Тоді й почалася кар'єра Мері Рід. Вона плавала на багатьох кораблях, змагалася з чоловіками, виявляючи чудеса відваги й мужності. І ніхто не второпав, що вона жінка. Та знову ж на заваді стало оте осоружне кохання. Якось пірати взяли в полон приємного юнака, який на додачу виявився ще й артистом. Мері освідчилась, відкрила йому свою таємницю. Артист той, сп'яну, чи що, розповів усе екіпажеві. А серед команди знайшовся «лицар», який звинуватив служителя Мельпомени й коханця в брехні, та й викликав його на дуель. Мері, прислухаючись до свого серця, все ж тверезо оцінила шанси дуелянтів і, оскільки артист був дорожчий для неї, стала на прю з тим «лицарем», поклавши його трупом у новій «законній» дуелі за дві години до початку раніше наміченої. Невдовзі відбулося бучне весілля, і молодята відбули в шлюбну подорож — наступний піратський похід.
А чого варта Анна Блюс! Цю високу (190 сантиметрів зросту!) даму-ірландку захопив у полон під час морської подорожі на одному з кораблів відомий вже нам хижак у людській подобі Чорнобородий. Анна… стала його дружиною. Він навчив її свого ремесла і навіть довіряв інколи командувати судном. Анна (що то незбагненна жіноча натура!) кидалася до бою, вбрана тільки у вузеньку пов'язку на стегнах і взута у високі чоботи. Після загибелі Чорнобородого вона впевнено прибрала до своїх рук командування екіпажем. І чорнороті розбишаки, які дивилися в очі самому дияволу, скорилися їй. На борту захоплених кораблів Анну цікавили лише красиві чоловіки і коштовні камені. Вона приховала десь сім скринь коштовностей, і жодну з них не знайдено й досі. З переказів знаємо, що в одному з походів на Багами довготелеса піратка-ватаг захопила в полон молодого іспанця, та й щиро в нього закохалася. Він і намовив її облишити своє злодійське ремесло і розпочати спокійне життя. Вночі, потай від команди, яка, напевне, не прийняла б «відставки» капітана, закохані втекли на сушу й оселилися в Перу, подалі від морського берега… А далі ви самі можете домислити, хто на що здатний.
ПІРАТИ-МЕСНИКИ
Історія капітана Девіса мало чим відрізняється від життєписів інших піратських ватажків XVIII століття. Він був молодшим офіцером на кораблі «Кедоган», який перевозив живий товар — чорних невільників. Одного дня під час плавання з Нассо (Нассау) на Мадагаскар «Кедоган» захопили пірати Едварда Інгленда. В запеклому абордажному бою капітан «Кедогана» був убитий, але Девіс виявив неабияку відвагу і стійкість. Це відзначив піратський капітан: запропонував Девісу пристати до нього з командою. А ні, то йдіть під три чорти на всі чотири сторони! Інгленд (не дурний же був), побачивши вагання амбіційного офіцера, наказав йому везти невільників, які були в трюмах «Кедогана», у Бразилію і вигідно продати живий товар в одному з піратських портів. Прибуток мав бути поділений порівну між Інглендом і Девісом та його людьми.
Але Девіс потому зробив по-своєму. Повів корабель у порт призначення — Барбадос. Урядовцям його показання видалися підозрілими, і Девіса на всякий випадок запхали у буцегарню. Нібито за порозуміння з піратами. Коли через кілька місяців його звільнили, то в серці ображеного честолюбця вже палало багаття помсти. Він одразу ж подався на відомий усім Нью-Провіденс, тодішню базу карибських піратів, і, порадившись там з вождем піратської республіки Вудсом Роджером, поступив на службу на шлюп «Бак». Шлюп той здійснював торговельні рейси у французькі та іспанські порти Карибського моря.
Під час стоянки на Мартініці Девіс підбив команду «Бака» на бунт, захопив там владу і став капітаном. Перед командою він урочисто оголосив війну всьому світові. Що то значить амбіції скривдженого!
Невдовзі Девіс здобув два французькі призи, а потім, маючи в команді 35 одчайдухів, пішов на схід, в район Островів Зеленого Мису. Щоб ввести в оману тамтешніх португальських мешканців, він наказав підняти на щоглі англійський прапор. І вгадав! Португальці гостинно прийняли прибульців, забезпечили їх провізією і питною водою, зав'язали з ними дружні стосунки. Це, мабуть, і врятувало їх від лиха. Після кількох тижнів стоянки пірати зрозуміли, що острів'яни не вельми заможні люди, й вирішили піднімати якорі, рушати на пошуки перспективніших знайомств.
