У кінці XVI — на початку XVII століття тактика мусульманських морських розбійників зазнала певних змін. Замість масованих набігів вони дедалі частіше почали вдаватися до далеких експедицій, з'являлися там, де їх ніхто не знав і не чекав: 1617 року пограбували острів Мадейра, 1637 року спустошили береги Ірландії.

Два з половиною століття після Лепанто християнський світ не раз був подивований і вражений морськими «подвигами» маврів. Саме тоді, після битви під Лепанто, пірати почали виходити через Гібралтар в Атлантичний океан і полювати там на іспанські галеони, що перевозили скарби з Нового Світу.

На початку XVII століття в північноафриканських портах з'явилися невідомі раніше прибульці — голландці, що вели на морі проти Іспанії партизанську війну, яка, втім, мало чим відрізнялася від піратства. Берберійські корсари стали природними спільниками цих борців за свободу своєї батьківщини, тому голландські кораблі часто гостювали в портах Північної Африки. Дехто з голландських капітанів назавжди приставав до піратської братії, забувши свою північну батьківщину і цікавлячись переважно можливостями здобути багату здобич. Сюди також прибували авантюристи з усього Середземномор'я, а також англійці, датчани. Ренегати (так називали їх християни за відступництво від віри) легко погоджувалися на обрізання, переходили в мусульманство, якому, втім, теж легко зраджували.

Один з них, Симон Дансер, ознайомив мусульман з будівництвом океанських суден, на яких європейці пускалися в кругосвітні подорожі й відкривали нові землі.

Дансер почав свою кар'єру звичайним матросом у Дордрехті, пізніше став корсаром на службі Об'єднаних провінцій і діяв проти католицької Іспанії. Потім його патріотичне корсарство поступово перетворюється на відверте піратство вже в Середземному морі. Опинившись у Марселі, Дансер сформував цілу ескадру, флагманський корабель якої мав на борту 60 гармат і 300 чоловік екіпажу.

На чолі цього невеликого, але потужного флоту Дансер з'явився в Алжирі.

— Якщо мені дозволять заснувати тут базу, я навчу вас будувати сучасні кораблі. Ваші застаріли. Вони низько сидять у воді, їм важко нападати на європейські високобортні судна…

На алжирських корабельнях закладаються кілька нових вітрильників. Дансер постійно в клопотах: треба міняти форму стапелів, шукати добру деревину, такелаж…

Дансер вербував робітників серед полонених християн і добровольців-ренегатів, обізнаних з новими конструкціями кораблів. Марсові, керманичі, лікарі, писарі, гармаші набиралися тільки з ренегатів. На це у Дансера були свої міркування. Особливих труднощів не виникало, бо в Алжирі перебивалося багато греків, мальтійців, сицилійців, корсиканців і навіть уродженців Півночі. Солдатами, бійцями «абордажних рот» були турки або магрібці… Деякі компаньйони-реїси заперечували проти такої «національної спеціалізації», але Дансер не відступав. Як ділова людина, він умів використовувати кожного на його місці, де той міг показати найкращі результати.

Дансер жив у привілейованому кварталі Алжира Фахс. Підприємці-пірати мали чудові оселі, збудовані в арабському стилі, з внутрішніми двориками, де милували око струменисті фонтани і вишукані керамічні підвищення для музикантів. Замість меблів — килими і подушки. Інколи на очі потрапляли предмети, незвичні для східного інтер'єру: венеціанські дзеркала, серванти, англійські і голландські дзиґарі… До речі, всі магрібські багатії прагнули мати годинники. Європейські речі були піратськими трофеями. З мусульманськими декораціями часто не гармоніювала мова дійових осіб: люди в тюрбанах нерідко розмовляли не арабською чи турецькою, а своєю рідною — андалузькою, італійською, французькою, англійською, фламандською… Це були реїси-ренегати.

Високобортні вітрильники мали ще одну перевагу: вони не потребували гребців-невільників, а отже, заощаджувалися гроші на їх харчування. Звільнилися трюми, де зберігався провіант. Туди можна було завантажити більше здобичі.

