Після пожежі в Панамі флібустьєри залишилися в розвалинах церкви. Морган послав сильний загін в Чагрес, щоб повідомити його гарнізон про перемогу. Одночасно два загони по 150 чоловік кожний кинулися на розшуки біженців. Спорядили й корабель навздогін за суднами, що евакуювали панамські цінності та жінок.

Через два дні той корабель повернувся із трьома захопленими іспанськими суднами, але галеон, навантажений коштовним церковним начинням, золотом і сріблом, зник в океанському просторі. На борту того галеона стерегли дружин найзаможніших городян з усіма їхніми прикрасами. За баласт для судна правили золоті й срібні злитки. Галеон мав усього шість гармат і нечисленний екіпаж. Флібустьєри могли захопити його залюбки.

Так спочатку і здавалося. Ще ввечері галеон виднівся на обрії. Капітан піратів Шарп потирав руки у передчутті удачі. Він не захотів брати «іспанця» на абордаж вночі, бо його команда запаслася на невеличких острівцях поблизу Панами вином і жінками і втратила «бойовий настрій». Шарп вирішив почекати до ранку. А вранці не побачив галеона. Важке то похмілля — усвідомлювати, що через легковажність з рук вислизнула за вітром добряча здобич!

Морган розлютився. Такий ласий шматок! Ще й на судні тому майже не залишилося питної води, провіанту, бракувало оснащення, навіть вітрил. Куди ж воно поділося? Сховалося в якійсь затоці неподалік від Панами? Морган послав на пошуки чотири кораблі. Але й вони, прорейдувавши тиждень, повернулися ні з чим.

Остаточно знищивши Панаму, пірати подалися назад, піймавши облизня з жаданим галеоном. Знову йшли джунглями до річки Чагрес, де на них чекали кораблі. Як зафіксовано в легенді, Морган повертався не сам, поряд прошкувала високорідна панамка, прихильності якої він домагався. Хоч і міг узяти жінку силою, та удався до джентльменських манер: повернув прекрасній полонянці свободу.

Менш шляхетно він повівся зі своїми товаришами. Зокрема, з французькими буканьєрами з Тортуги. Перед розподілом здобичі наказав таємно перенести на англійські кораблі більшу частину скарбів і несподівано відплив, залишивши французів з носом і без кораблів.

Пізніше Морган давав своїм давнім товаришам чимало підстав для ненависті. Але слава його настільки зросла, що пірата викликали в Лондон, де його приязно прийняв сам король та й зробив його віце-губернатором Ямайки. Відтоді Морган від імені короля ретельно наглядав за буканьєрами, караючи на свій розсуд «неслухняних».

Помер славетний пірат на 53-му році життя (1688) у Порт-Роялі від сухот і цирозу печінки: останні роки життя він частенько зазирав у чарку. Але його тіло не зазнало спокою.

1692 року землетрус стер з лиця землі Порт-Роял. Море проковтнуло міський цвинтар з могилою Моргана.

Смерть Моргана завершила блискучу епоху карибських буканьєрів. Для колоніальних імперій Англії і Франції вони перестали бути корисним знаряддям у боротьбі з Іспанією.

Губернатори Тортуги і Ямайки дедалі неприязніше дивилися на нікому не підлеглих джентльменів удачі, які жили за власними законами. «Самодіяльність» буканьєрів обмежувалася ще дужче. Їх прагнули врешті-решт перетворити на слухняних підданих своїх королів.

Пірати ще ширяли в пошуках щастя в Тихому океані. 1680 року вони під проводом Бартолом'ю Шарпа і Джона Коксона вирушили з Ямайки і, пройшовши пішки Панамський перешийок, опинилися біля іспанських міст Південної Америки. На південному узбережжі знову сіли в човни. Біля острова Періко, за дві милі від Панами, стояли на якорях п'ять великих і троє менших іспанських суден. Меншими орудував Іацинт де Барагон, старший адмірал Південного океану. Його вимпел майорів на кораблі, екіпаж якого складався з 86 біскайців — кращих на той час моряків іспанського флоту. Всі вони вважалися добровольцями і прагнули якомога швидше показати, на що вони здатні. Другим кораблем з екіпажем із 77 негрів командував дон Франціско де Перальта, а третім з 65 мулатами — дон Дієго де Карабахаль. Ці капітани уславилися хоробрістю й мали суворий наказ: флібустьєрів не милувати ні за яких умов.

