Далекі походи для норманів стали нормою життя, що дивувало інші європейські народи, які давно осіли на землі. Нормани подорожували іноді без будь-якої мети, просто задля самої подорожі. Залежно від обставин вони поводилися як мирні купці, найманці на чиїйсь службі, а могли й перетворитися на жорстоких розбійників.

Їхні кораблі — довгасті дракари і снеккари, а також міцні, добре пристосовані для далеких океанічних переходів кнари, — оснащені веслами й вітрилами, оздоблені в носовій частині міфічними тваринами, з рядами лискучих по бортах щитів, не на жарт лякали прибережних мешканців середньовічної Європи. Мілка посадка кораблів (до одного метра) допомагала вікінгам далеко запливати вверх по течії річок і грабувати міста, розташовані за сотні кілометрів від моря.

Червоні чотирикутні вітрила, виготовлені з вовни й підсилені моржевими шкурами, а також довгі весла, що ними вправно володіли члени екіпажу, які добре знали свою мету, давали змогу кораблям нападників розвивати феноменальну як на той час швидкість — до 10 вузлів. Для норманів їхній корабель був воістину і домівкою, і фортецею, і транспортним засобом.

У далекі походи вони рушали, як правило, навесні, коли ночі ставали дедалі коротшими. Перед цим скликалися досвідчені бійці, ярли (вожді), які вирішували, куди йти на «вікінг», тобто в збройний грабіжницький похід.

Учасник далекого походу мав відповідний до його гідності й набутої слави обладунок. Меч, скажімо, у нього не просто меч, а, як у казці чи в пісні тих часів, — «кривава блискавка», «кусаючий кольчуги» або «кусаючий жорнові камені». Чи бойова сокира. Вона в руках умільця за своєю «результативністю» часто переважала меч. А захищали воїна шолом, прикрашений рогами, і округлий міцний щит. Фізична сила і майстерність у володінні зброєю серед вікінгів цінувалися насамперед. Ще й хитрість і спритність.

Придворний поет франкського короля Людовіка Набожного Гельмольд Нігель писав: «Народи Півночі раніше і зараз називаються данами або датчанами. Їх також називають норманами франкською мовою. Вони жваві, верткі, хоробрі до неймовірності, слава їхня сягла найвіддаленіших країн. Живучи біля моря, вони шукають собі споживку на суднах. Високий зріст, вродливість і благородство рухів змушують зробити висновок, що франкська нація походить від них».

Можна було б сказати і навпаки. Бо як франки, так і нормани належали до однієї групи народів і, безумовно, мали спільні риси в культурі, мові, звичаях. Бажання походити на своїх переможців і наштовхнуло придворного поета IX століття на думку про спільне германське походження.

У морських битвах, зокрема на їх початковій стадії, вікінги послуговувалися також луками. В сазі, яка розповідає про битву 1184 року, говориться:

«Побачили, що на них наступає флот короля Магнуса і що море перед ним виглядало, як під час зливи в безвітряний день. Злива та швидко наближалася, і була вона зі стріл. Тоді знадобилися щити».

Але головною зброєю вікінгів була все ж несподіванка. На своїх швидких кораблях вони прагнули непомітно наблизитися до берега. За кілька миль, щоб їх не помітили завчасно з суходолу, складали щогли і йшли на веслах, часто з боку сліпучого сонця або в темряві. Якщо їм вдавалося висадитися без перешкод, вони швидко опановували становищем. Добра зброя і вмілі дії забезпечували вирішальну перевагу над мирними мешканцями прибережних поселень. Вікінги намагались залякати суперника, спонукати його швидше позбутися коштовностей. Питання, так би мовити, ставилося руба: гроші або життя! Ті, хто надто довго думав, що обрати, часто втрачали і те, і друге.