Поступово мусульманські пірати переконалися в слушності пропозицій Дансера. Посипалися замовлення на будівництво та переобладнання суден. Довелося навіть встановити черговість. Але це не вирішило проблем. Піратські реїси почали замовляти вітрильники нової конструкції у самій Голландії. Там приймали замовлення, хоча й знали, для чого призначалися ці кораблі.

З прибуттям Дансера в Алжир берберійське піратство перейшло на індустріальну основу. Перед кожним походом враховувалися всі наявні дані і лише тоді приймалося рішення, куди і скільки спорядити кораблів. Мала кількість невеликих суден могла проґавити вигідну здобич. Послати великий флот означало збільшити кількість претендентів на здобич. Щоб підприємство залишалося рентабельним, давало прибуток, треба було шукати оптимальні варіанти.

Історія зберегла своєрідну статистику: з 1566 по 1630 роки в Алжир щороку привозили здобич 60–80 разів.

Гігантський мол, який захищає порт і сьогодні, збудовано руками християнських рабів за часів Рудобородого (Барбаросси). В порту юрмилися кораблі звичних «мусульманських» конструкцій: галери, бригантини, тартани, пінаси… І новинки Дансера — «круглі судна». На той час вони вражали розмірами і оснащенням: 30–40 метрів у довжину, з двома-трьома щоглами, квадратними вітрилами.

З піратських галер, які входили в порт, лунав гарматний постріл — сигнал про вдалий похід. А за галерами йшли захоплені судна з приспущеними прапорами.

Як тільки кораблі кидали якорі, торговці піднімалися на борт, і починався розпродаж захоплених товарів. Розподіл здобичі відбувався інколи ще до заходу в порт. Продавалося все, і на все знаходилися покупці. Полонених за певну ціну віддавали в рабство. Пірати ретельно з'ясовували заможність полонених за одягом, випещеністю рук, за документами, які знаходили при них. На підставі таких даних і вирішувалося, який саме викуп можна здерти за того чи іншого бранця. 1575 року в Алжирі як полонений побував Сервантес. У нього при собі був рекомендаційний лист до губернатора Нідерландів дона Хуана Австрійського. Мабуть, через це знаменитий письменник залишався в неволі дуже довго, поки його не викупили за величезну суму.

Набуток від продажу здобичі розподілявся таким чином: 9-11 відсотків належало віддати урядові, тобто деям; реїси та їхні компаньйони ділили між собою половину того, що залишалося; командам віддавали решту. Гроші в командах ділили так: одна частка кожному матросові; по дві — боцманам, конопатникам і гармашам; три частки — офіцерам, старшому гармашеві, керманичу і хірургу. Веслярі-раби не одержували нічого, хоча вони були тією рушійною силою, яка гнала піратські галери вперед.

Протягом півтора тисяч років галера залишалася найпоширенішим типом судна в Середземному морі. З античності й до XVIII століття її форма, такелаж і спорядження вдосконалювалися, і тільки умови життя гребців не змінювалися. Напівголі, вони стояли обличчям до корми і вп'ятьох рухали одне весло, сідаючи на лаву після кожного гребка. Живу машину підтримували в робочому стані за допомогою батога.

На носовій платформі галери встановлювали гармати. На християнських галерах з натягнутих тканин на кормі влаштовувалося щось схоже на каюту, де жили капітан і офіцери — люди, як правило, шляхетного походження. Команди гребцям передавалися через галерного старосту (боцмана), в розпорядженні якого були помічник і наглядачі. Довгий вузький поміст від носа до корми ділив галеру навпіл. По ньому ходили помічник старости і наглядачі й стежили за роботою гребців.

Галера оснащувалася рейовим вітрилом, яке відігравало лише допоміжну роль. Довжина середньовічних бойових галер сягала 50 метрів, а водотоннажність — 200 тонн. Головна вада цього типу кораблів — невелика осадка (не більше двох метрів) і низька надводна частина. Центр ваги всієї конструкції був надто високо, що позначалося під час плавання у відкритому морі при високій хвилі.

Життя рабів-веслярів з усіх історичних описів постає як неймовірно тяжке, виснажливе й криваве. Все їхнє тіло вкривали рубці від шмагання батогами. Вони спали між лавами валетом, тут же їли, відбували фізіологічні потреби. Тому граційні галери пахли так, як бочки золотарів. Інколи їх мили, поливаючи з відер морською водою.