І хоча в цьому випадку Одіссей розповідає Євмею «легенду», намагаючись приховати, хто він і звідкіля, вона не втрачає від цього реалізму, навпаки, підкреслює типовість, звичайність розбійних набігів на Єгипет.

Піратське ремесло тісно пов'язане з географічними умовами певних акваторій. Оскільки вони не мінялися впродовж багатьох віків, то можна вважати, що і при фараонах, і пізніше морські розбійники користувалися одними й тими ж прихистками і діяли подібними методами.

Ось як описує грецький історик і географ Страбон місцевість, де аж кишіло давніми піратами, — навколо острівця Фарос, на якому в елліністичний час спорудили одне з семи чудес світу — Фароський маяк.

«Фарос — це довгастий острівець, який майже дотикається до материка й утворює гавань з двома входами; узбережжя материка утворює бухту, оскільки воно видається двома мисами у відкрите море; між ними знаходиться острів, який зачиняє бухту, бо він витягнутий паралельно до берега. Східний кінець Фаросу лежить ближче до материка і до мису навпроти нього… Й звужує гирло гавані: на додаток до вузькості проходу в гавань там є ще й скелі, одні підводні, Інші ж виступають над поверхнею моря; ці скелі постійно перетворюють на буруни хвилі, які набігають на них з відкритого моря».

До опису Страбона варто додати й інші неприємності, які чигали на мореплавців. Це часті в східному Середземномор'ї міражі, які збивають з пантелику і досвідчених моряків наших днів. Несподівані шквальні припливи води на берег при тихій, ясній погоді. Страшні смерчі з, як правило, сильними гарячими вітрами (лівійський гіблі, єгипетський хамсин, ізраїльський самум, сірійський шаргіб). Це часті земле— і моретрясіння, які нараз міняють берегову обстановку. Пліній, наприклад, свідчив, що Фарос «знаходився на відстані дня плавання від Єгипту», тобто приблизно за 150 кілометрів.

Усі ці природні обставини і явища сприяли піратському промислу. Варто також пригадати про релігійне сприйняття світу давніми народами, підсилене традиційними забобонами моряків, щоб оцінити ситуацію, яка виникала раптом внаслідок міражу чи смерчу.

У давні часи, задовго до Страбона, в Єгипті, в районі нинішньої Александрії жили пастуші племена, яким фараони доручали охорону своїх морських кордонів від вторгнення іноземців. Але пастухи настільки широко зрозуміли свої повноваження, що невдовзі перетворилися на прибережних піратів-професіоналів і склали конкуренцію своїм морським колегам. Страбон називає цю сторожу «пастухами-розбійниками, які нападали на кораблі, що кидали тут якір».

Але превентивні заходи часто давали протилежний результат, сподіваного миру на морі не приносили. Середземномор'я кишіло піратами. Особливо ця зараза поширилася за часів правління XX династії фараонів, при Рамзесах. Стало небезпечно виходити в море. І все-таки єгиптяни виходили. На півночі можна було придбати такі товари, яких вони конче потребували, скажімо, кедр і мідь.

З метою безпеки плавання кораблі почали групувати у великі флоти: щоб один рейс виправдав не тільки свої витрати, а й багатьох одиночних, які могли б статися, коли б море було безпечнішим. До такої тактики через два з половиною тисячоліття вимушена була вдатися королівська Іспанія, щоб оборонити від піратів коштовності, награбовані в Центральній і Південній Америці. Але про це пізніше. І хоча давньоєгипетські джерела стверджують, що флот «не піддавався небезпеці» зі страху перед величчю фараона, зрозуміло, що можливих нападників відлякувала величина конвою. Бо якщо до кількості воїнів додати ще кількість мускулястих веслярів (судячи з малюнків у храмі Хатшепсут — по 15 чоловік з кожного борту), теж ладних боронити своє життя з усіх сил, то чи варто дивуватися, що такі рейси закінчувалися, як правило, успішно.

