Ділилися всім: харчами, ромом, навіть жінками. Найголовнішим для них залишалася спільнота. Що зі сльозою на очах підкреслювали мислителі XVIII століття, закликаючи повернутися до природи, до її простих, справедливих засад.

У той час, коли не існувало соціального страхування, карибські пірати гарантували кожному учасникові морського походу відповідну до його трудового та бойового внеску частину здобичі, а також матеріально забезпечували калік і родичів полеглих. Ось що писав з цього приводу Есквемелін:

«Під час… наради вони укладають письмову угоду, положень якої зобов'язуються дотримуватись… В угоді дуже докладно обґрунтовується, яку частку отримує кожний із фонду, який складе спільна здобич, згідно з правилом: немає здобичі — немає оплати. Передусім зазначається, скільки капітан матиме за свій корабель, а потім уже винагороди для корабельного теслі або корабела, який цей корабель каренував (очищав підводну частину. — Ред.), споряджав і лагодив такелаж… Потім відкладають з фонду близько двох песо на харчування, а також двісті п'ятдесят песо для винагороди досвідченому хірургові за його скриньку з ліками, а наприкінці писемно обумовлюють відшкодування для кожного пораненого або скаліченого під час походу. За втрату правої руки призначають шістсот песо або шість невільників; за втрату лівої руки — п'ятсот песо або п'ять невільників; за праву ногу — п'ятсот песо або п'ять невільників; за ліву ногу чотириста песо або чотири невільники; за одне око сто песо або одного невільника; за палець на руці таку саму плату, як за око».

Кожен буканьєр обирав собі товариша, який ставав його найближчим довірником, а в разі його смерті, якщо не було інших спадкоємців, перебирав після нього майно.

Удатність кожного походу значною мірою залежала від мужності і дисципліни його учасників. А особливо — від зневаги до смерті. Піратам не було чого втрачати, а одержати вони могли чимало. Сміливість — характерна риса піратів усіх часів. Друга після свободи. Як писав Есквемелін, капітан ван Хорн не прощав будь-якого прояву слабкості. Під час бою він оглядав свою команду і, коли бачив у когось прояви страху, тут же убивав його.

Так було і з дисципліною. Непідвладна жодному панові, вічно п'яна громада, що не визнавала будь-якої зверхності, під час походу перетворювалася в чіткий, підпорядкований одній особі підрозділ. Один з полонених, пригадуючи своє перебування на борту піратського судна, писав, що, всупереч поширеним уявленням, на їхньому кораблі панувала чітка дисципліна, а служба правилася краще, ніж на кораблях Індійської компанії.

Помилкові думки висловлювалися також про релігійність піратів. Вони самі у цьому винні, оскільки охоче уявляли себе особами, «проклятими людьми й Богом», «друзями диявола», «останніми людьми». Насправді, як і всі, вірили в Бога. Навіть більше, ніж хтось із сучасників. Серед них рідко траплялися такі вільнодумці, як Грамон, котрий не приховував своїх атеїстичних переконань. П. Лабат брав участь у месі, яку правили для буканьєрів, і став свідком характерного випадку: капітан Данієль застрелив одного з учасників меси за те, що той не зняв капелюха, коли підносили дароносицю. Зробив він це «на карб іншим» за мовчазною згодою піратської громади.

Основним знаряддям праці піратів був корабель. Кар'єра морського розбійника починалася із захоплення більш-менш пристойного судна. Найчастіше це відбувалося внаслідок змови, коли збунтована команда перебирала владу над кораблем. Карибські пірати починали з викрадання звичайного човна (піроги), а потім уже добували собі більші судна, аж поки не захоплювали бажаний корабель.

Ті, що мали постійні бази на березі, часто самі будували судна. Давні хроніки свідчать, що на потреби анатолійських піратів працювали організовані ними корабельні та зброярні. Будували собі кораблі й вікінги, берберійці, легендарні жителі Лібертатії.

З огляду на специфіку свого ремесла пірати найвище цінували легкі, маневрені й передусім швидкі судна. Ці якості відігравали вирішальну роль у їхній «роботі»: швидко наздогнати жертву, взяти її на абордаж і тут же втекти.

