Але вікінги недовго тішилися перемогою. Невдовзі з'ясувалося, що до рук їм потрапив не Рим, а порівняно скромне містечко Луна.

Починаючи з X століття нормани все частіше починають навідуватися у Середземне море. Вони міцно закріпилися у Південній Італії і в Сицилії і вже звідтіля робили набіги на східне Середземномор'я, грабуючи візантійське й арабське узбережжя. Їхні кораблі з'явилися навіть перед брамою Константинополя.

У Київській Русі скандинавів прозивали варягами. З Балтійського моря притоками вони досягли Волги і по ній спустилися у Каспійське море. Як писав арабський літописець Аль-Масуді, 912 року з дельти Волги в Каспійське море випливло 500 кораблів, на кожному було по 100 варягів. Вони здобули Баку, вже тоді відоме нафтовими джерелами, і спустошили Азербайджан.

Скандинавські воїни дісталися і до Афін. На мармуровому зображенні лева в Піреї вони залишили рунічний напис (нині це зображення зберігається у Венеції). Про походи шведських вікінгів у Сьоркланд (Абарський халіфат) розповідає сага про Інгвара-морехода. На багатьох пам'ятних каменях у Швеції є рунічні написи, які передають імена воїнів, що ходили в похід під проводом Інгвара.

Наведені факти дають можливість уявити собі спосіб життя середньовічних вікінгів. Одразу ж спадають на думку негативні риси. Нестримні у своєму марнославстві та гордині, підступні, мстиві, ласі до жінок і коштовностей, вікінги були типовими розбійниками і грабіжниками. Вони зазвичай насаджували на списи немовлят у захоплених поселеннях.

Ненависного противника, який потрапляв їм до рук, вікінги нерідко піддавали вишуканим тортурам: розтинали спини, вивертали ребра і витягували легені. Вони завжди були ладні пролити чужу кров, про що свідчив факт, що кривава помста побутувала в Скандинавії ще довгі століття по тому, як зникла в християнській Європі.

Але варто пригадати, що не меншою підступністю відзначалися чи не всі тогочасні народи. В Англії, наприклад, з полоненого вікінга живцем здерли шкіру й прибили її до дверей церкви Христа. А Христос, як відомо, закликав усіх рабів Божих до милосердя.

Не забуваймо і про позитивні риси вікінгів: вірність у дружбі, гостинність, повагу до старших, відвагу і готовність до самопожертви в ім'я товариства… Щоб образ став повнішим, варто, мабуть, нагадати, як за сприятливих обставин ці професійні розбійники перевтілювалися на працелюбних селян, розважливих купців і відважних першовідкривачів нових земель.

Особливим було ставлення вікінгів до золота і коштовностей. Захоплені багатства й удача у військових справах не просто примножували заможність і силу воїна. Передусім він турбувався про свою славу і славу роду. Слава і шана, які випадали людині та її родові, за його уявленнями, звеличували «душу роду», яка перебувала в його главі і переходила з покоління в покоління. Для того щоб забезпечити щастя роду і передати його в матеріалізованому вигляді наступним поколінням, здобуті коштовності часто закопували в землю. З епохи вікінгів до нас дійшло багато скарбів. На думку деяких вчених, їх не викопали раніше через те, що, згідно з легендою, бог Одін повелів, аби кожний воїн, який загинув у битві, поставав перед ним з багатством, що його складали до поховального вогнища або ж закопували у землю.

Мабуть, були різні причини, через які нормани закопували коштовності в землю. Про те, що їх ховали назавжди, свідчать саги. Батько скальда Егіля Скалагрім утопив у болоті скриню зі сріблом. Сам Егіль, який перед своєю смертю одержав від англійського короля дві повні срібла скрині, заховав їх з допомогою рабів, а потім усіх їх повбивав, щоб ніхто не довідався про місце знаходження скарбу. Буї Товстий, вождь вікінгів з Йомсборга, смертельно поранений у морській битві, стрибнув за борт разом з двома ящиками, повними золота. Отож для вікінгів благородні метали та інші коштовності становили цінність передусім не як засіб обміну, а самі по собі, як втілення особистого і родового благополуччя, як гарантія комфорту на тому світі. Природно, згідно з їхніми релігійними уявленнями.