Протистояли хоробрим воякам човни з всього 68 джентльменами удачі, втомленими нічним переходом і негодою — вночі йшов дощ.

У флібустьєрів не було вибору. Корабель з мулатським екіпажем першим атакував піратів. Але вони поранили лише кількох флібустьєрів у човнах. Між тим підходив адміральський корабель. І тут пірати продемонстрували свою майстерність у стрільбі. Їхні залпи перетворили палубу іспанського корабля у криваве місиво. Матроси не могли навіть підступитися до керма: хто наближався, падав від прицільного пострілу. Судно з мулатами спробувало допомогти адміральському, та верткі човни нападників опинилися між ними. Сильний вітер не давав змоги піти на абордаж, залишалося вести тільки прицільний вогонь. Тож серед мулатів заледве кілька людей управляли судном, і дон Дієго вирішив вивести його з битви. Тоді піратські човни оточили адміральський корабель і запропонували біскайцям здатися. Ті відмовилися, хоч дві третини екіпажу були перебиті, решта майже всі поранені. А коли впали адмірал і старший керманич, бісканці здалися. Пірати тут же піднялися на корабель і перенесли на нього своїх поранених товаришів.

Негри ще трималися. Дон Франціско відбивався від ватажка флібустьєрів Сокінза, якому втретє не вдалося взяти «іспанця» на абордаж. На допомогу підоспіли два піратські човни і з двох боків відкрили вбивчий вогонь. На кораблі вибухнула діжка з порохом. Багато негрів згоріло, інших викинуло за борт. Все ж дон Франціско продовжував бій. Вибухнуло ще кілька діжок з порохом. На палубі виникло сум'яття. І тут пірати кинулися на приступ, за кілька хвилин заволодівши судном. І їх вразило страшне видовище. З усього екіпажу не залишилося жодного, хто б не був небезпечно поранений або обпалений. Чорна шкіра негрів різко контрастувала з білими місцями опіків і кістками. На адміральському кораблі з 86 чоловік команди в живих залишилося 25, з яких 17 були важко поранені.

Битва тривала майже дев'ять годин. Пірати втратили 18 убитими і 22 пораненими. Вони дуже жалкували за капітаном Гаррісом, уродженцем Кента. Куля пробила йому ноги і пошкодила кістки, але він, стікаючи кров'ю, видряпався на ворожий корабель і там віддав Богу душу.

Після битви флібустьєри підійшли до острова Періко, де без опору заволоділи п'ятьма більшими кораблями, екіпажі яких перед битвою перейшли на три менші судна. Найбільший «Ла Сантіссіма Трінідад» («Свята Трійця») спалахнув наче свічка і мало не затонув, бо іспанці ще й дно йому пробили. Та флібустьєри порятували цей 400-тонний корабель. Вони перенесли на нього своїх поранених. Одне іспанське судно було завантажене вином, шкурами і милом, друге — залізом, третє — цукром, четверте — мукою, а п'яте виявилося порожнім.

Нападники вдовольнилися цією здобиччю і від штурму Панами відмовилися. Там, окрім жителів, за морським побоїщем спостерігали 1400 чоловік гарнізону.

На «Ла Сантіссіма Трінідад» пірати попливли на південь. Іспанці вже приготувалися до їхніх «відвідин» і дали рішучу відсіч. Але флібустьєрам вдалося захопити корабель «Санта Розаріо» з 400 злитками олова на борту. Шарп подумав, що це срібло. Як згадували учасники походу, він зацікавився насамперед 620 дзбанками бренді й жінкою, яка була на судні. Як описує один з піратів, «це була найвродливіша жінка, яку я коли-небудь бачив у Південному морі».

Потім флібустьєри обігнули мис Горн і, долаючи сильні шторми, в січні 1682 року припливли в Карибське море. Там на них чекала холодна неприязна зустріч з боку королівських урядовців. Біля Барбадосу їх обстріляв військовий фрегат, а губернатор не дозволив зайти в порт. Так приймали їх і в інших місцях, аж нарешті дозволили пристати до острова Невіс. Звідтіля Шарп і Рінроуз попливли до Англії, прихопивши з собою частину здобичі, і зокрема, за твердженням Шарпа, найціннішу — «іспанський манускрипт величезної цінності, в якому описано всі шляхи, порти, затоки, мілини, скелі й миси, розповідається, як належить входити й виходити з окремих портів. Під час бою іспанці хотіли викинути його за борт, але це їм не вдалося. Вони плакали з жалю, коли побачили, що мені потрапила до рук ця книжка».