За античних часів улюбленими піратськими суднами були хеміоли і лібурни. В середньовічній Європі боялися «довгих кораблів» вікінгів, оздоблених різьбленими міфічними звірами дракарів і снеккарів. Берберійці успішно користувалися весельно-вітрильними фелюками, а також більшими кораблями: галерами, півгалерами, галеонами і шебеками. Карибські пірати полюбляли бригантини, які являли собою поєднання індіанського човна з європейським вітрильником. У XVIII столітті розбійники найчастіше використовували невеликі, але добре озброєні фрегати або ще менші корвети. В Індійському океані і китайських морях піратські кораблі мало чим конструктивно відрізнялися від типових для тих вод суден. Були це арабські дови, малайські прави і китайські джонки.

Захопивши якийсь корабель, пірати часто його переробляли, пристосовуючи до власних потреб. Нерідко нарощували борти, підсилювали артилерію, будували абордажні помости, вищили щогли, аби таким чином збільшити швидкість. Це, правда, призводило до втрати однієї або навіть усіх щогл під час шторму чи бурі.

Досить різноманітна у своїх проявах піратська тактика ведення бою зводилася, власне, до кількох основних положень. По-перше, вони рідко атакували сильно озброєні кораблі, зокрема військові. По-друге, намагалися маневром обманути намічену жертву, заскочити її зненацька і таким чином забезпечити собі додаткову перевагу. Щодо різних хитрощів пірати не мали собі рівних.

Особливо славилися цим карибські буканьєри. Нападаючи зненацька, вони не тільки захоплювали сильно озброєні кораблі, а й цілі міста, що їх обороняли численні військові підрозділи. Демонстрували, скажімо, фальшивий прапор, приховували можливості свого судна: пливли не на вибраних вітрилах або тягнучи за собою плавучий якір. У потрібний момент все ставало на свої місця: якір раптово піднімався, вітрила розгорталися; жертва потрапляла в пастку.

На прибережне місто пірати намагалися висадитися якомога непомітніше, вночі, щоб вранці несподівано атакувати його оборонців. Наближаючись до берега вдень, скажімо, вікінги і буканьєри ще в морі клали щогли на своїх низьких суднах, щоб якомога довше залишатися непоміченими. Підходили з боку сонця. Коли доходило до безпосередньої сутички, без вагань, відважно вступали в бій. Перемагали навіть численніші команди завдяки кращому озброєнню, рішучості та власному досвідові у бою.

Піратська атака починалася зазвичай з демонстрації. Перебуваючи уже в безпосередній близькості від жертви, розбійники «ахкали» з гармати і вивішували «веселого Роджера». Якщо атаковані тут же піднімали руки вгору, нападники дарували їм життя. Але якщо… то після короткого, але ураганного артилерійського обстрілу пірати підпливали до супротивника і зчіплювалися з ним. Потім кидалися у рукопашний бій, в якому завжди перемагали. Поміж такелажу вони розставляли відбірних стрільців, які полювали за найактивнішими оборонцями атакованих. А вже потім розбійники бралися за своє: грабували судно. Здобич складали під головною щоглою, не залишаючи собі бодай дрібної монети, бо це зазвичай суворо каралося. Траплялося, що й капітана ганили, вимагаючи, щоб той виказав, де сховано корабельну касу. Потім нещасливців геть усіх убивали або кидали в шлюпках у відкритому морі. Милували тільки тих, хто виявляв бажання прилучитися до піратської громади. Ну і, звичайно, ділили здобич, влаштовували велику пиятику.

Щонайбільше кожен пірат жадав мати гарну зброю. Він її щодень плекав, чистив, вправлявся у володінні нею. І дехто досягав певних вершин у цій справі. За гарну шпагу або два інкрустованих пістолети кожен готовий був заплатити найвищу ціну.

Пристрасть до зброї простежувалася у розбійників усіх часів і народів. І це зрозуміло: від зброї залежало їхнє життя, вона була мірилом престижу у злодійському середовищі.

Можливо, це й дрібниця, але досить цікава. Тому згадаймо зовнішній вигляд пірата, його вбрання й аксесуари. Читачі пригодницької літератури, певно, дещо знають, але ми все ж скажемо кілька слів.