Його кар'єра у розбурханому морі піратського щастя тривала досить довго і на диво щасливо. Наступники ставили його поряд з такими розбишаками, як Кідд, Еврі і Чорнобородий. Згідно з переказами, Робертс був високий, вродливий, гордий з виду. Вбирався завжди вишукано й ніколи не пив напоїв, міцніших за чай. Як кажуть, не з піратського поля ягода. Загадкова особистість. Тим паче, що свою діяльність він почав незвично. Проблукавши майже три місяці в морі у пошуках здобичі, команда «Роял Ровера» нудьгувала від невдач. Нарешті біля африканських берегів пірати зустріли португальську армаду, яка складалася з 42 кораблів. Робертс наважився підійти до одного з найменших суден і від його капітана дізнався, що найбільші цінності є на борту корабля «Саграда Фаміліа» («Святе сімейство»). Але там 40 гармат і 150 чоловік команди! Пірат ризикнув. Узяв курс на «Саграду Фаміліа». Дарма що військових кораблів навколо повно. Захоплена зненацька команда португальського корабля опиралася недовго, а два військових кораблі, які стояли неподалік на якорях, не встигли прийти на допомогу. «Саграду Фаміліа» пірати зуміли вивести у відкрите море. Разом з кораблем до їхніх рук потрапили 40 тисяч золотих і багато інших коштовностей, серед яких попався і золотий хрест з діамантами, призначений королю Португалії.

Перепочивши два тижні на Диявольському острові, Роберте рушив до Західної Індії, але по дорозі наскочив на англійський морський патруль і, рятуючись, покинув «Роял Ровер».

Після цієї втрати про пірата нічого не було чути кілька місяців. У червні 1720 року про нього заговорили знову. Губернатор Спотсвуд повідомляв, що в затоці Трепанів (Ньюфаундленд), де в той час ставало на якір багато купецьких кораблів, з'явився озброєний десятьма гарматами шлюп, на борту якого нарахували не менше 60 чоловік команди. Він зухвало напав на кілька суден, пограбував їх і знищив, а екіпажі полонив. Бостонська газета «Нью-Летте» писала, що «шлюп Робертса з'явився під дзенькання в казани, звуки сурм, з розгорнутим англійським прапором і піратським вимпелом на щоглі, на якому був зображений череп і бойовий тесак».

Пізніше, продовжуючи полювання біля узбережжя Північної Америки, Роберте захопив французький корабель, озброєний 36 гарматами, і, привласнивши собі, назвав «Роял Форчун». Цей корабель прислужився піратам у багатьох діяннях. Скажімо, на ньому вони захопили англійський корабель «Самюель», на борту якого перебувало чимало заможних пасажирів. Кореспондент «Нью-Летте» звинуватив Робертса в тому, що він дозволив своїм людям знущатися з пасажирів шляхетського походження. Але щодо Робертса загальне стереотипне уявлення про його людожерність було б далеким від дійсності. Роберте, як ніхто інший з піратських капітанів, підтримував на кораблі дисципліну. Не жорстокістю, а власним прикладом. Переказують, що коли Роберте убив п'яного матроса, який його ображав, він сам собі призначив кару шмагати батогами. Покарання припинили на прохання офіцерів, аби не підірвати авторитет свого ватажка.

Влітку 1720 року Роберте подався в Карибське море, сподіваючись знайти там більше здобичі. Як повідомляв французький губернатор Навітряних островів, того літа пірати захопили, спалили або потопили 15 французьких і англійських кораблів, а також голландське військове судно з 42 гарматами на борту. Невдовзі мореплавство в тій акваторії майже завмерло. Англійці та французи спробували об'єднати сили й організувати спільну протипіратську експедицію, але на більшості кораблів почався бунт, і «дисципліновані судна» з їхніми лояльними до влади командами повернулися в порти.

