Відомим землепрохідцем і першовідкривачем став Уїльям Дамп'є, пірат і мандрівник. Син бідного сомерсетського фермера, він у молодості втік на море. Любив ризик і далекі подорожі, які ретельно описував у своєму щоденнику. Щоденник цей зберігався у бамбуковій тубі, залитій воском. 1675 року на кечі, який віз цукор і ром, Дамп'є дістався до узбережжя Москітів, а там прилучився до буканьєрів, що сповідували, як ми вже згадували, просте, природне життя. Його романтична захопленість тривала досить довго, і весь час він докладно описував світ буканьєрів.

У наступні роки, вже як досвідчений мореплавець, Дамп'є здійснює кілька походів у Тихому та Індійському океанах. Походи ці були і піратські і науково-дослідницькі водночас. Саме нотатки про ці подорожі (в чотирьох томах) і вславили його. Портрет Дамп'є й понині висить у Національній портретній галереї в Лондоні. Під ним підпис: «Пірат і гідрограф». Тобто офіційно засвідчувалася діяльність Дамп'є в обох іпостасях. До речі, він — єдиний пірат, з якого написали портрет.

Барвисті описи далеких країв, які залишив по собі Дамп'є, дали Джонатанові Свіфту матеріал для його «Мандрів Гуллівера», а інший епізод з бурхливого життя пірата-першовідкривача надихнув Дефо описати пригоди Робінзона Крузо. 1702–1704 років під час полювання в Тихому океані на іспанські галеони, які йшли з Філіппін з далекосхідними товарами, один з членів піратської команди Александер Селькірк, розчарований невдачами і гнітючою атмосферою на судні, попросив висадити його на безлюдному острові Хуан Фернандес. Чотири роки по тому Дамп'є, уже як лоцман на кораблі капітана Вудса Роджерса «Дюк», анову відвідав цей острів. Він побачив там одягнутого в козячі шкури, зарослого чоловіка, який виглядав «набагато дикіше, ніж кози, що жили на острові разом з нмм».

І все ж, незважаючи на певні успіхи, на початку XVIII століття всі зрозуміли, що романтичний світ карибських буканьєрів відходить у минуле. Їх переслідували з усе більшою послідовністю, інколи намагалися досить підступно використати. Так було, наприклад, під час походу на Картахену 1697 року, коли окрім 650 буканьєрів у ньому взяв участь і флот Франції (з Іспанією ще не помирилися). В руки переможців потрапив скарб, що оцінювався сучасниками нібито в 20 мільйонів фунтів. Але коли дійшло до поділу здобичі, адмірал барон де Пуанті забрав усе собі, порадивши буканьсрам удовольнитися тим, що він не запроторив їх у в'язницю як звичайних авантюристів. Можна уявити собі, як збурилася піратська кров. І ображені вирішили нагадати про свою недавню славу. Вони повернулися до Картахени, аби взяти свою частку здобичі своїми руками. Заскочених зненацька городян зібрали в храмі, щоб вислухали вони про-мову-звернення одного з піратів. Записана присутнім ченцем-єзуїтом, вона була приблизно такою:

«Побачивши зброю у наших руках, ви злякалися нашої помсти, про що свідчить блідість ваших облич. Але ви не повинні непокоїтися. Ви переконаєтеся, що ваші прокляття падають не на нас, а на проклятого барона де Пуанті.

Ця гидка людина ошукала нас, хоча саме нашій відвазі й сміливості завдячує здобуттям вашого міста. Він не виплатив нам належної частки здобичі, і тому ми змушені прибути сюди ще раз. Це не дало нам задоволення, але ми були змушені це зробити. Даємо вам урочисте слово, що, не завдавши найменшої шкоди, відступимо, як тільки ви виплатите нам п'ять тисяч ліврів. Але якщо ви цього не зробите, то немає такого нещастя, на яке ви не могли б від нас сподіватися, і звинувачувати в цьому можете тільки себе і барона де Пуанті».

Відповідь на цей ультиматум можна було легко передбачити. Досвід кількох сторіч підказував поселенцям, що шибайголови не кидають слів на вітер. Віддаючи перевагу життю, а не грошам, городяни зібрали потрібну суму. Для піратів, власне, пролунав «останній дзвінок»: до них дійшла звістка, що на допомогу Картахені поспішає англійський флот. Захопивши з собою сто двадцять невільниць-негритянок, вони відчалили. На кожного пірата випадало по три тисячі піастрів золотом і коштовностями.

