Масове вбивство, яке вчинили англійці, свідчило про їх розпач, ненависть до загарбників. А ті невдовзі помстилися: спустошили майже всю країну. Обтяжені награбованим добром, хизуючись один перед одним бойовими подвигами, нормани бенкетували просто «на животах забитих ворогів», і їх не бентежив навіть запах трупів, що розкладалися.

Від остаточної поразки англійські королі рятувалися щораз більшими викупами. Відомі «дангелд» (дослівно: «гроші данів») становили запаморочливі суми. Їх збирали з усього населення, і це призводило до граничного зубожіння країни. Наприклад, 994 року вікінгам сплатили 24 тисячі фунтів срібла, а 1007 року вже 36 тисяч.

Часто, навіть одержавши викуп, нормани все одно проходили землю, як писав хроніст, «у супроводі заліза і вогню». Так сталося 994 року, коли весняні вітри принесли в Темзу 80 кораблів під проводом Олафа з Норвегії і Свена з Данії.

Для тогочасних мирних жителів набіги вікінгів, їхня підступність і жорстокість були чимось незбагненним: справжня тобі кара небесна за людські гріхи. Середньовічний вчений і радник Карла Великого Алкуїн для обгрунтування цієї тези посилається навіть на пророцтво Єремії: «З півночі прийде сатана, щоб мордувати мешканців землі». Далі Алкуїн говорить: «Ніколи терор, який запанував у Британії, не вражав у минулому цю країну. Ніколи ми не потерпали так від поганів. Не можна було уявити, що можливі такі нещастя».

На європейському континенті велося не краще, ніж в Англії. Вже наприкінці VIII століття датські вікінги грабували багаті купецькі міста Фрізії. «Ці морські дракони (дракари мали спереду різьблені голови драконів) роздирають на шматки моє королівство», — скаржився Карл Великий.

Після смерті Карла Великого спустошливі набіги вікінгів на Францію почастішали. Вони пограбували три найбільші порти королівства: Руан, Квентовіц і Дорестад. Останнє місто було захоплене 833 року, і це на тривалий час паралізувало торгівлю на значній частині велетенської держави. Дорестаду не пощастило ще раз. 864 року хвилі Північного моря затопили цей багатий фрігійський порт, зруйнували більшість його будівель, і сьогодні на тому місці зміяться лише піщані дюни.

845 року вікінги сплюндрували Гамбург і ледь не позбавили життя біскупа Ансгара, майбутнього апостола Скандинавії. Пізніше морські розбійники кілька разів нападали на Париж. Річками, як ми вже знаємо, вони практично могли дістатись будь-куди.

«Чотири річки: Рейн, Скальда, Секвана і Луара служили скандинавам битим шляхом у глиб каролінгської[2] держави», — писав тогочасний літописець. Більшість значних міст вони пограбували, вся країна запанікувала.

«Погани здобули Бордо, Перужо, Лімож, Тулузу, — продовжував літописець. — Анжер, Тур і Орлеан знищені. Незліченний флот пливе по Секвані, і зло множиться в усій країні. Париж, Бове і Мец впали… Всі повтікали, і немає нікого, хто б заволав: зупиніться, бороніть ваші ниви і ваших дітей! Не розуміючи, що діється навколо, постійно ворогуючи між собою, всі відкуповувалися грошима там, де треба було братися до зброї, і таким чином зраджували божу справу».

І довго ще по тих жахливих часах побожний люд молився в церквах, відбудованих після норманських набігів: «Від несамовитості норманів порятуй нас, Господи!»

Пік експансії вікінгів на Францію припадає на 879–892 роки. Спустошено всю північну частину країни. Скандинави захопили навіть Аквізгран, колишню столицю королівства Карла Великого. Міський собор вони перетворили на стайню для своїх коней. Від Парижа, жителі якого боронилися з останніх сил на острові Сіте за мурами старої римської фортеці, нормани відступили, остерігаючись хвороби, яка вибухнула в цій вогкій, багнистій місцині.