Наступного року губернатор Вірджінії наказав встановити в стратегічно важливих пунктах вздовж узбережжя 54 гармати, що мали захистити мешканців колонії від «грізного пірата Робертса». Вже дев'ять місяців він з 150 бандитами тероризував Карибське море на двох кораблях («Роял Форчун» і «Рейнджер»). Але того року Роберте вирішив податися до Африки. Перехід, який через шторми і негоду тривав несподівано довго, виявився нещасливим. Багато людей померло через нестачу питної води і провіанту. По дорозі зник другий корабель, «Рейнджер», під командою Томаса Енстіса. Пізніше з'ясувалося, що його капітан вирішив залишити розбійне ремесло і добровільно здався, розраховуючи на помилування офіційної влади.

Тим часом Роберте, перепливши Атлантику, захопив корабель «Онслоу», власність Королівської Африканської компанії, і перейменував його в «Роял Форчун», залишивши свій старий, пошарпаний бурями і ворогами корабель під тією ж назвою. Потім його ескадра збільшилася ще на два менші кораблі: «Грейт Рейнджер» і «Літл Рейнджер».

Зухвалість Робертса, здавалося, сягнула межі. Капітанам пограбованих суден він писав повні зарозумілості довідки, які звучали приблизно так: «Засвідчую тим, кого це стосується, що ми, Лицарі Фортуни, отримали сім фунтів золотого піску як викуп за корабель «Харді» під командою капітана Дітвіта, в зв'язку з чим ми й звільнили згадане судно».

Ніхто не сподівався, що кінець піратського промислу, який, здавалося, досягнув вершини процвітання, вже близький. У Гвінейську затоку був посланий англійський військовий корабель «Сволоу» під командою досвідченого капітана Шалонера Огла. Через кілька днів після прибуття в затоку англійці помітили піратську ескадру, яка стояла на якорях біля острова Перрот. Пірати не розпізнали «англійця», гадаючи, що це португальське торговельне судно. Сподіваючись на легку здобич, Роберте вислав услід за «Сволоу» свій корабель «Грейт Рейнджер». І надаремно! Після короткої сутички останній був розтрощений гарматами противника.

Наступного дня «Сволоу» зненацька атакував піратів. Ті, виявляється, понапивалися донесхочу, а сам капітан Вобертс саме снідав. В «Історії найславетніших піратів» Джонсон пише, що Роберте був одягнений у дорогий пурпуровий плащ, його капелюх прикрашало червоне перо, а на грудях висів важкий золотий ланцюг з діамантовим хрестом.

Незважаючи на раптовість ворожого нападу, він і не думав про відступ, намагався організувати оборону. Англійська граната, яка вибухнула на піратському кораблі, важко поранила Робертса в шию. І смерть капітана, якого пірати вважали майже за безсмертного, підірвала їх дух. Вони здалися на ласку переможця, і капітан Огл привів 169 в'язнів у форт на мисі Корсо, де місцевий капелан намагався навернути морських розбійників на праведну путь. Але, як пише Джонсон, це була нелегка справа, оскільки більшість із них думала тільки про те, як би втекти у море і надалі вдатися до «солодкого ремесла».

А капітан «Сволоу» Огл за перемогу над Робертсом домігся-таки шляхетського звання. Кому що…

Історія мореплавства в Аравійському морі й Перській затоці така ж давня, як і в Середземному морі. Можливо, навіть давніша, оскільки відомо, що вже п'ять тисяч років тому у відкрите море виходили кораблі шумерів і аканців.

З плином часу в акваторії Аравійського моря і Перської затоки з'явилися представники інших народів, які замешкували інколи далеко від згаданого району. В третьому тисячолітті до нашої ери води Червоного й Аравійського морів борознили флоти єгипетських фараонів: з таємничої країни Пунт вони возили в Єгипет золото, прянощі й слонову кістку. На початку першого тисячоліття до нашої ери у водах цих морів з'являються кораблі фінікійців, яких біблійний цар Соломон посилав у країну Офір, багату на золото й коштовні камені. З половини першого тисячоліття до нашої ери цю акваторію освоюють греки, а пізніше також римляни, які вели жваву торгівлю з Індією.

У середньовіччі Індійський океан і його прибережні моря стали ареною мореплавної активності арабів. Їхні стрімкі, зі скошеними вітрилами і навісним стерном кораблі доходили до Індії, Індонезії і Східної Африки. Араби засновували на узбережжях торгові факторії, які пізніше, траплялося, переростали в міста. Наприклад, в нинішній Кенії і Мозамбіку.