Але тоді ж під час тайфуну флагманський корабель Чін ї зазнав катастрофи, а сам піратський адмірал загинув. Наступницею на посаді головнокомандуючого флотом пірати обрали його дружину пані Чін Цінсікай. Це була незвичайна жінка. Вона нібито походила з Японії і ще за життя чоловіка командувала однією з ескадр його флоту.

Пані Чін поділила свою армаду на шість ескадр, які називалися залежно від кольору вимпела: червона, жовта, зелена, чорна, голуба і біла. Кожна ескадра діяла в різних районах китайського узбережжя. Вона також запровадила сувору дисципліну, заборонила на власний розсуд нападати на села, що регулярно платили піратам данину або перебували з ними в приязних стосунках. Своїм підлеглим пані Чін заборонила самовільно залишати судно і чіплятися до жінок. Уся здобич вважалася спільною власністю, її належало здавати на склади, звідкіля вона потім видавалася для вдоволення потреб піратської громади. За привласнення цих припасів кодекс пані Чін передбачав кару від проколювання вух до смерті.

Завдяки чіткій організації пірати практично контролювали все південно-східне узбережжя Китаю. Навіть мешканці прибережних поселень, які сплачували їм данину, не ремствували. Бо вперше з давніх-давен у них не відбирали все, що вони мали, прирікаючи на голодну смерть. (Саме так часто робили імператорські урядовці). Селяни віддавали піратам точно визначену частину продовольства, а коли траплявся голод, то вже зі складів пані Чін їм надходила якась дещиця для животіння.

Таке становище викликало занепокоєння в Пекіні, і «сьомого місяця тринадцятого року» (1808) за повелінням імператора адмірал Куо Лянлін вийшов у море, аби покарати порушників спокою, і тут же потрапив у хитромудру пастку. Долю битви вирішила атака запасних піратських суден у тил противника. Імператорський флот був розгромлений, а сам Куо Лянлін покінчив життя самогубством.

Імператор не міг змиритися з поразкою і того ж року послав проти піратів ще один флот під проводом адмірала Лін Фа. Коли ворожі флоти стали один супроти одного, готові до бою, вітер ущух. Підлеглі пані Чін наважилися на незвичайний вчинок: вони вплав кинулися до кораблів Лін Фа і почали звідусіль дертися на їх борти. Імператорські вояки, як то кажуть, вилупили очі з ляку і припинили опір. Пані Чін знову перемогла й дістала прізвисько Непереможна.

Двічі імператор звертався по допомогу до англійців і португальців, які мали свої факторії на китайському узбережжі. Але ті, боячись, що це зашкодить їхньому мореплавству, відмовляли йому. Деякі, щоб порятувати своє життя, навіть загравали з піратами. Як, приміром, Річард Гласпул, морський офіцер Східно-індійської компанії. Його корабель «Маквіс оф Ілі» пірати захопили восени 1809 року. Гласпул взяв участь в одній з переможних битв пані Чінг з імператорським флотом. Відробляючи викуп, він служив розбійникам як воєнний і морський спеціаліст. Навіть не скаржився, що з ним погано поводилися, хвалив чуйність пані Чін і в своїх нотатках писав:

«… Поза все вони не мають наміру вести війну з європейцями, а тільки з жовтими собаками» (тобто китайцями).

Гласпул наводить цікаві дані з буденного життя одчайдухів Чін. В той час розбійництво вважалося заняттям сталим, певною мірою безпечним, і, що найважливіше, воно забезпечувало мінімальний прожитковий рівень. Вважалося, що це ремесло не вирізняється особливо з-поміж інших. У Китаї здавна певні категорії населення постійно проживали на воді, маючи за домівку сампан — вузький човен. Ось що з цього приводу писав Гласпул:

«У них немає постійної оселі на землі, вони живуть на борту своїх суден. Корма призначена для капітана та його жінок, яких у нього зазвичай 5–6. Кожен член екіпажу має невеличке місце, близько чотирьох квадратних стоп, де тулиться разом з родиною. Небагато інших мешканців [судна] проживає на ще менших надзвичайно забруднених ділянках».

Гласпул плавав в ескадрі фаворита пані Чін адмірала Чан Пу. Як писав англієць, адмірал той визначався сентиментальністю і меланхолійністю. Його улюбленим заняттям було складання віршів.