У книзі «Діяння Карла Великого» Ноткера Заїки (840–912) розповідається така історія:

«Трапилось якось Карлу, мандруючи, несподівано прибули у якесь приморське місто Нарбонської Галлії. У гавані того порту несподівано (під час сніданку Карла) з'явилися розвідники норманських піратів. І коли, побачивши кораблі, одні стали говорити, що це європейські купці, інші — що африканські, ще інші — що британські, наймудріший Карл, дізнавшись про спорядження і швидкохідність кораблів, визначив, що це не купці, але вороги. І сказав: «Ці кораблі не товарами заповнені, а напхані злими ворогами». Почувши це, всі наввипередки побігли до тих кораблів. Але марно: нормани, довідавшись, що тут Карл Молот, як вони самі його зазвичай називали, і непокоячись, щоб їхня зброя не притупилася об нього або не розлетілася на друзки, кинулися навтікача з небаченою швидкістю й уникли не тільки мечів, але навіть поглядів (переслідувачів). А побожний, справедливий і богобоязкий Карл підвівся з-за столу, підійшов до вікна, яке виходило на схід, та й гірко заплакав, що ніхто й не посмів підступитися до нього; нарешті він заспокоївся і сам пояснив своїм войовничим вельможам причину розпачу і сліз: «Знаєте, друзі мої, чому я так плакав? Не того я боюся, — говорив він, — що ці невігласи і нікчеми можуть у чомусь нашкодити мені, але побиваюсь я так тому, що вони ще за мого життя наважилися дістатися цього берега; і гнітить мене велика печаль тому, що я передчуваю, скільки зла принесуть вони моїм нащадкам і їх підданим».

Приписувані імператорові Карлу віщування справдилися. По його смерті північні пірати стали справжнім лихом для багатьох християнських країн.

Початком майже трьохсотлітньої експансії вікінгів у Європі вважається 793 рік. Тоді вони вперше напали на широковідомий і багатий монастир на острові Ліндісфарн біля східного узбережжя Англії.

Місцеві ченці традиційно надавали притулок морським подорожнім, отож спокійно чекали, коли пристануть до берега кораблі, що виринули на обрії. Але коли моряки ступили на земну твердь, виявилося, що це — скандинавські погани, і прийшли вони далеко не з добрими намірами. Але боронитися було вже запізно. Вікінги штурмом заволоділи абатством, кладучи трупом кожного, кого можна було дістати мечем чи бойовою сокирою. Потім швиденько пограбували монастир, завантажили трофеї й полонених на кораблі та підпалили сплюндровані будівлі. Через кілька годин тільки попелище свідчило, яке тут було жорстоке побоїще.

Через два роки вікінги вигулькнули вже біля узбережжя Ірландії. Їм неначе сподобалося грабувати монастирі й катувати ченців. За кілька десятиліть під їхніми ударами геть-чисто розпалася культура християнської Ірландії, яка своїми витоками сягала давньоримських часів. Те, що вберегла християнська Ірландія у чварах раннього середньовіччя, знищили північні варвари. 820 року ірландський літописець з Ольстеру писав:

«Море викинуло на Ірландію потік чужинців. Не було жодної затоки, жодної пристані, жодної фортеці, схрону чи замку, які б не затопили вікінги і пірати».

Тогочасні хроніки переповнені описами злочинів і підступів морських розбійників, які дедалі частіше шматували Англію та Ірландію. Мало того, починаючи з середини IX століття вони захопили значну частину Британських островів і залишалися там, аби перебути зимову негоду. З часом в Англії почали навіть утворюватися самостійні скандинавські держави, які підтримували досить нерегулярні зв'язки зі своєю північною батьківщиною, ставши цілком незалежними від місцевих англосаксонських королів. Ці новітні держави успадкували ті ж суперечності, що існували тоді між окремими групами вікінгів. Наприклад, датчани, які заснували на сході Англії свою державу Данелаг («країна данів»), вступили в союз із місцевими володарями, аби спільно боронити Англію від норвегів.

Часи були непевні, і ніхто нікому не вірив. Одного дня король Етельред, прозваний пізніше Безпомічним, наказав вирізати «з допомогою Всевишнього і всіх святих» союзників, які ні сном ні духом не передчували чогось лихого. «Нехай для різноманітності датчани відчують ніж на горлі», — розпорядився король.

Все було зроблено в ніч з 13 на 14 листопада, коли датчани спокійно спали. Найнебезпечніших лицарів замикали в їхніх будинках і спалювали живцем. Кого вдалося схопити, закопували в землю. Жінок, наприклад, — по пояс, а потім цькували собаками. В Оксфорді, де нещасні сховалися в церкві, їх спалили разом з «Божим домом», «щоб не плямувати кров'ю святого місця».