Коли небезпека минула і потреба в піратах відпала, королівські урядовці, а також представники Ліги п'яти міст, яка діяла на узбережжі Суссекса і Кента й була створена для охорони мореплавства і торгівлі, почали ставитися до морських добичників вороже. Багато англійських і французьких піратів «емігрували» в Середземне море і налагодили «ділові» зв'язки з мусульманськими корсарами Північної Африки.

Одним з «емігрантів» був Джон Уард, який, намовивши кількох приятелів, захопив у Портсмуті французький торговельний корабель, змінив його назву і, діставшись до Тунісу, вступив на службу до місцевого бея. Через кілька років він став відомий як адмірал флоту, що складався з десяти добре озброєних кораблів, і нещадно грабував узбережжя Іспанії і Франції. Джона Уарда також звинувачували у захопленні англійських кораблів і знищенні їх екіпажів. У популярному в той час памфлеті Уард фігурував разом з іншим, не менш відомим християнським ренегатом на магометанській службі Симоном Дансером. З памфлета можна довідатися, що Уард «мав у Тунісі дуже заможний будинок з мармуру й алебастру, який більше пасував князеві, а не піратові», що він сам «постійно пильно охороняється двомастами турецькими яничарами», які й «виявляють йому почесті, як турецькому паші». Як стверджує переказ, адмірал перед смертю попросив помилування у короля Англії і провів останні роки життя на батьківщині. Але є також свідчення про те, що він помер у Тунісі 1622 року.

Королівської ласки шукав і пірат Генрі Мейнворін. Він одержав її з рук Якова І. Свою розбійницьку кар'єру розпочав з придбання й оснащення корабля «Резісменс», на якому замість того, щоб податися до Західної Індії в ролі королівського капера, поплив до Марокко і в порту Сале заклав піратську базу. Звідтіля Мейнворін нападав на торговельні кораблі (головним чином іспанські), що проходили Гібралтарську протоку, виходив на полювання у широкі води Атлантики, сягаючи у своїх походах аж до Ньюфаундленду. Пізніше він перебазувався до французького порту Вільфранш і відіграв активну роль в обороні цього піратського гнізда від іспанської каральної експедиції. Коли Мейнворіна викликав король Англії, він слухняно поплив у Дувр, дістав високе помилування, а двома роками пізніше — і шляхетський титул: «володар замку Дувр». Високо цінуючи королівську ласку і, напевне, бажаючи продемонструвати королеві свою вірнопідданість, Мейнворін написав твір «Міркування про започаткування, практику і спроби викоренення піратства», у якому категорично висловлювався проти помилування піратів (хоча й сам був із таких) і рекомендував використовувати полонених розбійників як невільників у королівському морському флоті.

Пізніше, в епоху флібустьєрів (XVI–XVII ст.), такі спалахи «вірнопідданості» серед піратів англійського походження становили колоритну рису морського розбою і ще дужче заплутали картину віковічного протистояння піратів і мирних мореплавців.

У Корані море згадується лише чотирнадцять разів, що загалом дуже мало для такого великого тексту, в якому існування людини розглядається в історичному, філософському і моральному планах. Араби — діти пустелі. Але попри це 791 року вони перемогли візантійський флот біля Кіпру, а в XII столітті вже панували в Середземному морі.

Разом з мореплавцями арабських халіфатів, тобто держав, біля берегів Азії, Африки і Європи з'явилися й арабські пірати.

Але спочатку про низку важливих історичних подій, що передували появі мусульман на морі.

Після занепаду Римської імперії південне узбережжя Середземного моря стало ареною бурхливих і кривавих подій. 439 року східне германське плем'я вандалів захопило Карфаген та іншу провінцію колись могутньої імперії — Іфрікію (територія нинішнього Тунісу). На цих землях вони утворили державу, до якої ввійшла також і раніше захоплена Ну-мідія. Загарбники, незважаючи на те, що були нечисленні, владарювали над місцевим населенням досить жорстоко. Єдине ремесло, на якому вандали розумілися, була військова справа. Тому задля здобичі вони не гребували і морським піратством у прибережних водах.

