В руки французьких піратів з Дьєпа, над якими верховодив італієць за походженням Джованні де Ферразано (іспанці звали його Жуаном Флорентіно — Флорентійцем), потрапила значна частина величезного скарбу, награбованого Кортесом у Мексиці і призначеного королю Іспанії Карлу V. Французи заскочили зненацька іспанські кораблі біля Азорських островів.

Король Франції Франциск І сприяв волонтерам моря. З його неафішованого дозволу в Ла-Рошелі виник осередок розбишак і єретиків, який тільки 1628 року з немалим зусиллям ліквідував кардинал Рішельє. До цього міста, знаного у Франції як «покидьок морів», прибивалися пірати з Англії, Голландії, Гасконії, Нормандії, Бретані… Найвідомішими серед них були Жак де Сір і Франсіс де Клерк — Дерев'яна Нога. Це він 1555 року умудрився порозкошувати на Кубі в самій Гавані, попалити там церкви, позабирати жінок і злупити з населення величезний викуп.

Королева Англії Єлизавета І, як і владар Франції, неофіційно підтримувала діяльність морських розбійників. Згідно з її політикою вони мали чітке завдання — грабувати кораблі Іспанії, щоб, таким чином, ослабити грізного суперника і збудувати свою морську імперію. Розбійництво ж, спрямоване проти кораблів своєї країни, як в Англії, так і V Франції суворо каралося. Обидві держави залишилися поза угодою 1494 року, що затвердила поділ нововідкритих земель між Іспанією і Португалією. Згідно з нею всі землі й моря (відкриті й не відкриті), що лежали на захід від 46-го меридіана, належали Іспанії, а східніше — Португалії.

Для Франциска І ця угода не мала ніякої вартості, ні Божого авторитету. Саме король Франції кинув історичне запитання: «В якому це місці Біблія говорить про поділ світу між двома державами?» І його все частіше повторювали в Англії, Нідерландах і Франції.

Тим часом іспанці вкорінювалися в своїх колоніях. У першій половині XVI століття в Центральній Америці виникли багаті, красиві міста з міцними мурами і численними гарнізонами, зручні порти, широкі плантації, на яких білі збиткувалися по-чорному над індіанцями, а пізніше й африканцями.

У портах і прибережних містах скупчувалися великі багатства Нового Світу, які в трюмах галеонів найхристияннішого короля Іспанії перевозилися до Європи. Транспортувала ці скарби спеціальна компанія з резиденцією в Севільї. Компанія вважалася абсолютним монополістом на торгівлю з іспанськими колоніями, без її дозволу жоден корабель не міг зайти до портів Нового Світу.

Королі Іспанії суворо наказували своїм віце-королям і губернаторам за океаном винищувати або виганяти чужих з їхніх володінь. Всі, хто не був підданим іспанського короля, не мали права перебувати в Новому Світі. Особливо жорстоко переслідувалися єретики: лютерани, кальвіністи, гугеноти й англіканці.

Королівські піддані намагалися якнайретельніше виконувати накази володарів. Розголос про їхні жорстокості докочувався до берегів Європи, викликаючи обурення і жадобу помсти.

На Антільських островах іспанці захопили два англійських кораблі. Багатьом з екіпажів повідтинали руки, ноги, носи, викололи очі. Але на цьому не зупинилися, вигадали ще жорстокіші тортури: облили полонених медом і прив'язали до дерев, залишивши їх на поживу мухам та іншим комахам.

Англійці не залишилися в боргу: захопивши біля берегів Європи іспанський галеон, повідрізали полоненим носи, гукаючи: «Тепер почхайте трохи золотом!» У численних сутичках, нападах, грабунках, переслідуваннях з обох боків зростала ненависть, підсилена релігійними амбіціями. Іспанці вважали для себе Божим заповітом завоювання поганських земель і охорону їх від єретиків. Французи і англійці не сумнівалися, що скарби, завантажені в трюмах іспанських кораблів, є дарунком природи, посланим їм Богом, а війна з папістами — то найкраща вдячна молитва.

На кінець XVI століття припадає новий спалах морського розбою. Це явище мало політичне підґрунтя: боротьба за панування на морі між Іспанією і Англією загострилася і наближалася до вирішальної фази.

