Небезпека чатувала звідусіль. Коло звужувалося. Еврі вирішив розпустити команду. Частина подалася в Кароліну і Нову Англію, де знову завербувалася на кораблі, що збиралися у «великий об'їзд», інші залишилися у пошуках щастя на островах. Сам Еврі, змінивши прізвище на Бріджмен, ризикнув заявитися до Англії на борту «Сіфлауера». Далі його слід зник. Одні стверджували, що, висадившись на батьківщині, він подався до Шотландії, інші вважали, що він повернувся до Плімута або осів у Лондоні. Дописав історію славетного розбишаки історик Чарльз Джонсон: Еврі, мовляв, помер у злиднях у містечку Вайдфорд, неподалік від Брістоля, пограбований двома нечесними купцями. Спочатку останні погодилися дати щось за його коштовності, але потім, довідавшись про його колишнє ремесло, почали шантажувати бідолаху. Як кажуть, від смішного до трагічного й кроку нема.

Славний був парубок Еврі. Та йому не поступався й Уїльям Кідд, який народився у Шотландії приблизно 1645 року в сім'ї пресвітера. Про його молодість і початок «трудової» діяльності ми нічого не знаємо. Хіба що є вірогідна інформація 1689–1691 років про те, що Кідд ніби капітанствував на корсарському судні в Карибському морі. З французами зводив рахунки. Вигідно одружившись з вдовою, він став власником пригожого будинку на славетній Уолл-стріт у Нью-Йорку. Потім подружився з губернатором Белломонтом, наступником знаного Бенджамена Флетчера. Новий губернатор і партія вігів призначили Кідда капітаном «Едвенче Гелі», що намірився йти в Індійський океан.

Корабель відплив у лютому 1696 року, але з самого початку він потрапив у смугу невдач. У Плімуті королівські комісари зняли з нього кращих членів команди і перевели на інші судна. Кідд повернувся у Нью-Йорк, знов укомплектував команду і у вересні вийшов у відкрите море. За три місяці ледве не повторилася та ж історія, що в Плімуті. Біля мису Доброї Надії Кідд здибався з королівською ескадрою. А у вояків завжди не вистачало людей у штатному розписі. Кідд якось виплутався з халепи, та, на біду, третина його команди врізала дуба від цинги і холери, поки добиралася на вдатні з їх погляду простори.

Команда була на грані бунту, коли судно дісталося до острова Мадагаскар. Але і тут невдачі! Першим призом виявився хирлявий французький рибалка з сіллю і рибою. Потім «Едвенче Гелі» устряв у нерівний бій з двома португальськими кораблями «гварда костас» — берегової охорони, і його добряче пошарпали. Команда від такого невезіння накинулася на англійське судно «Лоел Кептін». Та Кідд рішуче заборонив робити це. Гармаш Уїльям Мур красиво обклав Кідда відповідними словесами, а той уперіщив кривдника по голові цебром. Та так, що нещасний віддав Богові душу.

Здавалося, усі заспокоїлися. Тим паче, що вдалося захопити три невеличких судна: французьке, голландське і арабське, де знайшлися вода й провіант. Уже в лютому 1698 року до їхніх рук потрапив набагато цінніший приз — індійський корабель «Кветта Мерхант», капітаном якого був англієць з французьким паспортом. Корабель цей перевозив товари вірменських купців, і після бою обидва кораблі пішли на Мадагаскар. І треба жі Кідд нарвався на фрегат «Моуке» під командою піратського капітана Роберта Кліффорда. За кілька років до цього саме Кідд ганявся за ним у Карибському морі як капітан королівського флоту. І з цього скористався: виявив свою лояльність до королівської влади, наказав заарештувати Кліффорда. А той, маючи 40 чоловік команди, зрозумів, що сили надто вже нерівні, і втік на берег, у хащі. Кіддові дісталася чимала здобич соратника по ремеслу.

Та його команда вирішила інакше: обчистити «Едвенче Гелі» та «Кветту Мерхант» і перебратися на «Моуке». Кідд забарикадувався у капітанській каюті, аби не дістати кулю в лоба. Порозумілися усі так: Кідд разом з вірною частиною команди спалив «Едвенче Гелі» і пішов до Америки на «Кветті Мерхант». У листопаді він уже борознив Карибське море. Там довідався, що партія вігів, яка його підтримувала, потерпіла поразку, а в Лондоні створено новий урядовий кабінет із торі. Це віщувало додаткові політичні клопоти. І справді, король Англії оголосив чергову амністію для всіх піратів, за винятком «огидного Кідда». Губернатори Нової Англії та Ямайки одержали накази схопити його, тільки-но він з'явиться у їхніх портах. Газети здійняли галас, мовляв, Кідд злочинець і грабіжник, нахапав чимало багатства, ще й заховав скарби у різних місцях — від Ньюфаундленду до перешийка Дар'єн.

