Вершиною кар'єри Хайр ад-Діна став його візит до Тулона і Марселя. На чолі свого флоту він офіційно репрезентував Туреччину, яка на той час вважалася союзником Франції у війні проти Іспанії. Сам король Франції віддавав почесті великому адміралові Порти, найвищому реїсу (капітану) піратів і синові християнського гончаря з Лесбосу.

Хайр ад-Дін помер у Стамбулі 1546 року і був похований у спорудженій його коштом мечеті над берегом Золотого Рогу. Йому виповнилося тоді вісімдесят років. За три роки перед цим він одружився з дочкою іспанського губернатора Юлією, і, як стверджує легенда, кохання було взаємним. Багато років по тому мореплавці, пропливаючи повз мечеть, віддавали належну шану найвідомішому ісламському піратові.

А за народними переказами, його смерть була такою ж незвичайною, як і життя. Ще кілька років по смерті він уставав із могили і непокоїв живих. І лише коли, за порадою грецького священика, його перепоховали разом з чорним собакою, пірат остаточно вгомонився.

Хайр ад-Дін мав чимало послідовників. І хоч жоден з пізніших ватажків берберійських піратів не зрівнявся з ним славою, вони теж були непересічними особистостями. Їхнє походження свідчить, як суперечливо й неоднозначно жилося в ті часи. Багато піратських капітанів народилося в християнських родинах. Замолоду потрапили в полон, а інколи їх просто продали в неволю, та вони «дослужилися» до капітанського звання в піратських республіках.

Приблизно так складалася кар'єра Улюка Алі (або Алі ель-Улуйї). Він правив церковну службу в Кастелло (Калабрія), коли його захопили в полон пірати і прикували дэ галерних весел. Але незабаром він заслужив їхню довіру й повагу, коли прийняв мусульманську віру і виявив блискучі стрілецькі й навігаційні здібності. В його піратському послужному списку значилися здобуття Нікозії на Кіпрі (на той час вона належала Венеції) і спустошення Кріту. Багато років поспіль він наганяв страх на мешканців італійських узбереж.

1570 року Алі зненацька напав на чотири мальтійські галери і захопив три з них. Четверта, на борту якої зберігалася скарбниця, спромоглася прибитися до берега. Екіпаж відступив у глиб суходолу. Ця поразка глибоко вразила мальтійських лицарів. Після повернення на острів командира ескадри Сен-Клемента розлючений натовп ледве не розідрав його на шматки. Негайно було скликано суд, який виніс вирок: смерть. Вирок виконали, а тіло нещасного Сен-Клемента викинули в море.

Піратського ремесла Улюк Алі навчався у Драгута, безпосереднього наступника ад-Діна. Ще за життя Рудобородого в Драгута був власний флот із 12 галер, який тероризував східну частину Середземного моря. На запрошення ад-Діна Драгут охоче пристав до берберійських піратів.

Якось, під час розподілу здобичі на узбережжі Корсики, на розбійників Драгута зненацька напали іспанці і взяли їх у полон. Але капітана не впізнали. Чотири роки він веслував на галері Джанеттіне Доріа як звичайний раб. Піратського реїса упізнав під час свого візиту в Тулон Жан Парізот де ла Валет, який пізніше вславився як організатор оборони Мальти і великий магістр мальтійських лицарів. Майбутній магістр поневірявся колись кілька років у піратській неволі.

— Що, пане Драгут, — вигукнув Парізот, — залишило вас воєнне щастя?..

— Фортуна кружляє по колу, — відповів пірат.

Втім, щастя у нього все-таки було. Незважаючи на ненависть до нього з боку християн, останні не позбавили його життя. Перемогла корисливість іспанців: Хайр ад-Дін викупив Драгута за три тисячі золотих корон.

Після смерті Рудобородого товариство капітанів піратських кораблів (так звана Тайфа) обрало Драгута своїм ватажком. Під його проводом пірати захопили багато портів нинішнього Тунісу, зокрема Габес, Сфакс, а також острів Джерба, що майже два століття був власністю родини Доріа з генуезького роду, який робив кар'єру на іспанській службі.

З метою увічнення перемоги Драгут наказав звести на острові вежу з черепів забитих християн. Цей жахливий пам'ятник ліквідували лише 1846 року на вимогу консула Франції.

