Міссон знайшов собі там дружину, сестру королеви. Але не довго розкошував у подружньому житті. «Ла Віктор» подався у Червоне море, а після його повернення Міссон і Ка-рачоллі — два пірати-філософи — вдалися до здійснення свого давнього наміру: на північному окрайці Мадагаскару знайшли затишну і зручну для оборони затоку Дієго-Суарес і заснували там Лібертатію (в інших джерелах — Ліберталію), республіку демократії та справедливості, як у Томаса Мора.

Послідовники вчення утопічного соціалізму навіть проголосили маніфест до всіх шибайголів і закликали в ньому до будівництва «ідеального справедливого суспільства». Маніфест почули. Стати громадянином Лібертатії зголосився Томас Тью, який саме прибув з Америки. У новій республіці захотіли жити і кілька моряків «Едвенче Гелі», яким орудував капітан Кідд.

Устрій Лібертатії був абсолютно демократичний. Група з десяти громадян, які офіційно звалися ліберами, мали свого представника в парламенті. Парламент обирав президента, секретаря та адмірала. Спочатку на три роки обрали Міссона президентом, Карачоллі — секретарем, Тью — адміралом.

Невдовзі лібертатці звели на березі моря оборонні редути, які прикривали порт з кораблями. Побудували й домівки, де сподівалися щасливо жити. Подружилися вони і з аборигенами, особливо з племенем бетсімісарака, певно, заради їхніх жінок. Почали торгувати без грошей, бо останні були заборонені як «диявольський винахід».

Кораблі колишніх піратів часто виходили на пожвавлені морські шляхи на полювання за кораблями «несправедливих» держав. Для цього навіть заклали невелику корабельню, зі стапелів якої невдовзі зійшли на воду два шлюпи: «Енфанс» і «Ліберте».

Лібертатія, було таке, успішно відбила атаку португальської ескадри. Гармати потопили на мурах форту два ворожих кораблі, решта утекли. Але Тью і Міссон наздогнали їх і потопили ще один.

Ніщо не віщувало нещастя. Та однієї ночі (ймовірно, 1701 року) вороже плем'я мальгашів з глибини острова несподівано напало на сонних ліберів. З боку суходолу небезпеки не існувало, там не було оборонних споруд. Нападники вдерлися у поселення. Загинула більшість мешканців Лібертатії, в тому числі Карачоллі і дружина Міссона. Останній порятувався і кинувся на пошуки Тью, який зник у морі. Новообраний адмірал знайшовся. Розділивши скарби, що залишилися після розгрому Лібертатії, пірати розійшлися. Відтоді про засновника Лібертатії нічого не чути. Як стверджував пізніше Тью, його корабель затонув під час несподіваного шторму.

Жоден з уцілілих товаришів Міссона не намагався відбудувати нову державу. Тью, подальша доля якого мало відома, згідно з одним переказом, поселився на острові Родос (Середземне море), де кілька років жив як шанований громадянин. Врешті-решт спокійне життя йому набридло, він знову набрав піратську команду і вирушив у Червоне море. Там і загинув під час атаки на один з кораблів Великого Могола.

В іншому переказі, який чомусь плутає Тью з Еврі, розповідалося, що адмірал Лібертатії захопив корабель Великого Могола і полонив його доньку. І з нею подався на Цейлон (Шрі Ланка), де намірився воскресити свою Лібертатію.

Ще кілька десятків років по смерті Міссона узбережжя Мадагаскару було зручним прихистком для піратів, яких приваблювало легке життя у товаристві жінок і великої кількості дітей. Вбранням і зовнішнім виглядом вони так нагадували аборигенів, що це вводило в оману європейських мандрівників, які вряди-годи навідувалися в ті краї.

Одним з останніх мадагаскарських піратів, що жив згідно з приписами Жана-Жака Руссо, був Пелентейн, який прибув туди з Ямайки. 1712 року його здибав командор Томас Метьюз, який командував англійською «протипіратсь-кою» ескадрою в Індійському океані. Пелентейн уже давно полишив морський розбій і жив спокійним родинним життям у своєму гаремі. Для дружин він придбав у англійців бісер і дешеві тканини.