Через таку веремію Кідд вирішив продати «Кветту Мерхант» і розпустити частину своєї команди, виплативши їй належне. Сам же разом з 20 моряками на борту шлюпа «Антоніс» подався до берегів Нової Англії, сподіваючись на підтримку давніх приятелів. По дорозі він зайшов на Лонг-Айленд, де залишив кілька скринь награбованого під наглядом якогось Джона Гардінера. У Бостоні виявилося, що ті приятелі зі зміною урядового кабінету в Англії змінили і свої погляди. Губернатор Белломонт наказав запроторити колишнього протеже у «холодну» й оголосив, що «не було на світі більшого наклепника і злочинця, ніж капітан Кідд.

Закутий у важкі кайдани, Кідд півроку просидів у вогкій камері бостонської в'язниці, а потім, у лютому 1700 року, його відправили до Англії на борту корабля «Едвайс» і відразу заховали у стіни Ньюгатта аж до травня

1701 року. Звинуватили Кідда, як не дивно, не в піратському промислі, а у вбивстві отого самого Уїльяма Мура. Пізніше, правда, приписали незаконне привласнення скарбів, захоплених на «Кветті Мерхант» та інших кораблях. Кідд усе заперечував, та 23 травня 1701 року його на чорному возі привезли на місце страти у Вопін. Уже на ешафоті колишній капітан королівського флоту знов удав із себе безневинне ягня, та судді не прислухалися до його мекання. Тіло пірата виставили для публічного огляду, «щоб своїм страшним виглядом воно відлякувало інших від здійснення подібних злочинів». Разом з Кіддом повісили також шістьох членів команди «Едвенче Гелі». Напевне, всі вони стали жертвами політичної помсти партії торі і заздрощів суддів, котрі сподівалися вирвати у Кідда таємницю награбованих скарбів, про які вже тоді поширювалися фантастичні чутки.

У другій половині XVIII століття між Англією і Францією розгорнулася боротьба за панування в Індійському океані. Англійці поступово все ж витіснили свого колоніального конкурента з Індостанського півострова, і Франція, чіпляючись за залишки своїх заокеанських володінь, використала випробуване віками знаряддя — корсарство. І подарувала світові Робера Сюркуфа, уродженця Сен-Мало, міста, яке англійці прозвали осиним гніздом. Він походив із давнього ірландського роду, який емігрував від усіляких напастей у Бретань. Ненависть до англійців була у нього спадковою. Про юні роки Сюркуфа знаємо мало, але зробити висновок можемо: характер жвавий, так би мовити, з «важких підлітків». Навчання у семінарії закінчилося у нього зразу, як тільки він вкусив викладача. У тринадцять років Робер потрапив юнгою на бриг. У двадцять — став капітаном судна, маленького швидкого вітрильника «Креол», що перевозив чорних рабів. Тоді це була прибуткова справа.

У Порт-Луї Роберу запропонували очолити вже більш тоннажну «Емілі». Він одержав патент озброєного торговця, тобто корсара.

У першому ж бою Сюркуф показав, на що він здатний: точно оцінив обстановку, хитро й безжально повівся з переможеними, з гармат стріляв упритул, абордаж — справа техніки.

Маючи на борту вісімнадцять одчайдухів і лише чотири гармати, він у першому ж плаванні захопив англійський корабель «Тритон» (150 чоловік екіпажу і 20 гармат). Скористався, правда, із сигналу англійського лоцмана Ганга на фок-щоглі. Та ще й пострілом із рушниці убив англійського капітана. Треба ж: мав усього двадцять один рік, а здобичі набрав на двісті тисяч фунтів стерлінгів!

Не обійшлося без фокусів. Губернатор Порт-Луї завважив, що ота здобич належить не Сюркуфу, а державі. То пірат подався по правду в Париж. Там саме правила республіканська Директорія, скарбниця якої безнадійно спорожніла. Сюркуф швиденько домовився з новою владою, віддав дві третини здобичі.