Якщо змова вдавалася, капітана й вірну йому частину команди висаджували на безлюдному узбережжі або кидали в човнах у відкритому морі. Бунтівники ж на всіх вітрилах йшли в якийсь закапелок світу, де ще не чули про державну владу, аби присвятити себе «солодкому ремеслу». Там вони обов’язково обирали нового капітана, якщо старий не приставав до змови. (Хоча траплялося й навпаки. Пригадаємо Еврі, Кідда, де Сото). І, звичайно, новоявлені пірати підшукували собі криївку, де відпочивали після походів і влаштовували оргії. До речі, у пригодницьких романах описи цих оргій виходять за будь-яку межу. Нафантазоване бажане видається за дійсне. Залишмо це на совісті авторів.

У тих криївках пірати розробляли собі подальші плани, плани нових походів. Їхні ватажки чудово розуміли, що насамперед їм повинна «світити планида» — щастя. Все залежало від щастя. Будь-хто із шукачів цього щастя міг діяти безкарно упродовж багатьох років, але й міг тут же загойдатися на реях королівського корабля. Отож, насмілившись на бунт, моряки одразу ставали поза законом, згідно з яким їх переслідували власті. У боротьбі з піратами дозволялося все. І навпаки. Ніхто, окрім хіба деяких піратів, не дотримувався правил чесної боротьби. З самого початку велася нерівна і безжальна війна, в якій ніхто не мав надії на перемогу.

В таких умовах морські розбійники виробили специфічну, пристосовану до їхнього ремесла, мораль. Багато її засад, які колись викликали здивування й обурення, сьогодні видаються прийнятними. Скажімо, ідеологія анархізму. Національна приналежність у піратів майже не відігравала ролі. Якщо хто й цікавився нею, то тільки для того, щоб не пограбувати зненацька корабель однієї держави з дозволу іншої.

З цього приводу виникла своєрідна філософія піратського життя. Морські розбишаки рідко замислювалися над своїм майбутнім і взагалі не думали, що буде взавтра. Бог дав день, Бог дасть хліб! Живи, як можеш! Життя — одне! Задля хвилинного, ба навіть секундного задоволення вони ладні були віддати своє життя. Хай їм грець, з отим «дармовим» багатством. Пірати щохвилини навдивовиж були готові до смерті, сміялися з неї, без вагань ідучи на нерозважні вчинки. Вони гордо називали себе «пропащими людьми» або «людьми, у яких немає майбутнього». Мали час між боями — пиячили, влаштовували поєдинки, змагаючись, хто краще володіє зброєю. І, звичайно… знущалися з жінок і полонених, маючи від цього садистське задоволення.

Описи жорстоких сцен часто повторюються в літературі, присвяченій піратським діям. Багато з них вигадані авторами. Звичайно, наші герої були жорстокими людьми. Серед них траплялися й садисти: Монбар Екстермінатор, який підсмажував іспанців на рожні, Чорнобородий, який збиткувався над полоненими, а потім убивав їх, або капітан Лоу, який розтинав своїм жертвам животи, відрізував вуха, носи і губи, а потім наказував жертвам їсти їх з сіллю і перцем.»

Але подумаймо! Піратська жорстокість блідне, якщо зіставити її з типовим «набором» знущань, що їх застосовувала свята інквізиція. Піратська затятість здається дитячою примхою, якщо порівняти її з немилосердною затятістю релігійних воєн. Пригадайте паризьку Варфоломіївську ніч і «замирення» цілих міст з іновірцями під час Тридцятилітньої війни. Мабуть, Монбар мав рацію, коли казав: «Здається, провидіння послало піратів, щоб вони покарали іспанців, які пролили стільки крові індіанців». Читаючи жахливі описи піратських жорстокостей, варто пам'ятати, що не менш жорстокі сцени тортур і вбивств розігрувалися у королівських володіннях, але набагато частіше, ніж у піратських криївках і на борту піратських суден. Суспільство часто ставилося поблажливо до садистів і підступних людей, котрі на «законних засадах» злодіювали, і злочини піратства вже не здавалися неймовірними. Про це говорила відома морська розбійниця Мері Рід:

«І якби не загроза зашморгу, то всі боягузи захотіли б стати піратами і так запаскудили б моря, що відважні здихали б з голоду. Отже, якби пірати це вирішували, вони не захотіли б скасувати для себе ув'язнення і кару смерті, страх перед якою примушує деяких боягузів та гультяїв дотримуватися засад пристойності. Бо багато таких, що зараз кривдять удів і сиріт, захотіли б грабувати на морях, і води були б забиті негідниками, як суша».