Головним об'єктом піратської уваги був давній Бібл — найбільше і найбагатше місто Благодатного Півмісяця, куди прямували єгипетські кораблі. Дійшло до того, що піратські племена, ігноруючи «велич фараона», блокували місто. Дарма правитель Бібла Ріб-Адді слав депешу за депешею фараону Ехнатону, вимагаючи воїнів. Фараон читав таблички і складав їх у архів, і це дає тепер нам змогу судити про криміногенність обстановки на цій ділянці середземноморського узбережжя. В листах повідомлялося, що пірати зробили своїми головними базами Беріт, Tip і Сідон — три міста-фортеці, розташовані приблизно на однаковій віддалі вздовж морських берегів країни Джахі. Це давало змогу повністю контролювати все узбережжя. На такій же віддалі на північ від найпівнічнішого з них — Беріта — стояла перлина Благодатного Півмісяця — Бібл з його Долиною Кедра.

І тут природа сприяла процвітанню піратського промислу. На північ від Бібла могли знайти собі надійний прихисток як морські, так і прибережні пірати. Тут багато віків підряд панував закон джунглів: горці («всі — розбійники», як твердив Страбон) нападали на селища прибережних землеробів, ті намагалися не втратити нагоди пограбувати кораблі, які приставали на ніч до берега або опинялися в скрутному становищі, одночасно відбиваючись від прибережних піратів. «Звідсіля розбійники робили набіги на Бібл», — зазначав Страбон. Таке становище, яке своєю складністю і заплутаністю нагадує змагання павуків у банці, тривало до воєн Помпея.

Коли ж він був, Золотий вік, вік миру і спокою?..

На межі VIII століття до н. е. в Егейському басейні в основному завершилося формування грецької народності, яка розділилася на три гілки. У Малій Азії виникли Еолія, Іонія і Доріда. Греки виокремили себе з навколишнього розмаїття племен і народів, розділивши людство на дві нерівні частини: власне греків і варварів.

Античні письменники розповідають про піратів без надмірних емоцій: проза життя, і тільки. Вони часто пов'язували з морським розбоєм діяння видатних осіб, напівбогів і героїв. Ці особи сильні (Геракл), винахідливі (Одіссей), мудрі (Мінос). Як правило, вони виступають у ролі правителів, які опинилися з волі богів у надзвичайних обставинах (Одіссей, Ясон). Інакше кажучи, несхвальне з нашого погляду заняття трактувалося як прояв розуму, сили і підприємливості.

Піратський похід — справа серйозна, до нього готувалися заздалегідь, бо часто доводилося вирушати в далекі землі, на край відомого грекам світу, за горизонт.

Такою, власне, піратською акцією став і знаний нами з дитинства похід аргонавтів, який пізніше віддзеркалився у романтичних міфах. Грецький ватажок Ясон разом з товаришами дістався на вітрильникові аж до берегів Колхіди, нинішньої Грузії, щоб добути золоте руно, яке висіло в священному гаю. Завдяки спритності, допомозі богів і закоханої в нього Медеї Ясонові вдалося здибати золоте руно і після багатьох пригод повернутися до Греції.

На думку вчених, насправді йшлося про дещо прозаїчніший трофей — золотий пісок, який зносився гірськими річками. Ще донедавна горяни шукали його за допомогою овечих шкур, занурених у воду. Дрібні самородки і часточки золота застрявали в овечій вовні. Звідси і пішла метафора — золоте руно.

Але розповідь про похід аргонавтів має ще й інше значення. Багатство, здобуте вбивствами і грабунком, не приносить щастя. Повернувшись додому, Ясон втратив право на царський трон, успадкований від батька, а після того, як довідався, що Медея з ревнощів убила обох його синів, і сам закінчив життя самогубством.

Герої «Іліади» й «Одіссеї» також не гребували піратським ремеслом: Ахіллес обібрав місто Сирос, Одіссей підступно напав на прибережне місто кіконів у Фракії. Піратські дії своїх героїв Гомер вважав гідними звеличення, особливо якщо нападники виявляли спритність і хоробрість, і, навпаки, якщо піратська затія не вдавалася, поет висловлював героям співчуття.

У ті далекі часи мореплавство і, звичайно, піратство вважалося суто чоловічою професією, особливо з огляду на ризик, який неодмінно супроводжував такі справи. В уяві тогочасних людей море було сповнене небезпек і таємниць. У його глибинах мешкали страшні потвори і не завжди прихильні боги. Один із міфів розповідає про піратів, яких бог Діоніс перетворив на дельфінів. На берегах на морських мандрівників чигали небезпеки від підступних циклопів, солодкоголосих кровожерних сирен, войовничих амазонок, жорстоких антропофагів, тобто людоїдів, чи просто ворожих племен.