Розвиткові мореплавства і торгівлі в гігантській акваторії Індійського океану сприяв напрям вітрів. Їх сезонна сталість давала змогу купцям без особливих труднощів долати океан і повертатися назад. Півроку віяв з північного сходу зимовий монсун, а наступні півроку в протилежному напрямку віяв літній мусон. У трюмах арабських кораблів перевозилися коштовні камені, перли; цінні тканини: єдваб, муслін; дорогі породи дерев: сандалове, ебенове.

Ці багатства приваблювали багатьох, і, як і в інших морях, в Індійському океані поряд з торговельним мореплавством розвивалося й піратство. Невідомий давньогрецький автор І століття нашої ери навів цікаві дані про східне узбережжя Африки. Зокрема, він писав, що мешканці портів Азанії (напевне, йдеться про територію нинішньої Кенії і Танзанії) були людьми з розбійницькими нахилами, відзначалися зростом і гарною поставою, беззастережно підкорялися своєму вождеві.

Відомий європейський мандрівник Марко Поло, який у XIII столітті відвідав Індію та Китай, у подорожніх нотатках згадував, що особливо сильне піратське гніздо було на острові Сокотра. Про морських розбійників писав також у своїх нотатках найвизначніший арабський мандрівник, який жив у XIV столітті, Ібн Баттута. До речі, він також здійснив морську подорож з арабського порту до Індії, бував у Криму, на півдні сучасної України.

Розквіт арабського морського розбійництва припадає на другу половину XVIII і першу половину XIX століть. Головні їхні бази виникли на території нинішніх Об'єднаних Арабських Еміратів, в основному в районі «воріт» Перської затоки — в Ормузі. Історична назва цієї території так і звучить — Узбережжя піратів.

Найзловіснішу славу на той час здобуло місцеве плем'я йовасні. Люди цього племені вважали морське розбійництво своїм професійним заняттям. Йовасні не робили винятку ані для кораблів арабських купців, ані для суден, які перевозили в святі місця побожних мусульман. Вдаючись до різних «воєнних» хитрощів, йовасні нападали навіть на добре озброєні кораблі англійської Східно-індійської компанії.

1797 року жертвою їхнього нападу стало лінійне судно «Вайпе». Пірати підпливли до корабля, що стояв на якорі, нібито для закупівлі пороху. Спочатку вони поводилися мирно, але потім, скориставшись тим, що англійці не звертають на них уваги, стрімко атакували екіпаж. Половину його — 32 чоловіка — тут же знищили. Загинув також капітан «Вайпе». Решті команди вдалося відбити напад, витіснити нападників з корабля і вийти у відкрите море. Там пірати вже не насмілилися повторити атаку, знаючи згубну силу гармат європейців.

Прагнучи гарантувати безпеку мореплавства, англійці спорядили проти племені йовасні каральну експедицію. Її очолив капітан Девід Сетон. Окрім англійських підрозділів у експедиції брали участь і війська оманського султана. Карателі дійшли до головного міста племені, але здобути його не змогли. 1806 року було досягнуто перемир'я, яке невдовзі самі ж пірати і знехтували. Практична безкарність призвела до того, що вони підступно захопили султана Оману і вбили його за те, що підтримував англійську акцію.

1808 року йовасні кинулися на абордаж військового корабля «Ф'юері», але були відбиті. Того ж року вони захопили військове судно Східно-індійської компанії «Сільф», яке супроводжували ще два судна. На борту «Сільфа» подорожував новопризначений посланець Англії у Персії сер X. Д. Бріджес. Знищивши екіпаж, пірати потягли корабель на свою базу, але по дорозі наскочили на англійський фрегат «Нірйд», який і відбив у них ласу здобич.

Діяльність арабських розбійників інколи перетиналася з діями їхніх європейських колег. Так, невдовзі після згаданих подій французький пірат Лемем захопив англійський бриг «Флай». Але капітан брига Мейнворін встиг викинути за борт корабельну касу і ще ціннішу кур'єрську пошту. Місце затоплення позначив на карті. Французи, пограбувавши корабель, відпустили команду, затримавши тільки капітана і двох офіцерів.

Звільнена команда одразу ж подалася на пошуки затопленої каси і пошти. Але тут доля остаточно відвернулася від англійців. На них напали йовасні, захопили в полон і ув'язнили у своєму головному місті. Араби розраховували на значний викуп. Та час минав, а викупу не було. Англійці, намагаючись порятувати своє життя, все ж відкрили їм таємницю затопленої каси, уклавши своєрідну джентльменську угоду: ми вам — касу, ви нам — свободу.