Відома піратка напевне перебільшила, але привернула увагу до важливої проблеми. В несправедливих класових суспільствах піратство було останньою, розпачливою формою громадянського протесту. Людина, яка не могла знайти справедливості в урядових установах, намагалася добитися її неправовим шляхом. Для властей це був небезпечний злочинець, а для знедолених — герой, про якого складали пісні й легенди.

Сьогодні, через століття, важко однозначно оцінити піратство. Трактувати його тільки з погляду права чи покластися на наше почуття справедливості? Чи піддатися чарам романтизму? У будь-якому разі не забуваймо, що для більшості морський розбій став таким же ремеслом, як інші, тільки ризикованішим і престижнішим водночас. Один з героїв книги Чарльза Джонсона «Бартолом'ю Роберте», якого запитали про мотиви, з яких він подався в пірати, щиро визнав, що не спускав, коли ним розпоряджалися зверху начальники, а в морських мандрах він призвичаївся до гонитви за новизною і до непостійності долі. На звичайній службі стіл бідний, платня низька і праця тяжка. А тут щедрість і ситість, розкоші і вигода, свобода і сила.

Пірати, як усі морські народи, які постійно мали справу з грізною, сліпою стихією, були людьми забобонними. Монотонність корабельного життя, тривала відсутність контактів з людьми на суходолі сприяла споглядальності та роздумам. До того ж на морі траплялося стільки випадків і явищ, що їх важко було осягти розумом, якось витлумачити. Рідко хто з них мав бодай пристойну освіту, тому головним авторитетом для цих «дітей моря» залишалася Біблія або своєрідне зібрання давніх морських забобонів, що по-своєму тлумачили будь-які прояви життя.

На піратських кораблях розповідали про південні моря, де спека така велика, що дерев'яні корпуси кораблів спалахували, про Саргасове море, у водоростях якого знаходили погибель багато суден, згадувалися страшні морські потвори, які могли проковтнути цілий корабель… Легенди застерігали проти сирен — підступних дівиць з риб'ячим хвостом, проти магнітних скель, що витягували з дерев'яного корпусу судна всі залізні цвяхи, проти зустрічі із «Летючим Голландцем»… Коли траплялася небезпека, пірати молилися до Святого Кристофа — опікуна подорожніх і святого Еразма — патрона мореплавців.

Серед моряків побутувала думка, що успіх плавання залежить не тільки від мужності та спритності команди, але також від «щасливої аури» капітана і самого корабля. Після кількох невдач майже всі доходили висновку, що в когось із них «зла аура», і треба вибирати нового капітана або залишати «нещасливий корабель».

Як на те, практикувалися різні магічні способи зміцнення здоров'я, досягнення «щастя» в бою і коханні. Лео Кальтенберг у своїй цікавій книжці «Чорні вітрила сорока морів» зібрав чимало морських заклять і магічних приписів. Скажімо, він наводить спосіб, як досягти, щоб «у сутичці не бути пораненим».

«Викарбуй на семикутній пластині, гартованій із семи металів, напис, устроми її в ручку меча або в сам меч, тоді поранив свого неприятеля, а він тебе не зможе поранити. А слова напису такі: «Це меч Адонаї та Гідеона».

Важливим у піратській практиці був також ритуал, який виконувався для того, «щоб корабель по морю гарно йшов».

«На мідну семикутну бляшку після заходу сонця треба ці слова написати і через сім днів у той же час, коли вони були писані, бляшку обкурити. Восьмого дня, як корабель має вийти в море, покласти її наспід під велику щоглу, то свою подорож щасливо, без нещасть відбудеш. Слова напису: «Твоє провидіння, о Боже-Отче, хай править мною, щоб Ти мені дорогу в морі торував і впевнено пливти дозволиш серед хвиль».