Найвищого розквіту германська держава в Африці досягла за правління Гензеріка (428–477). Під його проводом вандали учинили таке, що їхнє ім'я стало відтоді синонімом безглуздого варварства. 455 року вони спорядили великий флот і з Карфагена взяли курс на північ до берегів Італії. Після короткої облоги вандали здобули, пограбували і дощенту сплюндрували Вічне місто. Це був не тільки формальний, але разом з тим і глибоко символічний акт остаточної руйнації тисячолітньої римської цивілізації.

Але переможці не довго раділи з пограбованих скарбів. Приємне життя у лагідному кліматі Північної Африки розслабило колишніх завойовників. Через вісімдесят років після знищення Риму держава вандалів упала під ударами візантійських військ, якими командував великий Валізарій, і вже ніколи не піднялася.

Іфрікія перебувала під владою візантійців понад сто років. У другій половині VII століття в цьому районі з'являються нові грізні пришельці — араби. 666 року на завоювання Північної Африки з Єгипту, поневоленого раніше, рушило арабське військо під проводом Окба ібн Нафі. З Тріполітанії вони пройшли в Іфрікію, окремі загони заглибилися навіть у Сахару. Але боротися араби мали на два фронти, оскільки окрім візантійців, які засіли в приморських містах, їм також протистояли войовничі кочові племена берберів. Тільки 695 року арабам вдалося розбити конфедерацію берберських племен. Того ж року вони здобули Карфаген і в наступні два роки зовсім витіснили візантійців з Іфрікії.

У наступні століття битви між фанатичними сповідачами ісламу і християнами перенеслися на море. Араби, як вихідці з пустель, спочатку з недовірою й осторогою пускалися в плавання. Але пізніше, захопивши багато портів разом із кинутими християнами напризволяще кораблями і бажаючи продовжити газават (священну війну) на морі, вони швидко оволоділи мореплавським мистецтвом і навіть внесли в нього багато новацій.

У IX столітті араби вже успішно конкурували на морі з християнами. На той час припадають і їхні перші піратські спроби. Головними базами у них стали порти нинішнього Тунісу і Алжиру, яким правила династія Аглабідів.

846 року араби несподівано атакували і захопили Рим. Місто пограбували, а базиліку Святого Петра опоганили. Дійшла черга і до Генуї, яку не тільки пограбували, а й, на ганьбу християнам, окупували на багато тижнів. 848 року араби вщент зруйнували Марсель, а в наступні роки перетворили на суцільну руїну весь Лазуровий берег. У пошуках здобичі вони проникли в глиб Провансу, полюючи на людей і грабуючи церкви. Роздроблена Франція не могла дати відсіч нападникам. Прованс поступово знелюднювався. Ті, хто залишився живим, ховалися в лісах або в гірських фортецях. Ніхто не обробляв землі і не рибалив. Над краєм нависла примара голоду.

Не кращі були справи в Лігурії, де мусульмани заклали свої постійні бази. Такі піратські осередки виникли і в багатьох інших місцях. Сицилія, Сардинія, Корсика і Мальта, втрачена візантійцями 870 року, набули особливо недоброї слави. Арабський історик Ібн Фадлан, який жив у XIV столітті, писав про ті часи, що «навіть найменше суденце християнського флоту не могло уникнути уваги мусульманських піратів».

Така розстановка сил тривала до X століття. У наступний період, на який припадає найвищий розквіт ісламської культури, войовничість арабів дещо підупала. Їх світ роздирали не тільки внутрішні проблеми, а й помітне зростання сили християнської Європи. Тому наступні кілька років відзначалися відносною стабільністю і політичною рівновагою, на які суттєво не вплинули навіть хрестові походи, організовані Войовничим європейським лицарством. Найкращим прикладом мирного співіснування віруючих різних релігійних конфесій може служити Королівство обох Сицилій, засноване 1130 року Роджером II. У ньому жили в злагоді нащадки римлян, візантійців, готів, норманів і арабів.