Обидві сторони виконали свої умови. Касу підняли, виявляється, з досить мілкого дна, а команда «Флая» була звільнена, власне, покинута напризволяще на безлюдному пустельному узбережжі Аравійського півострова. Врятувалися лише двоє з команди, решта померли від спраги.

На початку XIX століття активність арабських піратів досягла свого апогею. На той час вони мали 70 великих суден, багато з яких були озброєні потужними гарматами, і практично паралізували морський зв'язок між Європою та Індією.

1809 року проти арабів вирушила наступна, вже набагато сильніша, каральна експедиція. Очолив її полковник Лайонел Сміт. З боку моря столицю йовасні бомбардували вісімнадцять лінійних кораблів, з суходолу атакували війська вірного союзника англійців оманського султана. Пірати запекло боролися, але врешті-решт їхні бойові порядки багнетною атакою прорвали набагато переважаючі сили ворога.

Ця війна суттєво підірвала могутність племені йовасні. Загинуло майже три тисячі піратів, тисячі потрапили в полон. Йовасні втратили також 120 суден різного класу. Їхня столиця, а також друге за величиною місто були зрівняні з землею.

Залишки племені перебралися на Червоне море і там почали нападати на кораблі, що везли з Мекки мусульманських пілігримів.

За кілька років йовасні відновили свої сили і знову з'явились в Індійському океані. Вважалося, що 1817 року їх налічувалось близько семи тисяч і що в їхньому розпорядженні перебувало тоді 64 великих суден.

Остаточно розтрощила розбійників і очистила від них узбережжя експедиція під проводом сера У. Гранта. Плем'я було майже повністю винищене. Злякавшись, що така ж доля спіткає і їх, інші арабські племена того регіону (які теж зналися на цьому ремеслі) 1820 року підписали з Британською імперією вічний мир.

Але не тільки арабські пірати заважали діяльності Східно-індійської компанії. В самій Індії англійці зіткнулися з не менш грізним і завзятим противником — мешканцями малабарського узбережжя.

Про малабарських піратів повідомляли китайські мандрівники, які відвідували Індію у VIII столітті. Арабські хроніки зафіксували, що в X–XI століттях раджі західного узбережжя плоскогір'я Декан — від Бомбея до Гоа — спорядили розбійницьку флотилію. Починаючи з середини XVI століття головним противником малабарців і водночас метою їхніх нападів стала держава Великих Моголів у північній і середній Індії.

Найбільшої могутності й слави тамтешні пірати досягли за часів правління династії Ангріа, наприкінці XVII століття. Главою династії був діяльний раджа Канаджі Ангріа. Під його владою перебувала 500-кілометрова смуга узбережжя на південь від Бомбея. Він зводив обваловані фортеці й будував» кораблі. В його флоті разом з родовитими малабарцями служили також індуси, араби і навіть європейці. Флот складався головним чином із двощоглових суден зі скошеними вітрилами.

Канаджі регулярно нападав на кораблі Великих Моголів і спустошував їх державу. В той же час малабарці завзято полювали за суднами Східно-індійської компанії. На початку XVIII століття вони паралізували європейську торгівлю в районі західного узбережжя Індії, в якій брали участь ще й португальці та голландці.

Для охорони мореплавства в цій акваторії англійці спорядили в Бомбеї ескадру, названу «Бомбей Маріне». Вона не раз намагалася знищити флот Канаджі, але безуспішно. В 1724 і 1728 роках такі спроби робили голландці, але також марно.

Боротьбі європейців з піратами заважав брак взаєморозуміння. Навіть воюючи зі спільним ворогом, вони ставилися один до одного з підозрою і ненавистю, переносячи в ці далекі краї ті упередження і антипатії, які виникли ще в Європі. Неузгодженість у діях європейців сприяла малабарцям, рятувала їх від поразки. Саме завдяки цьому піратам вдалося відстояти фортецю Алібаг, до якої підступали з'єднані сили англійців і португальців. Під час облоги головнокомандуючий англійським флотом командор Томас Метьюз звинуватив португальського адмірала в боягузтві й уперіщив його хлистом по обличчю. Обурені португальці залишили поле бою, а вслід за ними змушені були зняти облогу й англійці.