Проявом віри в магію стала повсюдна звичка до різних амулетів. Вони призначалися для охорони здоров'я і життя власника, забезпечення йому щастя. Амулети виробляли з найрізноманітніших матеріалів: галузок шляхетного корала, шматків бурштину, золотих самородків. У мусульманських піратів дуже цінувався амулет, що зображав «руки Фатіми» на міді або золоті. Африканські розбишаки віддавали перевагу зображенню пантофлі Магомета, кожен з них носиш шкіряну торбинку зі згортком, на якому було написано кілька сур із Корану. Вікінги чіпляли на шию амулети, що символізували «молот Тора». А християни полюбляли різні хрестики і ладанки. Цінними амулетами вважалися уламки зброї, видобуті з ран. Їх, як правило, оправляли в дорогоцінний метал і носили на грудях, щиро вважаючи, що вони охороняють від кулі і шаблі у бою.

Кальтенберг писав:

«Особливий, магічний смисл мав піратський «побратимський» амулет. Найчастіше це була невеличка ампула з видовбаного, а потім висушеного малого кактуса. У ту кульку з надрізів на передпліччях зціджували кров тих, хто братався. До крові додавалася грудочка землі, на якій стояли під час урочистого акту обидва побратими. Потім кульки обліплювалися воском. Якщо один з побратимів одержував від другого — байдуже, за чиїм посередництвом — кульку, він мав кинути все і поспішити на допомогу товаришеві, що подавав таким чином йому знак».

Цей звичай нагадував індіанський спосіб братання. Він особливо поважався піратами. Взагалі, існувало небагато спільнот, де б так високо цінувалася взаємна лояльність і солідарність.

Магічне значення мав також піратський прапор. Спочатку він був червоний, як на бойових символах англійського і французького флотів. Червоний колір означав основну рису піратського ремесла — постійну готовність до бою, спрямованість на війну з усіма. Частенько пірати піднімали на щоглах і чорні прапори — символи розриву з усім світом, зв'язку з диявольськими силами. Зв'язок зі світом темряви, зла і гріха мали символізувати й чорні вітрила. Але водночас вони виконували також певну тактичну роль. Споряджений чорними вітрилами корабель довше залишався непоміченим на тлі темного моря, і це давало піратам більше шансів заскочити жертву зненацька або швидше щезнути.

Червоні або чорні прапори прикрашалися різними емблемами. Найчастіше вживалися символи смерті: череп, перехрещені кістки, людський кістяк. Використовували також зображення драконів (що полюбляв Чорнобородий), різні типи зброї і символи минулого часу, що означало плинність людського життя, його недовговічність, марноту. Цим особливо захоплювалися карибські буканьєри. На їхньому чорному прапорі виділявся череп з перехрещеними кістками, а над ним — пісочний годинник. Такі прапори мали кораблі Бартолом'ю Робертса «Ройял Форчун» і «Гуд Форчун». На кожному з них була намальована смерть з клепсидрою в одній руці, зі списом у другій. Знизу — серце, з якого стікали три краплі крові.

Піратський прапор — вираз піратської філософії. Його кольори та емблеми привертали увагу до розбійного ремесла. Вони свідчили про війну з усім світом, постійну погрозу, низьку вартість людського життя. З часом емблеми смерті стали переважати над іншими символами, і піратський прапор уніфікувався. Залишилося чорне тло, перехрещені кістки і череп. Цей прапор стали використовувати практично скрізь як єдиний символ розбишацтва. Англійці жартома чи всерйоз прозвали його «джолі Роджер», тобто «веселий Роджер».

Піратський світ являв собою, так би мовити, альтернативу світові легальному. Це особливо проявлялося в організації. Упродовж багатьох століть це були безкласові спільноти, організовані на демократичних засадах. Більшість важливих рішень, що стосувалися всіх членів об'єднання, приймалася шляхом голосування. Вікінги робили це на тінгах — зібраннях вільних членів родів. У берберійських піратів вищою формою влади (перед тим, як Туреччина почала призначати деїв і беїв) вважалася так звана тайфа — рада реїсів (капітанів). Карибські буканьєри планували свої походи, ділили здобич, обирали ватажків на спільних зібраннях. Найвищим проявом піратської демократії було ідеальне суспільство Лібертатії, засноване Міссоном.