1550 року проти Драгута рушила іспанська армада під проводом згадуваного вже адмірала Андреа Доріа. Іспанцям вдалося заблокувати піратський флот у глибокій острівній затоці. Впевнені в успіхові, вони чекали на вході в затоку, коли розбійники підуть в атаку. Та даремно. Почекавши багато днів, іспанці пропливли в глиб затоки й здивувалися: піратських кораблів там немає…

Драгут прийняв несподіване рішення: прокопати канал у низькій південній частині острова. Власне, це був і не канал, а канава, по якій пірати вийшли у відкрите море. І поки іспанці терпляче очікували біля входу в затоку, вони несподівано атакували генуезький флот, який ішов на допомогу іспанським галерам.

Проміжок часу між битвами під Превезою і Лепанто був найсприятливіший в історії берберійського піратства. Могутність турецького флоту сягала тоді узбережжя Італії. Під його надійним прикриттям пірати вдавалися до сміливих авантюр, вони витіснили іспанців з багатьох баз на північно-африканському узбережжі. Алжир перетворився в найбільшу піратську твердиню. Життя прибережних мешканців західного Середземномор'я опинилося під постійною загрозою. Пірати не боялися навіть могутньої на той час Іспанії.

«Каталонія і Валенсія вмирають з голоду», — нарікав у червні 1559 року віце-король Сицилії.

«Все це відбувається тому, — писали генуезькі власті своєму посланцеві в Іспанії, — що моря забиті галерами, що й жоден християнський човен не пропливе».

І це не було перебільшенням. Християни зазнавали щораз відчутніших поразок. 1561 року сицилійська ескадра із семи галер потрапила в пастку, влаштовану Драгутом біля Ліпарських островів. Командував ескадрою мальтійський лицар Гемеран. Добрий воїн на суходолі, він не вмів боротися з підступністю в морі.

Небувале поширення піратства, зростання могутності Отаманської Порти, яка підтримувала морських розбійників, консолідували християнські сили. Почалося приготування до спільного походу.

Вступом до вирішальної битви стала облога Мальти турецьким флотом при підтримці берберійських піратів. Понад три місяці малочисленні сили (9 тисяч) мальтійських лицарів під проводом Жана де ла Валета стійко відбивали атаки 180 кораблів і 38 тисяч турків і берберійців. Обидві сторони зазнали величезних втрат, а під час однієї з атак загинув Драгут. Головнокомандуючий турецьким флотом Піалі-паша після того, знехочений безрезультатністю атак і звісткою про те, що наближається іспанський флот, наказав зняти облогу.

Наступного року християнські держави уклали святу лігу під проводом короля Іспанії і папи Пія V. Кілька років тривали приготування, і нарешті 1571 року дійшло до вирішальної битви під Лепанто (на південь від Пелопоннеського півострова) між військово-морськими силами християнської Європи і мусульманського світу. Перемога святої ліги виявилася більш ніж переконливою: з понад 200 турецьких кораблів уціліло лише 30 галер. Морську потужність Порти було підірвано.

Під Лепанто загинуло або потрапило в полон багато піратів. Найбільше відзначився Улюк Алі, який захопив флагманську галеру мальтійських лицарів. Це ледве не позначилося на загальному перебігові битви. І все ж пірати програли. Але наслідки їх двобою з ворогами виявилися не такими вже й катастрофічними. Жодне з піратських міст не було захоплене, навпаки, розбишаки остаточно вкоренилися в Тунісі. Не зменшилася й активність мусульманських корсарів, хоча тепер вони уникали безпосередніх сутичок з військовим флотом християн.

Окрім згаданих уже Улюка Алі і Драгута, серед берберійських реїсів вирізнялася постать Сінана Єврея, якого за спритність і відвагу називали також Мурадом Реїсом. Він перший поширив свою піратську діяльність на Атлантику.

Велику славу здобув також Айдін, прозваний християнами «Пекельним пострахом». Улюбленим місцем його «роботи» було узбережжя Іспанії.

Якось, патрулюючи в районі Балеарських островів, він довідався, що в порту Оліва перебуває 200 родин морісків, потомків іспанських мусульман, які переслідувалися християнами. Не вагаючись Айдін завантажив морісків на галери і взяв курс на Алжир. Його кинулися переслідувати дев'ять іспанських галер. Помітивши це, Айдін встиг висадити морісків на острові Форментера і приготувався до бою. Іспанці, впевнені у своїй перевазі, зажадали 10 тисяч дукатів викупу за захоплених людей. Пірати, вдаючи, що роздумують над пропозицією, зволікали. Раптом вони, «скажено веслуючи, кинулися, як орли, наперед і заволоділи сімома кораблями противника, перш ніж він усвідомив, що сталося». Втекти змогли тільки дві іспанські галери. Інші, на яких поміняли веслярів, повернулися до Алжира.