блідий і, найдивовижніше, весь час майже мовчав. Чого раніше з ним ніколи не траплялось.

Нарешті він приніс першу звістку.

– Вона залишила курси, – сказав приятель.

– Залишила? – перепитав я. – Але вона щовечора ходить...

– Так. Але не на курси, а з ним... Сьогодні вони цілувалися, – мовив Віктор.

Далі я розповідати не можу. Спазми й досі стискають моє горло, а руки – голову. Віктор виявився мерзотником. Він сам зустрічався з моєю жінкою. Ходив на тематичні вечори, відвідував з нею театри, виставки, танці, а згодом і одружився з нею. Тепер я стежу за ними і думаю: «Невже з ним їй не захочеться курсів?»

Часом пропадаю в кав'ярні. Дивись, може, і я комусь розповім про те, що мені розповів Віктор. Тепер і в мене досвід є. Може, ще в когось жінка рветься на курси. О, коли б вона хоч трохи була схожа на мою першу...

Глерію Цезарівну ви знаєте. Вона поруч вас живе – через дві квартири, а може, навіть і через одну.

Вранці вона лається з листоношею або з вашими родичами, що приїхали в гості та замість ваших дверей випадково постукали у її. Перегодом, підібравши волани свого барвистого халату, вона ганяється за вашим Петриком чи Івасиком і б'є його ж кепкою по його ж голові.

Удень Глерію Цезарівну можна побачити в трамваї.

– Чого ви мені, дамочко, даєте старих копійок? – дивується кондуктор.

– Мені теж дали і, бачите, взяла!

– А ви б не брали!

– А ви б не давали!

– Хіба я вам давала?!

– Не ти, то така, як ти. Всі ви однакові!

– А ви, громадянко, будь ласка, не тикайте!

– А хто на тебе «тикає»? Я «тикаю»? Ти чула?

– Глеріє Цезарівно, – втручаєтесь ви. – Так негарно. Ви ж людину ображаєте!..

– А яке ваше, власне кажучи, діло? Не вас же! І не суньте свого носа, куди не слід. – Глерія Цезарівна обертається. – А-а, то це ви? Сусід! І за оцю кондукторшу заступаєтесь?! Так вона ж мені дала здачі десять копійок старими грішми!

– Не вона...

– То така, як вона! Хіба не все одно?

– Зрозуміло, що не все одно. Ви, пробачте, говорите вже дурниці, – втручається товариш у капелюсі.

– Це я, по-вашому, кажу дурниці? Я, по-твоєму, дурна, ідіотка? А ти Указ читав? – Глерія Цезарівна наступає, – Указ читав, питаю? То я тобі прочитаю, антигромадський елемент, стиляга і дармоїд! Капелюха натяг і не працює, а їсть! Ти мене не перебивай. Я тебе не перебивала. Я на вас працюю, а ви мені гроші старі в руки тицяєте!

– Глеріє Цеєзарівно, – заступаєтесь знову ви. – Товариш же нічого поганого не сказав. Просто зауважив, щоб ви не порушували...

– А чого він за нею тягне? Всі проти мене. А тепер Указ вийшов – один за всіх, і всі за одного. А він Указ не читав і ідіоткою називає. І ще виходить, що я порядок порушую. Мені здачу старими грішми дають, а я порушую...

Вам хочеться швидше вийти, але до наступної зупинки цього разу так довго їхати! А Глерія Цезарівна якраз у розпалі.

– Щоночі у мене на горищі гупаєш, мнявкаєш, спати не даєш і за злодіїв заступаєшся. Ти теж думаєш, що я ідіотка? Ти думаєш, що я дурна?

– Ні, я думаю, що ви ангел, наяда з піни морської, – лагідно кажете ви.

– Наяда?! То це вже я, по-твоєму, – «наяда»? Піна, кажеш? Може, ти скажеш, що то піна божевільної?

– Глеріє Цезарівно, будь ласка, не влаштовуйте інцидентів, краще буде.

– Ти ще погрожуєш! А ти бачив, щоб я їх влаштовувала? Це твій дядько їх в інститутах влаштовує...

На зупинці ви вискакуєте з вагону, громадянин у капелюсі – за

вами.

– Капелюха натяг і свідомого з себе корчить. Тепер усі в капелюхах, усі свідомі.

Цієї миті двері трамваю автоматично прищіплюють Глерії Цезарівні ногу вище коліна. Вона відчайдушно кричить. Трамвай зупиняється. Глерію Цезарівну тягнуть за сумочку назад у вагон.

– Тягнете?! За сумочку тягнете? Зупиніть трамвай! Негайно ж зупиніть!

Трамвай удруге зупиняють. Глерія Цезарівна не виходить. Вона принципово залишається...

Увечері Глерія Цезарівна в тріко й ліфчику, грайливо зігнувши товстеньку ніжку, шукає в коридорі бігуді, або заводить нудні романси. Ви ведете свого Петрика чи Івасика за руку саме в той час, коли Глерія Цезарівна нишпорить під газовою плитою. Затуляючи Петрикові чи Івасикові долонею очі, ви чемно звертаєтеся до Глерії Дезарівни:

– Прошу вас, одягайте, будь ласка, халат. Робіть все це якось непомітніше, а то ж діти...

– Це хто повинен робити непомітніше – я чи ти? Дітей наплодив, а я повинна «непомітніше»! Чи я – руда? А як до тебе ходять, всякі фіті-міті, а потім шури-мури, то я тобі не кажу «роби непомітніше». А ще інститут закінчив... Інженер!..

Ви вскакуєте від несподіванки в кімнату сусіда-аптекаря. Він тицяє вам у руки пакетик вати та пляшечку брому. Потім ви перебігаєте з його кімнати в свою, ватою затуляєте вуха дружині та синові, а самі п'єте зайву дозу брому і лягаєте в ліжко з найсолодшою мрією про обмін квартири. А десь за стіною, в коридорі, ще довго лунає дзвінкий голос Глерії Цезарівни: «Фармацевт! Спекулянт ти, а не фармацевт! Я тобі покажу, як вату перепродувати!»