Рівність усіх членів піратської спільноти проявлялася у багатьох інших звичаях. Кожен з команди мав право зажадати для себе порцію провіанту, яка призначалася капітанові, якщо вважав, що вона хоч на крихту більша, ніж звичайна. Вільнолюбство проявлялося і в цілковитій зневазі до флотських порядків. На кораблях зазвичай не визнавали обов'язкових команд, ніхто не носив мундирів і знаків розрізнення, ніхто нікому не віддавав честі.

Піратські капітани, як правило, обиралися більшістю голосів, авторитет здобувався власними силами, досвідченістю, вправністю у володінні зброєю або навігаційними здібностями. Часом — жорстокістю і грубим дотепом. Абсолютна влада належала капітанам тільки на час походу, та й то лише з тактичних міркувань. Також під час плавання і морських баталій, коли треба було миттєво приймати рішення і ще швидше їх виконувати. Часу на наради й суперечки не вистачало.

Якщо капітан добре знав свою справу, він одержував значну частину здобичі, до його порад уважно прислухалися. Але коли він підводив у бою або під час шторму робив щось не те, його могли висадити на безлюдному острові або залишити в шлюпці у відкритому морі. Так сталося з капітаном Едвардом Інглендом, одним із останніх карибських розбійників, який 1720 року прибув з Нью-Провіденса на Мадагаскар. Так закінчив жорстокий капітан Лоу. Коли він знущався з полонених, його «колеги» ставилися до цього байдуже, але коли він убив одного з їхніх товаришів, розгнівані «джентльмени» викинули його в човен у відкритому морі без води, провіанту і весел.

Коли після смерті Г. Девіса пірати обрали своїм капітаном Бартолом'ю Робертса, останній уклав своєрідний кодекс, у пункті першому якого зазначалося:

«Кожен товариш має голос у важливих справах, має рівну частку у свіжій провізії і спиртних напоях, добутих в бою, і має право користуватися ними за своїм бажанням. Хіба що при їх нестачі доведеться обмежити споживання».

Рівність у розподілі всього фіксувалася на самому початку кодексу. Робертс діяв, скажімо, так, як король, що вступав на трон: гарантував давні привілеї і шукав підтримки підлеглих. Вживання алкоголю в необмеженій кількості належало до головних принад «золотої піратської вольності». Але далі у кодексі зазначалося, що «кожного, хто ошукав би товаришів хоча б на долар, укравши із запасів провіанту, коштовностей чи монет, чекає кара марунування».

Чарльз Джонсон пояснює, що «марунування» — це «варварський звичай залишити винуватця на пустельному березі, мисі або острівці тільки з мушкетом, кількома кулями, пляшкою води і рогом пороху, аби нещасний протримався або помер з голоду».

Ошукати товариша — найтяжчий гріх з погляду піратського кодексу. Суворо каралися зрада таємниць спільноти або ненадання допомоги товаришеві.

Виживання піратів у ворожому оточенні значною мірою залежало від солідарності й вірності її членів. Тому найсуворіше, переважно смертю, каралося порушення цих засад. На горло карали за дезертирство, самовільне залишення бойового порядку. За легкі провини передбачалося шмагання і штраф. Поширене покарання — так зване «право Мойсея»: винуватця сильно періщили дванадцять разів бичем.

Суперечки між окремими членами команди розв'язував капітан або спеціально скликаний суд.

Джонсон писав:

«Піратський суд визначав справедливість дещо інакше, ніж багато судів, обтяжених легальними актами. У піратському середовищі не наймали адвокатів, не практикували підкупів свідків, не перетягували на свій бік присяжних, не перекручували і не переінакшували духу права, не ускладнювали і не затемнювали справи недоречностями, фаховою термінологією і непотрібною класифікацією».

Усе вирішувалося в поєдинках. Билися зазвичай до першої крові, після чого заспокоювалися. Як писав Есквемелін, сутички траплялися не дуже часто, бо пірати «у своїх стосунках приязні, милосердні й запобігливі до того, що коли один з них захоче чогось, що має другий, той одразу віддає йому те щось».