Він на той час командував кількома кораблями, а захопив і знищив набагато більше на шляху в Індію. Англійці навіть ходили під чужими прапорами, аби уникнути «дружньої бесіди» з ним. Дарма! Сюркуф розбирався у типах суден, їх такелажі, особливостях ходу. Він постійно хитрував: переодягав команду, удавав, що його корабель ускочив у халепу, вночі залишав у морі порожні човни з ліхтарями на щоглі, щоб погоня відстала. Та найбільше полюбляв абордажний бій.

Як на той час, він був високим на зріст чоловіком — 180 сантиметрів. Міцний, з округлим веснянкуватим обличчям і хижими очицями, тонкими губами і ледь приплюснутим носом. Та матроси його любили, хоч дисципліну на борту Сюркуф підтримував залізною рукою.

Найяскравішим епізодом його корсарської діяльності стало захоплення 7 серпня 1800 року англійського корабля «Кент» (1500 регістрових тонн, 38 гармат). «Конф'янс» Сюркуфа виявився чи не в шість разів меншим, та ще й мав лише шість гармат з кожного борту.

Матрос, який сидів у бочці на фок-щоглі, помітив «англійця» і сповістив про це Сюркуфа. Здавалося, бій суперечив здоровому глуздові, настільки супротивник переважав силою.

Та ба! Путі господні, як кажуть, несповідимі. Відбулося чи органічне поєднання геніальної інтуїції, знання і духу корсарського капітана, чи щось інше, але на борту «Конф'янса» закипіла робота: біля бортів укладалися лантухи й мішки, аби заховатися від картечі, до гармат підтягувалися ядра і порох, тут же ставилися діжки з водою на випадок пожежі… Вітрильники відносно повільно зближалися. Команди обох суден мали час, щоб залагодити ще багато справ… Матроси одягали чисту білизну, чекали… Що кому поведеться?

На «англійці» вже й гармати видно, а на корсарі роздають ром і каву.

З «Кента» пролунав постріл. Традиційний запит: «Хто ви?» Ніякої відповіді. Головне — виграти час.

Сюркуф звернувся до своєї команди по-флотському, міцно. І на «англійця» посипалися прокльони, лайка. У відповідь — залп із тридцяти восьми гармат. Мимо!

На «Конф'янсі» піднімають французький прапор і стріляють з гармати. Ритуалу дотримано. Бою не уникнути.

Сюркуф командує: «На абордаж!», підводить своє судно з підвітряного боку кормовою частиною правого борту до «Кента». Там спохопилися, відкрили вогонь у відповідь, та запізнилися. Правда, брам-стеньгу «Конф'янса» знесло залпом, та корпус судна залишився неушкодженим. Хоч англійці подумали, що «француз» накрився, заволав про допомогу. Вони зацікавлено перегнулися через борт, аби глянути, що там сталося, але тут раптом вибухнули гранати, і перша хвиля корсарів опинилася на палубі англійського судна. Як містки для переходу на високу палубу «Кента» пірати використали нижні реї свого корабля. Кращі стрільці, які повсідалися на марсах, відразу ж почали «знімати» офіцерів. А далі вже «техніка» — гранати, сокири, ножі…

Сюркуф завбачив і можливість наявності слабкодухих у своїй команді. Позаду атакуючих він поставив списоносців, аби ті своїми кпинами заохочували атакуючих до активних дій. От звідки, певно, загороджувальні загони сучасних «смершів»!

Луї Гарнере, художник-мариніст, який був тоді у поході Сюркуфа, назвав цей бій «грандіозною бойнею».

Капітан «Кента» загинув від вибуху гранати, чимало моряків попадали за борт і були розчавлені корпусами суден, що зчепилися, але бій узяв на себе старший помічник капітана. Англійців стало ніби більше.

Пірати заволали:

— Чорт забирай! Вони воскресають!

Уже потім Сюркуф дізнався, що на борту «Кента» було ще двісті п'ятдесят лобуряк, яких зняли з іншого англійського судна.

І все ж старпом «Кента» спустив прапор.

Сюркуф дав своїй команді дві години на «відведення душ» — грабунок, але темпераментним французам цього виявилося замало — пасажирок подавай! Та слово капітана незламне:

— Залиште дам у спокої!

Сюркуф привів англійське судно в Порт-Луї. Як і чотири роки тому, його викликав губернатор:

— Захоплені злитки і діжки із золотим порошком ви повинні передати державі.