Давні слов'янсько-скандинавські взаємини були складні: то контактували між собою у торгівлі, а чи навіть військові питання вирішували разом, селилися і жили разом, а то… один на одного війною йшли, вряди-годи по-піратському скубли один одного.

Це факт — вікінги упродовж століть експансували в усі боки, де тільки могли. Не проминули і слов'ян. Та от біда: не було у слов'ян таких заможних, як у Західній Європі, міст і храмів. Хіба що… Хоч і сусіди, та… де знайдеш таке збіжжя, м'ясо, мед, пиво, яких у суворих північних землях не дуже-то й багато.

Отож і слов'яни впродовж кількавікової конфронтації з норманами-вікінгами мали можливість щось та и дізнатися про силу і тактику своїх супротивників. Вони давали їм збройну відсіч і не раз влаштовували несподівані пастки, засади. А потім, скориставшись з того, що активність зовнішньої експансії скандинавів підупала, ще й між ними виник розбрат, слов'яни в X–XII століттях самі почали зазирати у «лігво звіра».

На відміну від своїх північних сусідів, слов'яни південних берегів Балтики вирушали в море тільки по здобич, не маючи на меті заселити якусь місцину чи влаштувати там постійну базу. Найактивніше тут діяли поморці (нині територія сучасної Польщі). Чи були вони піратами? Гирла таких річок, як Одра і П'яна з їхніми численними затоками і мілинами, слугували природними криївками для розбійників та втікачів від людського і Божого закону. Німецький літописець Гельмольд у своїй «Хроніці слов'ян» писав, що біля гирла невеличкої річки Кремпіни «була звична криївка морських розбійників». Там оселився навіть християнський священик, який правив службу Божу «серед голоду, спраги і наготи». Гніздом морських розбійників став і Волін, вщент зруйнований 1034 року королем Данії Магнусом Добрим.

Окрім поморців, морським розбійництвом «бавилися» також ободричі та рановичі, які мешкали в Рузі.

Найчастіше на «пошуки щастя» йшли заможні піддані слов'янських князів, які власним коштом споряджали кораблі та екіпажі. Проте траплялося й так, що на чолі такої «експедиції» ставав сам князь, і тоді було важко визначити, чи це воєнний похід, корсарський набіг, чи піратська вилазка. Власне, всіма мовами це одне й те ж. Тобто князями рухала в таких випадках жадоба здобичі, а «побічним продуктом» була ще й воєнна слава.

Як і вікінги, слов'яни діяли несподівано. Вони намагалися до вирішального моменту підкрастися до своїх жертв непомітно. Тим паче, що на свої кораблі вони часто брали коней. Адже потім на узбережжі можна було якось маневрувати, швидше досягти міст у глибині суходолу. Пересічний слов'янський корабель брав на борт 44 воїни і двох коней. Військові кораблі мало чим відрізнялися від звичайних торговельних суден. Тільки у бойових були вищі борти, які мали захищати екіпаж від ворожого обстрілу.

Тогочасна тактика морського бою полягала в тому, щоб спочатку таранити корабель противника, а потім іти на абордаж. Вороже судно зачіплювали довгими гаками під безперервною зливою стріл і списів. Це мало деморалізувати противника, позбавити його волі до боротьби.

Сакс Граматик, автор хроніки «Геста данорум» і секретар біскупа Абсалона, відомого своєю настирливою і досить успішною боротьбою зі слов'янами, так описував одну з морських битв:

«Рузькі слов'яни відтяли ар'єргард датського флоту… На сім кораблів, що відстали, вони нападали з великим галасом, упевнені в своїй численності… Та, налякані стрілами, не насмілювалися наблизитися, хоч невдовзі й почали духопелити оголеними мечами в щити, гадаючи, що цим приборкають датчан. Втретє, щоб застрашити ворога, вони на їх очах почали знову готувати зброю до бою: поливали висохлі на сонці щити[3] і, поклавши на коліна, розмотували їх, готуючись таким чином до бою і ніби показуючи, що мають намір дати нашим відкритий бій».