Під час перебування флібустьєрів у Картахені її жителі стали свідками піратського правосуддя. Двоє розбишак порушили наказ утримуватися від грабунків і насильств і зґвалтували кількох дівчат. Родичі потерпілих насмілилися поскаржитися. Скаргу було прийнято, порушників схопили і поставили перед судом. Судді, обрані з середовища самих піратів, ухвалили: розстріляти. Потерпілі не сподівалися на таке суворе рішення і почали просити про пом'якшення вироку. Але на очах у жителів міста вирок виконали без зволікань.

Пірати вийшли із Картахени на дев'яти кораблях і майже зразу нарвалися на англійську військову ескадру. Сили виявилися нерівними. Два найбільші піратські кораблі, завантажені здобиччю більш ніж на мільйон піастрів, були захоплені англійцями після шаленого опору. Третій загорівся і викинувся на берег Сан-Домінго, але гроші флібустьєри врятували. Четвертий опинився на березі тільки що пограбованої Картахени, й екіпаж потрапив до рук іспанців. Втім, вони дарували життя флібустьєрам, використавши їх працю на відбудові пошкоджених укріплень. Решта — п'ять кораблів — благополучно досягли Сан-Домінго.

Французький уряд поставився несхвально до дій барона де Пуанті і став на бік флібустьєрів у тяганині про здобич. Мало того, баронові наказали видати їм один мільйон чотириста тисяч ліврів, але, як тоді велося, наказ залишився на папері.

Це була одна з останніх «милостей» французького уряду щодо флібустьєрів. Все свідчило про те, що в Карибському морі «береговим братам» стало занадто тісно.

Але їхній славі ще довго заздрили різні волоцюги, які, незважаючи на повну залежність від своїх урядів, прикривалися цим ім'ям. Так звані флібустьєри були знаряддям королівських дворів. Їх саджали на королівські кораблі й відправляли в експедиції, попередньо проінструктувавши, як треба діяти. Флібустьєрами називали себе і солдати, які виконували особливі завдання уряду. Але їхня належність до «берегового братства» обмежувалась тільки назвою.

Захоплюючись флібустьєрами, Вольтер відзначав, що якби між ними з'явилася геніальна людина, яка зуміла б об'єднати в одне їхні розрізнені сили, вони завоювали б Америку від одного полюса до другого і зробили б переворот в історії Європи та Америки.

У XVIII столітті піратська діяльність, принципи її організації зазнали чималих змін. Часи буканьєрів і флібустьєрів, яких підтримували ворогуючі з Іспанією європейські держави, відійшли в минуле. Закінчився тривалий період розподілу Нового Світу, і Англія, Франція, Голландія вживали заходів, аби закріпитися на нових землях. Тепер вони були зацікавлені в підтриманні мирних стосунків з Іспанією і ще дужче — в розвиткові торгівлі та мореплавства. «Лицарі» моря, скажемо так, втратили свій авторитет, їхня присутність на Антільських островах уже заважала сильним світу того. Утрехтський мир, укладений між Англією, Іспанією і Францією 1713 року, мав пункт, де говорилося, що ці держави не користуватимуться послугами корсарів у воєнних діях і суворо засуджують морське піратство, зобов'язуються його викорінювати.

Символічною постаттю у цей «невдячний» період став французький джентльмен удачі Жан Дюлен. 1728 року йому вдалося уникнути гарматного обстрілу з французьких і англійських лінійних кораблів, що полювали на піратські суденця в акваторії Карибського моря. Ще б пак! Обидва його кораблі «Сан Піті» і «Сан Карте» (назви означають по-французьки те ж саме: «без жалю») того року пограбували п'ятнадцять кораблів різних країн.

Але Дюлен відчував, що він останній буканьєр і для нього нема місця на Антілах. Коли його товариші йшли на Тортугу на «Сан Карте», він на «Сан Піті» відплив до Франції зі скарбами, за які сподівався отримати від короля амністію. Своїм товаришам, що стояли на березі, він крикнув: «Прощайте, каналії! Пливу до Франції і більше не буду піратом».