У двадцятих роках того ж століття активно розбійничав у водах Індійського океану пірат з. Франції А а Бус, знаний ще як Ле Васер. З групою розбишак з Карибських островів під проводом капітана Тейлора він захопив судно віце-короля Португальської Індії. При розподілі здобичі кожен пірат одержав 42 діаманти.

Але й Ла Бус погано закінчив. Спокушений обіцянкою амністії, він приплив на острів Іль-де-Бурбон (нині Реюньйон), який був тоді власністю французької корони, і за наказом губернатора його там повісили. Перед смертю він виплюнув жмут пергаменту з таємним планом на ньому. Та схема так і залишилася нерозшифрованою. Легенда твердить, що на ній Ла Бус позначив місце, де заховані його скарби.

Після 1730 року активність мадагаскарських піратів підупала. Але пам'ять про них, про їхню діяльність жила ще довго. Легенди значно перебільшували кількісний склад розбійницького корпусу, та факт залишається фактом: дружби з ними шукали найбільші владарі тодішнього світу, зокрема турецький султан, королева Швеції.

Варто згадати про спробу російського царя Петра І встановити дипломатичні стосунки з Міссоном. З цією метою за два роки до своєї смерті вінценосний прихильник піратської демократії спорядив морську експедицію на Мадагаскар, яка, втім, закінчилася невдачею.

Пам'ять про своїх предків підтримували також нащадки, народжені в шлюбі з жінками племені бетсімісарака. В першій половині XVIII століття вони заснували свою державу на східному узбережжі Мадагаскару. Її главою став син англійського пірата Томаса Уїта Ратсімілако. Аж до половини наступного століття громадяни цієї державки славилися як найбільші розбійники на сході Африки. Вони споряджали великі походи, грабували африканське узбережжя аж до Сомалі. Один з найбільших походів був на Комори. В ньому взяло участь 18 тисяч воїнів на 500 човнах.

У такий же спосіб діяли й пірати в Західній Африці у другій половині XIX століття. В дельті річки Нігеру влаштував собі прихисток пірат Абоккоко, який шматував тільки білих. До його рук потрапив, між іншим, Семюель Кроутер, перший африканський єпископ англіканської церкви. За звільнення Кроутера Абоккоко зажадав тисячу мішечків з мушлями каурі та кораловим бісером (на той час це була конвертована валюта в Західній Африці).

На півдні, в районі річки Конго, діяв інший пірат, португалець, колишній торговець невільниками Мануель Вакка. 1875 року він пограбував і спалив англійський корабель «Джералдін», що сів на мілину. У відповідь англійці вислали каральну експедицію, яка спалила сорок сіл, знищила сотні човнів і вирубала багато плантацій. Вражені жорстокістю білих, вожді місцевих племен зобов'язалися самі підтримувати порядок і мир на річці.

На початку XIX століття класичне піратство вже відійшло в минуле. Рішучі заходи морських держав, об'єднані зусилля їх флотів майже очистили від морського розбійництва більшість водних шляхів і акваторій.

Але багато морських добичників пристосовувалися до нових умов. Вони змінили, так би мовити, методи своєї роботи: знайшли нові прихистки, не нападали на прибережні міста чи на великі судна, які перевозили дорогі товари, переключилися на невеликі фрахтові кораблі, риболовецькі судна. Пірати не гребували контрабандою і на той час ще прибутковою торгівлею невільниками, забороненою на початку XIX століття (1794 року — Францією, 1807 року — Англією). Та американські плантатори жадали дешевої робочої сили, і нелегальна торгівля «чорним товаром» тривала ще кілька десятиліть. Піратська активність залежала від тодішніх соціальних заворушень, воєн і революцій.

У житті Центральної і Південної Америки неспокійним періодом була перша половина XIX століття. Там майже безперервно точилися громадянські війни, вибухали революції, виникали іноземні інтервенції, пов'язані з боротьбою американських колоній за незалежність. У той час уславився Жан Лафіт-контрабандист і торговець невільниками. Його базою став острівець Баратарія, загублений серед боліт і рукавів гирла Міссісіпі.