На правління королеви Єлизавети І (1558–1603) припадає початок морської та економічної могутності Англії. Після ганебної поразки Непереможної Армади 1588 року колоніальна Іспанія зазнала дошкульного удару. Її флот перестав панувати на морях, дедалі важче доводилося іспанцям боронити свої заморські володіння і монополію на зв'язки з ними.

Англійці тим часом мали намір скористатися з плодів своєї перемоги. Вони рішуче нагадували про свою частку в колоніальному розподілі світу. Англійські купці прагнули мати нові ринки збуту, джерела дешевої сировини, дворянство сподівалося на нові маєтності, прості люди вбачали в Новому Світі можливість розбагатіти, а панівна верхівка мала на прикметі щедрі поклади благородних металів, таких потрібних у війні і в політиці.

Ще перед кризою морської могутності Іспанії англійці пробували урвати трохи багатств з її розкішно накритого колоніального столу. Але, не маючи змоги протистояти іспанцям у відкритій війні, піддані королеви Єлизавети провадили своєрідну партизанську війну на морі. Її характер виявився досить складним. Вирушаючи в море, англійці були одночасно: піратами, якщо нападали і грабували кораблі країни, з якою Англія перебувала офіційно в мирі; корсарами, якщо робили це за наказом королеви Єлизавети І і на підставі її каперських листів; купцями, якщо торгували невільниками, що їх охоче купували іспанські плантатори на Антілах, незважаючи на сувору заборону їхнього короля.

Цих здатних на все авантюристів дошкульно називали «морськими псами». Портом-базою, звідки вони вирушали в далекі походи і куди поверталися зі здобиччю, було місто Плімут у південно-західній Англії. Найбільшої слави серед «морських псів» зажив Френсіс Дрейк, син англійського пастора. Молодий Дрейк набув піратського досвіду під проводом Джона Хокінза, найбагатшого громадянина Плімута, сміливого мореплавця, контрабандиста і торговця рабами. Уникаючи іспанських військових кораблів, англійські розбійники транспортували чорних невільників з Гвінеї на Еспаньйолу (Гаїті), маючи з цього величезний зиск.

1567 року в Карибське море зі сміливими намірами вирушила ескадра із шести кораблів під командою Джона Хокінза. Окрім торгівлі невільниками її учасники хотіли спробувати і воєнного щастя. Хотів цього і Френсіс Дрейк, капітан одного з кораблів. Негрів англійці спродали швидко, уторгували чималенькі кошти: золотом, сріблом і перлинами. Та й між іншим пограбували порт Веракрус.

Але експедиція закінчилася невдачею. Іспанці знищили кораблі нападників, в тому числі і найбільший з них, що належав самій королеві Єлизаветі — «Ісус із Любека». Врятувалися тільки два невеликі суденця Хокінза і Дрейка.

Френсіс Дрейк (його пізніше називали «Залізним піратом») був людиною владною і суворою, мав справді скажену вдачу і в той же час відзначався марнославством і забобонністю, навіть з огляду особливостей його епохи. Якось під час бурі він волав на всю горлянку, що це підступи ворога, який перебуває на кораблі, що цей ворог — «чаклун, і буря вирвалася з його скрині».

Щоб покрити завдані негодою збитки, Дрейк у наступному поході напав на караван мулів, що транспортували срібло з копалень Потоші до Панами. Кілька місяців Дрейк готувався до нападу із засідки. А коли караван підійшов, пірати у білих балахонах, щоб легше відрізняти у темряві своїх, кинулися з укриття. Іспанську охорону швидко знешкодили, і Дрейк став власником понад 200 мулів, навантажених золотом, сріблом і перлинами.

Зустрічати розбійників у порту Плімут вийшло все місто. Церкви і таверни блискавично спорожніли. Англія вперше побачила такі багатства. Переможця привітала навіть Єлизавета І.

Францисканець Педро-Симон, свідок тих подій, писав: «Після першого вдалого походу і грабунку він [Дрейк] прибув до Лондона, де його зустріли з ентузіазмом, якого ніколи не шкодують багатству. Навіть королева взяла участь у тих» небуденних маніфестаціях, приділяючи йому стільки ґречності, скільки дозволяла її королівська гідність, бо врешті вона була тільки жінкою. Напевне, її привели також жадібність і бажання по лікті запхати руки у здобич, що її привіз протестант».