Корсар не став сперечатися:

— Якщо золото не дістанеться мені і моїм людям, воно не дістанеться нікому! Викинути злитки і діжки за борт!

Розгнівані матроси начебто підкорилися. Підтвердження цьому фактові нема. Але надто усе це схоже на Сюркуфа, девізом якого було: «Ніхто і ніколи не може мені перешкодити!»

На відміну від більшості піратів і корсарів, Сюркуф жив у благополуччі. У Сен-Мало, що у Франції, він здивував мешканців казковими багатствами. Сам Наполеон, який посвятив його в кавалери ордена Почесного легіону, консультувався з ним. Барон нової імперії, батько двох синів, трьох дочок і ватаг корсарського флоту, який наповнював його скрині золотом, сном-духом не знав злигоднів. Навіть написав Наполеонові, який утік з острова Ельба: «Сір, моя рука і шпага належить вам». Колишнього корсара призначили командиром загону на чотири тисячі чоловік…

Помер він 1822 року у п'ятдесятидвохрічному віці у власному замку Ріанкур, неподалік від Сен-Мало. Його везли в останню путь на кораблі, затягнутому чорним крепом. І ескорт — п'ятдесят шлюпок. Ото вже шана!

Третім серед найвідоміших піратів Мадагаскару був провансалець Міссон. Щодо його кар'єри є певні сумніви: чи не була вона вигадана уже згадуваним Чарльзом Джонсоном під впливом творів Жана-Жака Руссо? Чи справжнім був документ, який нібито випадково потрапив до його рук? Якщо врахувати твердження окремих дослідників, що під псевдонімом «капітан Джонсон» ховався сам Данієль Дефо, то сумніви зростуть ще більше. Цьому сприяє також факт, що про Міссона жодним словом не згадується в щоденникові Белдріджа, хоч останній приділяв увагу і набагато скромнішим постатям. Все ж фігура Міссона видається цілком імовірною. В молодості він ходив на французькому кораблі «Ла Віктор». У Римі познайомився з домініканцем Карачоллі, який мав на нього великий вплив. Міссон захопився ідеями свободи і деїзму, познайомився з теорією ідеального суспільства Томаса Мора. Обидва — і Карачоллі, і Міссон — надумали заснувати республіку, де люди жили б по справедливості і задовольнили усі свої прагнення.

Невдовзі для цього виникли сприятливі обставини. Під час бою біля Мартініки з англійським кораблем «Вічелсі» загинули всі офіцери «Ла Віктора», за винятком Міссона. За порадою Карачоллі, який також був на борту корабля, Міссон вирішив звернутися до членів команди, що залишилися, як кажуть, на плаву, з пропозицією «бути вільними людьми, жити добре, справедливо, невинно і шляхетно, у злагоді з Богом і Природою». Моряки пристали на таку ідею, обрали Міссона капітаном і згодилися стати «бійцями за свободу». На щоглу свого корабля підняли прапор з написом: «За Бога і свободу!»

«Ла Віктор» пішов до Центральної Америки, але Міссон раптом вирішив повернути в Індійський океан. По дорозі пірати затримували зустрічні кораблі, але брали у них тільки те, що було їм потрібно, і нікого не вбивали. Джонсон писав: «Шкіпер англійського шлюпа казав, що йому ще ніколи не доводилося зустрічати такого лагідного пірата». До капітанів та офіцерів суден, що транспортували невільників, Міссон ставився безжально, вішав їх на реях, а рабів зараховував до своєї команди або відпускав в Африку.

Надумався він внести і зміни у морські звичаї: заборонив вживання грубезних виразів, особливо в присутності жінок. Порушників просто шмагали. Вийшло так, що під час бою «Ла Віктора» з англійським військовим кораблем загинув його капітан. Міссон наказав поховати його з почестями, а на могилі встановити камінь з написом: «Тут спочиває мужній англієць». Цей камінь ще в першій половині XIX століття бачили біля гирла річки Івіндо у Західній Африці.

В Індійському океані пірати влаштували собі базу на острові Анжуан (Комори). Жителі острова нічого не мали проти прибульців, а тому вдячні розбійники влаштували просто-таки каральну експедицію проти сусіднього острівця Могілі, царьок якого виявився запеклим ворогом королеви острова Анжуан.