Невідомо, яка версія ймовірніша: народна чи офіційна, але очевидно, що Штьортебекер походив з Ростока (давня слов'янська назва Розтоки) і плавав на кораблях, що належали місцевим багатіям. Скривджений в міському суді, він підбив до бунту екіпаж, викинув за борт шкіпера і пристав до «ворогів людей і друзів Бога».

Досвідчений моряк і вмілий організатор, він швидко завоював серед піратів визнання і став їхнім ватажком. Спроби Вульфлема зі Штральзунда на вимогу Ганзи захопити небезпечного пірата нічого не дали.

Але скоро Ганза змінила своє ставлення до піратського братства. В повітрі запахло новою війною, і пірати знову знадобилися. 1389 року Маргарита, королева Данії і регентка Норвегії, стала також регенткою Швеції після того, як повстала шляхта вигнала попереднього володаря держави Альбрехта. Шведське дворянство й запросило на регентство Маргариту. Але Альбрехта підтримали кілька прибережних шведських міст на чолі зі Стокгольмом. У них мешкало багато ганзейських купців німецького походження, яким протегував Альбрехт. І от шведська шляхта і датські війська взяли в облогу Стокгольм, а флот Маргарити заблокував порт.

Ганза, бажаючи допомогти купцям, пообіцяла відкрити свої порти «всім, хто захоче на власний ризик вийти в море, щоб шкодити Датському королівству».

Легкі на підйом готландські пірати швидко відгукнулися на цей заклик. Як корсари Ганзи і з її підтримкою вони атакували датські кораблі, грабуючи їх і пускаючи на дно.

В ганзейських портах вони діставали прихисток, лагодили такелаж, набирали екіпажі, ділили здобич після вдалих походів.

Саме в цей час і виникла нова назва балтійських піратів — «віталієнбрюдер», тобто брати-віталійці. Походить вона, зокрема друга частина слова, від французької назви військового підрозділу, в обов'язки якого входило забезпечення солдатів провізією. На морі так називали кораблі, що постачали споживком («вітейор») флот і порти. На Балтиці цю назву перебрало на себе піратське братство. Брати-віталійці цілком заслужено носили це ім'я. Їхня діяльність на боці Ганзи не обмежувалася боротьбою з флотом Маргарити. Вони мали постачати харчами Стокгольм. Не маючи змоги прямо пробитися крізь сильну датську блокаду, корсари вдавалися до хитрощів. Частина їх кораблів зав'язувала з ворожим флотм бій, а решта, скориставшись зчиненим рейвахом і ранковими сутінками, прослизала до стокгольмського порту з провізією на борту.

Але дружні стосунки піратів з ганзейськими містами швидко минули. 1395 року ворогуючі сторони уклали мир, внаслідок якого Стокгольм став ганзейським містом. Від послуг корсарів відмовились, їх, як і раніше, знову почали переслідувати. Купецькі з'їзди ганзейських міст закликали до винищення морських розбійників. Та це не так просто було зробити: колишні віталієнбрюдери ще не роззброїлися, ними командували здібні, загартовані в численних боях проводирі.

Широкого розголосу набуло на Балтиці здобуття Вісмара піратами Штьортебекера і Міхельса. Місто захищали високі мури. Брати-віталійці нагодилися якраз вчасно, щоб звільнити своїх товаришів, ув'язнених у міській тюрмі. Ця подія послужила сюжетом легенди, у якій оспівується піратська солідарність.

Ще раніше, 1393 року, пірати знищили Берген, де квартирував багатий кантор Ганзи, а також спалили кілька менших міст.

Ганза відреагувала на цю зухвалість каральною експедицією на піратські сховиська і зимівники на Готланді. Але цей похід, у якому взяло участь 35 кораблів і 3 тисячі солдатів, закінчився невдачею. Так само невдало закінчилася й експедиція, послана королевою Маргаритою. Але королеві вдалося схилити до участі у наступному поході великого магістра ордену хрестоносців Ульріха фон Юнгінгена. Орден був тоді у розквіті сили, і гордий магістр роззирався, куди б спрямувати подальшу експансію хрестоносців. У Данцігу (нині Гданську, Польща) хрестоносці зібрали флот із 34 кораблів, на які завантажилося 4 тисячі солдатів. Цього разу карателі легко здобули опорний пункт піратів Вісбю і вибили братів-віталійців із Готланду (1398). Розпорошені розбійники стали легкою здобиччю ганзейських кораблів, і через два роки Балтику було практично очищено від них.