Під англійським прапором вони побували на рейді португальського порту в гирлі річки Гамбії. У супроводі кількох офіцерів туди зійшов сам Девіс і відрекомендувався як капітан англійського торговельного корабля, який пливе до Сенегалу. «Англійські джентльмени» були приязно прийняті губернатором колонії, на їх честь влаштували обід. Тоді й відбувся непередбачений інцидент. Коли проголосили тост на честь гостей, ті вихопили пістолети і, приставивши їх до животів господарів, зажадали всіх грошей і коштовностей. У цей час пірати, які привезли «офіцерів» на берег, захопили караульне приміщення в замку і спустили з башти португальський прапор. Це стало умовним сигналом для команди корабля, яка пішла на штурм форту. Опору майже не було.
Здобич вантажили недовго, і за кілька годин розбійники зникли у відкритому морі. Через деякий час вони побачили, що до них на всіх вітрилах наближається корабель, з усього видно, англійський, військовий. Девіс дав команду приготуватися до бою. Бій цей, напевне, мав би закінчитися поразкою піратів, бо супротивник явно переважав у озброєнні. Але сталося непередбачене. Отой атакуючий англійський корабель наблизився на відстань пострілу і дав залп з усіх бортових гармат, одночасно викинувши піратський прапор і сигнал до негайної здачі. Девіс відповів аналогічно. Зустріч двох «колег» із Нью-Провіденса відбулася.
Шлях Девіса перетнувся якось із морською дорогою французького пірата ла Буса (чи ла Буша?). До них приєднався Томас Коклін, теж з Нью-Провіденса. Пірати деякий час діяли разом. Старшим обрали Девіса з умовою, що «коли надмір пиятики викличе дух незгоди і сварок, то коли вже ми зустрілися в приязні, то й розійдемося в приязні, бо не може бути згоди серед трьох, хто сперечаються».
Впродовж кількох наступних місяців піратський тріумвірат діяв злагоджено: здобули сім призів з невільниками, золотом і слоновою кісткою. Девіс навіть перейшов на захоплений ним корабель «Роял Ровер» («Бак» виявився за-маленьким). По дорозі на Княжі острови він захопив англійський корабель «Прінсес» з невільниками. Як і раніше, ці духопели видавали себе за англійську ескадру, що полювала в Атлантиці на піратів. Просигналізувавши, що вони мають потребу у питній воді й провізії, без совісті стрибали на борт своєї жертви…
Розбійник є розбійник. Підступ є підступ. У будь-які часи. Але подивіться, як у ті часи самі пірати, вирішивши пограбувати французький корабель, звинуватили його команду у нелегальній торгівлі з піратами. «Француз» стояв у порту португальського острова, і його губернатор особисто подякував Девісові за службову старанність.
Така увага до своєї діяльності навела Девіса на цікаву думку. Він вирішив влаштувати званий обід на борту свого корабля і запросити на нього губернатора разом з вищими урядовцями острова. А потім несподівано, але за своєю логікою, ув'язнивши їх, зажадати за звільнення великий викуп. Задум, між тим, не вдався. Його викрив один з невільників, який перебував на піратському кораблі. Вночі він переплив на берег і розповів усе португальцям. Наступного дня, коли Девіс зі своїми людьми зійшов на берег, щоб супроводити губернатора разом з почтом на корабель, його зустріли залпом із мушкетів. Одна з перших куль влучила в Девіса, але й смертельно поранений він спромігся видобути пістолет і зробити кілька пострілів у ворогів…
Автор «Історії найславетніших піратів» Чарльз Джонсон порівнював його з тренованим бойовим півнем, який мстиво завдає супротивникові останнього удару і тільки потім падає сам.
Після смерті Девіса оруду взяв його земляк з Пембрукширу тридцятишестирічний Бартолом'ю Робертс. Його стаж розбійника на той час був невеличкий. Ще донедавна він служив молодшим офіцером на згаданому кораблі «Прінсес», і коли його захопив Девіс, Робертс вирішив змінити ремесло.