Сентиментальність і меланхолія не перешкоджали, однак, Чан Пу старанно виконувати свої обов'язки. Гласпул часто бачив, як на реях кораблів адмірала-поета висіли, підвішені за плечі, люди, які відмовилися платити викуп.

Неспроможний перемогти флот пані Чін, імператор знешкодив її за допомогою почестей. Повіривши в запевнення імператора, пані Чін згодилася демобілізувати свій флот і перейти до більш спокійного життя. Невдовзі вона вийшла заміж за губернатора провінції і заснувала торговельно-митну контору. Як писали в хроніках того часу, «в історії Китаю настав щасливий час. Солдати продавали зброю, з цього моменту вже непотрібну, і купували засоби пранці».

На початку XVII століття активізується піратська діяльність в акваторії Індійського океану. І для цього виникли сприятливі обставини. Розбійницькі бази розгорнулися на узбережжі Адена і Сомалі, на загублених у просторах океану Сейшельських і Коморських островах, на Мадагаскарі. Особливо цінувався останній великий острів. Тут можна було знайти чимало затишних заток, на суходолі пульсували джерела чистої питної води, а в лісах росло багато цитрусових дерев — природних ефективних засобів проти цинги. Племена, які заселяли острови, перебували на низькому рівні розвитку, ворогували між собою і не знали вогнепальної зброї, що давало європейцям велику перевагу і дозволяло практично вільно займати вподобані місця.

Ще 1616 року лондонець Роберт Річ разом з якимось італійським купцем спорядив у Індійський океан піратське судно. Прибутки з цієї акції заохотили інших, і в наступні роки багато капітанів стали просити в короля дозволу здійснювати такі мандрівки. 1637 року після дворічного плавання до Англії повернулися кораблі «Роубак» і «Семерітен», які привезли з Індійського океану здобич, оцінену в 40 тисяч тодішніх фунтів.

У 80-ті роки XVII століття спорадичні, фінансовані окремими власниками і правителями походи переростали у стихійний і дедалі активніший рух справжнього розбійництва, не санкціонованого властями. Започаткували його пірати, що прибули сюди з Карибського моря. Витіснені зі своїх тамтешніх баз, дедалі наполегливіше переслідувані, вони були змушені шукати нове «поле» для своєї діяльності.

Спочатку прибульці спробували щастя біля західного узбережжя Африки. Але невдовзі виявилося, що вибір невдалий: район занадто віддалений від пожвавлених морських шляхів, клімат важкий, тропічний, до самого моря підступають джунглі, ще й неподалік наїжачені гарматами португальські та англійські форти. Тож ці обставини швидко знеохотили морських розбійників. Багато з них рушило далі на схід, і, обігнувши мис Доброї Надії, вони вийшли в Індійський океан. Там ситуація виглядала обнадійливішою. Влада європейських держав і торговельних компаній тут ще не закріпилася, а мореплавство дедалі більше розвивалося, пожвавлювалося.

Формально острів Мадагаскар належав Франції, але відтоді, як 1674 року мальгаші перебили там гарнізон форту Дофін, він практично не підлягав нікому. Приблизно такі ж умови були й на близьких Коморах і Маскаренах. Із закладених там криївок пірати нападали на кораблі, що йшли з Індії до Європи, грабуючи цінні далекосхідні товари. Ще багатша здобич траплялася в арабських та індійських купців, які тримали зв'язки з портами Індії та Червоного моря.

Найбільшу активність у тому районі світу виявили пірати, які походили з англійських колоній у Північній Америці. На пошуки додаткових прибутків часто вирушали шановані капітани й купці. Вони не гребували й контрабандою товарів, торгівля якими була заборонена англійським колоністам. Та останні вважали цю справу навіть патріотичною. Історики Сполучених Штатів оцінювали її як прелюдію до пізнішої події — війни американських колоній за незалежність. У той час в портах Нової Англії спішно будували кораблі, призначені для «великого об'їзду», або «піратського об'їзду», — так називали тоді плавання в Індійський океан. Губернатор колонії за 300 фунтів видавав каперські посвідчення з дозволом на похід до узбережжя Гвінеї, аби тільки насолити французам, позбавити їх можливості більш-менш спокійно торгувати із заморськими країнами.