Ті, кого не схопили й не стратили, втекли в Північне море, де на острові Гельголанд зробили спробу закласти нову базу і відновити свою діяльність. Але цей район, що сусідував з найсильнішими містами Ганзи Гамбургом і Бременом, виявився несприятливим для піратського промислу. 1400 року пірати зазнали поразки під час нападу на Фрізію. Наступного року їх розбили остаточно, а проводирів Годеке Міхельса і Клауса Штьортебекера стратили на ринку в Гамбурзі.

Але, як писали німецькі історики, північне піратство не вмерло разом із Штьортебекером, воно відродилось під новою назвою. Морські розбійники стали називати себе «лікенделерами», тобто людьми, що ділять все порівну.

Ще Плутарх зазначав, що піратство спокушало багатьох римських громадян: «Вже багато людей, заможних, знатних і, на загальну думку, поміркованих, почали сходити на борт розбійницьких кораблів і брати участь у піратському промислі, ніби він міг принести їм славу і пошану. В багатьох місцях у піратів були якірні стоянки і міцні спостережні вежі. Флотилії, що їх вони висилали в море, вирізнялися не тільки прекрасними, як на підбір, матросами, але також мистецтвом керманичів, швидкістю і легкістю кораблів…»

Пізніше таке ж лихо спіткало країни Західної Європи. Їх стали шарпати «свої», місцеві пірати, криївки яких були розпорошені по скелястих берегах Південної Англії, а також на узбережжі Нормандії і Бретані. Піратським промислом займалися представники всіх суспільних верств. Він зазвичай успадковувався з діда-прадіда і поєднувався з іншими заняттями — рибальством, торгівлею. Часто феодальні володарі використовували піратські клани у своїх війнах. Але самі пірати дотримувалися правила: грабувати можна тільки в сусідніх районах, а не в своєму, якщо хочеш мати спокій у власному гнізді. Весь період пізнього середньовіччя в Північному морі та в Ла-Манші точилася безперервна піратська війна: англійці грабували узбережжя Франції і Португалії, а французи й португальці спустошували береги Англії. Наприклад, Джон Холі з Дартмута 1399 року захопив 34 кораблі з вином, які належали купцям з Нормандії і Бретані, і, як писав хроніст, «важко було знайти в місті тверезу людину, і багато днів поспіль ніхто не думав про працю, а всі їли, пили і розважалися».

Лиху славу мав на французькому узбережжі Гаррі Пей з Пуля. Він пограбував і спалив місто Гійом, забравши дивотворне розп'яття з місцевого храму святої Марії. Такі «подвиги» він здійснював і під французьким прапором, запливаючи далеко у верхів'я Секвани і грабуючи захоплених зненацька жителів прибережних міст. Його набіги сягали аж до берегів Іспанії. Звідтіля й прийшла заслужена кара. Кастільський пірат Педро Ніньйо, скориставшись із того, що Пей захопився грабунком іспанських поселень, поплив тим часом до Пуля і сплюндрував його так, що він уже ніколи не зміг піднятися до колишньої величі й краси.

У баладах і легендах увічнили шотландського розбишаку й купця Ендрю Бартона, який разом з трьома синами на кораблях «Ліон» і «Дженет Певін» шарпав узбережжя Фландрії, грабував іспанські й португальські кораблі, що прямували в нідерландські порти. Це викликало численні протести посланців цих держав при англійському королівському дворі.

Протести зазвичай залишалися без наслідків і лише зрідка приводили до короткочасного затишшя в піратській діяльності. В Уелсі віце-адмірал сер Річард Баклі приймав піратів у себе вдома. Прибережний острів Бадсі пірати перетворили на склад для зберігання здобичі та військової амуніції. Такі бази розбійники влаштували в Корнуеллі й Кенті.

У Корнуеллі це дике плем'я слухалося віце-адмірала узбережжя, за що останній, вимагаючи пильної охорони підпорядкованого йому району, забезпечував їх зброєю і порохом. Це відіграло винятково важливу роль під час походу іспанської Непереможної Армади на Англію.