Нещасливилося франкам до половини X століття. Пізніше прийшло полегшення. Під впливом вищої французької культури варвари поступово перетворилися на осілих власників землі. На Норманському півострові утворилася їхня держава (звідки й теперішня назва півострова). Нові господарі стали оружно виступати навіть проти своїх одноплемінників, які все ще шарпали Францію. Їхні інтереси стали вже близькими до інтересів місцевих феодалів, і вони затято почали боронити свої маєтки, промінявши розбійницьке ремесло на спокійне, мирне життя.

Сучасні дослідники, вивчаючи середньовічні скарби, встановили, що загальна кількість срібла, стягнута норманами з європейських народів у так звану «добу вікінгів» (793-1066), становить приблизно 7 мільйонів марок. Як на ті часи це величезне багатство. (Зазвичай рабиня коштувала одну марку срібла або дві корови, а за одного раба або двох коней давали півтори марки).

Жадоба здобичі кидала вікінгів аж у води Середземного моря, і вони грабували заможні міста мусульманської Іспанії і Північної Африки, які переживали тоді період розквіту.

Вікінги пройшли Гібралтар і проникли в Середземне море 850 року. Дивно, але це тепле море виявилося для них, переможців туманів, крижаних гір і гігантських хвиль Північної Атлантики, загадковим і небезпечним. Місцеві бурі здавалися їм несподіваними, вітри — надто нестійкими. Ці суворі люди, як усі блондини, погано витримували довге перебування під сонцем і часто потерпали від сонячних ударів. Коли їхня шкіра від сонячних опіків червоніла й лускалася, вони вважали, що захворіли якоюсь невідомою хворобою. Різка зміна харчування також далася взнаки. Вони страждали від дизентерії і малярії. Хворих було нікуди діти, а батьківщина надто далеко. Поповнення теж не надходило.

844 року жертвами атак скандинавів стали Лісабон, Кадікс і Севілья. «Здалося, що море вкрили чорні птахи, а серце покраяли страх і розпач», — писав арабський літописець.

Вікінги не розрізняли християн і мусульман, вони сповідували свою жорстоку релігію. Якщо місцеві жителі пробували чинити опір, їх убивали. Якщо вікінги зустрічали добре організовану оборону і регулярні війська (як, наприклад, у Кордовському еміраті), вони виводили свої дракари в море і вирушали грабувати в інші місця.

Араби славилися відвагою, у них було багато кораблів з добре муштрованими екіпажами. Часто траплялося, що чимало північних розбійників «зависало» на пальмах або позбувалося голови від кривої арабської шаблі. Емір Абдаррахман, щоб показати свою могутність, послав африканському союзникові 200 аль-маджус, тобто невірних. Таким чином він підкреслював, що не боїться навіть «світловолосих», які наводили тоді жах на морські узбережжя.

859 року флот вікінгів у складі 62 кораблів пройшов Гібралтарську протоку і пограбував узбережжя Північної Африки, Іспанії і Балеарські острови. Зимувати нормани залишилися в дельті Родану, серед боліт, де вони почувалися безпечніше. Наступного року пірати попливли вгору по річці, грабуючи прибережні міста. Потім повернули і взяли курс до берегів Італії. Величні мури і багатство міста, яке вони першим побачили, вразили їх. І тут стався випадок, що засвідчив, яке велике у вікінгів було марнославство і яка безстрашна гординя охоплювала їхні душі. Проводир норманів Гастінг вирішив повторити легендарний подвиг короля вандалів Гензерика і також здобути Рим. Бо йому здалося, ідо перед ним саме Рим. Коли кораблі пристали до берега, вікінги зраділи: добра буде здобич! Та не так сталося, як гадалося. Заскочити жителів міста зненацька не вдалося. Вони успішно відбили атаку. Оскільки міські мури вражали своєю товщиною, а мешканці вміло боронилися, то треба було лаштуватися до тривалої облоги, яку нападники просто не полюбляли. І тоді вони надумали так здобути «Вічне місто»: до обложених послали послів, які сповістили, що вождь Гастінг тяжко занедужав, власне, лежить на смертному одрі й волів би перед тим, як покинути земну юдоль, хоч охреститися. З дозволу біскупа вождя в труні та відповідний почет пропустили в місто. Труну встановили в церкві, почали службу. Та яке ж було здивування учасників урочистого поховання, коли перед опущенням труни в могилу небіжчик раптом ожив, і, скориставшись із загальної паніки, на чолі своїх поплічників заволодів містом.